Віктор РАДІОНОВ

Будителеві національної самосвідомості — від будителя національної пам’яті

Торік Історичний клуб “Холодний Яр” випустив у світ чергову книжку свого очільника, знаного дослідника української минувшини Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”.

Торік Історичний клуб “Холодний Яр” випустив у світ чергову книжку свого очільника, знаного дослідника української минувшини Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. Як бачимо, звеличник дерзновенного й доблесного повстанського руху в 1917—1920-х рр. продовжує невтомно працювати. Наділений якимсь рідкісним умінням відшукувати цінні відомості, він повернув загалу з небуття не одне достойне, справді славне ім’я. Й ось іще одне — М. Гаврилко, напрочуд обдарований майстер з художнього різьблення, ліпляр, творець неповторної шевченкіани, сницар, рисувальник, віршописець, просвітник, член Союзу визволення України, чотар Українських січових стрільців, зачинатель Сірої дивізії Армії УНР, учасник Національних визвольних змагань.

Уже з одного переліку сутнісних ознак видно, наскільки діяльна, непосидюща була людина. Одне слово, не просто ім’я — постать. Це міг би бути творець рівня Івана Кавалерідзе, Олександра Архипенка, Івана Гончара, Михайла Черешньовського, Сергія Литвиненка, Леоніда Молодожанина, якими сьогодні пишається Україна й захоплюється весь світ. Він міг би досягти незрівнянних висот. Ось тільки доля відміряла рідкісної вдачі чоловікові короткий вік, а поневолювачі до того ж подбали, щоб ще коротшою була про нього пам’ять: творчі задуми митця безсовісно привласнювали (як зробив Матвій Манізер, зводячи пам’ятник Великому Кобзареві в Харкові), роботи — руйнували, палили в котельні. У такий же спосіб знищили і його самого — спалили в топці паротяга.

Тому, напевно, даремно Р. Коваль з таким надривом запитує: “Чи школярі та студенти України знають, хто такий Михайло Гаврилко? Чи знають про нього історики, мистецтвознавці, професори, академіки, генерали, журналісти чи народні депутати України? Мабуть, уперше чують. А це ж видатний наш скульптор, художник, поет, вояк”. Гірко, звичайно ж, але як вони могли знати? Адже загарбники впродовж десятиліть замовчували події та імена, постійно й цілеспрямовано затирали пам’ять народу. Тих же, хто знав правду й наважувався доносити її до суспільства, чекали щонайменше утиски й гоніння.

Саме тому для відродження національної пам’яті потрібні постійні й цілеспрямовані заходи. На жаль, держава цьому не приділяє майже ніякої уваги. Воно й недивно: при владі залишися нащадки тих-таки загарбників та їхніх прислужників, котрі злочини своїх дідів-прадідів ховають за сімома замками.

Проте марна праця. Як писав Павло Грабовський, “душі неволя не скує”. Йдеться, зрозуміло ж, про душу вільної людини, сильної в переконаннях, свідомої свого покликання. І є в цьому щось глибоко знакове — будитель національної пам’яті (Р. Коваль) не міг пройти повз долю будителя національної самосвідомості українців (М. Гаврилка). Митець у труді належно оцінив митця з Божої ласки.

Як наслідок, з’явилася цікава розповідь про майстра, борця й воїна, про долі його нащадків. Крім того, громадськість дістала змогу ознайомитися з майже 400 старовинними світлинами, понад 200 знімками листівок, більша частина з яких стали доступними для широкого огляду вперше. Додатки містять близько сотні засвідчень, які стосуються СВУ, УСС, повстанців Лівобережної України тощо. Більшість із них також уперше вводяться в науковий обіг.

Книжка, присвячена достойній людині, теж має бути достойною. Це — відповідальне завдання, з яким витворець із честю впорався. Видання має гарний вигляд, зроблене витончено, зі смаком. Широкий розмір, найвищої якості крейдований папір, кольоровий друк і така ж тверда обкладинка. На лицьовій стороні — він, М. Гаврилко. Гордий, твердий погляд рішучої людини, погляд, який не віщує нічого доброго ворогові. Коротше кажучи, приємно не тільки читати, а й у руках тримати.

Утім, я завжди більше уваги приділяю не вигляду, а змісту. З ним теж усе гаразд. Взаємна відповідність, друге належно доповнює перше, аби злитися в єдиному пориві. Як наслідок — працю вирішили висунути на здобуття Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Що ж, у добру путь! Р. Коваль — зрілий і, що приємно відзначити, невтомний художник слова. Своєю подвижницькою працею він уже давно заслужив найвищої відзнаки в галузі письменницької діяльності.

Утім, не буду на цьому завершувати: хочеться більше сказати й про головну дійову особу твору. Коли я дочитав його майже до кінця, якось сам собою пригадався вислів Юрія Липи: “Для українців найголовніший меридіан світу проходить через Україну”. Я б тільки уточнив: для справжніх українців. Ось таким, справжнім (!) і був М. Гаврилко. Наведені слова — немов про нього.

Один зі своїх творів Михайло назвав “Пробуджена Україна”. Він марив нею. Як і всі ми, її щирі діти. Снив “пробудженою Україною, яка провадила далі свій недокінчений історичний похід в чарівну країну грядущої слави і життя”. Чи варто дивуватися, що ще замолоду разом із селянами М. Гаврилко дав добрячого чосу ляхам, які пиячили на Чернечій горі? На його думку, то була ознака зневаги й глуму, яких він не міг і, головне, не збирався терпіти, адже Т. Шевченка вважав “епохальною постаттю”, “головною фігурою української історії та української духовності”. Ці словосполучення — ключ до розуміння пам’ятників Кобзареві у виконанні майстра. Всі вони величні, піднесені. У прямому й переносному значенні цих слів.

Основи тієї вправності заклав ще Опанас Сластіон у Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. В. Гоголя. Потім Божу іскру в хлопцеві помітив митрополит Андрей Шептицький. І виділив кошти, щоб наддніпрянець зміг продовжити навчання в Краківській академії мистецтв у Костянтина Лящки та в Еміля Бурделя в Парижі.

Вдумайтесь: предстоятель Української греко-католицької церкви надав гроші не лише негаличанинові, а й навіть нехристиянинові, адже М. Гаврилко був язичником, захоплювався київським князем Святославом Хоробрим і шанував Дажбога! Чому ж А. Шептицький не відмовив (коли були всі підстави для того)? Та тому, що спершу він був українець, а вже потім — християнин. Визначальними обставинами для достойника були обдарованість одноплеменця (дарма, що той походив з-за Збруча) та незгасима любов до Батьківщини. Ось він, соборницький підхід, велич у шляхетності, зразок розуміння єдності та спільної долі!

Нині в нас розплодилося чимало начебто ревних, а насправді войовничих християн — часто-густо тих, хто ще 20 років тому клявся у вірності Леніну. Так і хочеться запитати в них, ладних паплюжити людину тільки тому, що вона не одновірець: якого вам ще прикладу для наслідування потрібно? Це ж зразок дивовижної самопосвяти, відданості українській справі. Тож учімось у великого християнина й душпастиря дійсної, непідробної любові до ближнього. Без лицемірства й нещирості. Дай нам, Боже, розуміння тієї простої істини, що справжній ближній — не той, хто направо й наліво накладає на себе хресне знамення, а той, у кого в серці Україна. Лише тоді збудуємо світлий храм свободи.

Цього прагнув і М. Гаврилко. Він старанно опановував тонкощі ремесла. Проте нікого не наслідував. І поступово виріс у цільну, ні на кого не схожу особистість, виробив неповторний почерк. А це якраз і є ознаками того, що називається самобутністю й чи не найбільше цінується шанувальниками образотворчого мистецтва.

Впевненість у власних силах породжувала осібний погляд на речі. На якесь із зауважень маститого Е. Бурделя учень, не знітившись, відповів: “Ми інакше розуміємо і природу, і мистецтво”. Ось так, прямо й відверто. Без будь-якого схиляння перед знаменитістю, без остраху, що затюкають.

“Його вдача, на мою думку, надто відпорна на все, що чуже й неукраїнське”, — згодом підмітив січовий стрілець, художник Іван Іванець. Тому й на столицю Франції М. Гаврилко дивився без раболіпства й благоговіння, навіть гордовито: “Утіха всіх мистців світа, осередок світового мистецтва сучасного... дуже помітно дрібніє, і звиродніється, і догниває в усяких “модерних” напрямках в малярстві, так і в скульптурі”. А ось іще: “Що ж до самих пам’ятників історичним особам і подіям, то Париж їх порядних не має... Пам’ятників тих страшно багато, але по більшій часті все то не тільки не варте подиву, але нужденне і заслуговує хіба на криву усмішку, і це тоді, як по музеях така страшна розкіш переховується... Ось так стоїть справа сучасного мистецтва в осередку Європи — Парижі, в тій сучасній Греції, у тих уславлених західників, за якими наші раби так поспішаються, щоб унаслідувати їх, щось позичити від них або в даному разі покликати їх за творців нашого народного духа”.

Як бачите, ніякої меншовартості. Швидше навпаки: “Нічим вони не вищі за нас, а в багатьох випадках ще нижчі”. Спробуйте тепер заперечити думку, що найповніше людина розкривається у мріях і помислах. Вони захоплюють своїм розмахом, силою прояву: “З пам’ятника ми повинні почати, бо на чужинців даремні надії, наші шукання долі поза морями не дадуть нічого гарного. Не потрібне нам жебрацьке збирання чужого лахміття, дамо своїй матері як не пишну царську ризу, то хоч пишно вишивану сорочку, та зате буде то своє, а краще, краще своє латане, ніж чуже хапане. А доки не скинемо чужинецької полуди з наших рабських душ і очей, доки не відшукаємо сили і віри в самих себе, не збудимо в своїх серцях свого народного “святая святих”, недоступного покривавленій лапі чужинця і ворога, доти даремна, мої братове, метушня наша, ми жити не будемо і слідів на землі по собі не покинемо”.

Вражає і глибина роздумів митця: “Греко-візантійські, римські, польські, московські, німецькі й бозна-які впливи викривили й покалічили українську душу, роздвоїли її, а то й розтроїли, а з обличчя української землі стерли ледве не все, що свідчило про її українськість. А не маючи власної, національної культури, позбавлені власної душі й характеру, ми мусимо коритися чужинцям: їх культурна питоменність мусить покривати собою нашу культурну безхарактерність. Тому — геть зі сміттям чужинецьких впливів, назад до позицій, з яких ми вийшли, отже — до культури наших прапредків, що мали своїх богів, свій погляд на світ і своє відношення до природи, свою етику й свою мораль”.

Знегоди рідної землі її вірний син бачив у “нашій українській недоношеній суспільності”, у “галушницько-українофільському туподумстві”, вказував на причини такого стану речей: “У нас не тільки до сього часу “інтелігенція” вважає свій язик “грубым и неудобным”, але й наших мистців самі ж таки свідомі українці вважають також “грубыми, неудобными” для вислову вищих почувань, і тому до сього часу ми не маємо не тільки мистецької школи, а навіть музею, все наше мистецтво розпорошене по чужинецьких скарбницях”; “Наш українець, як відомо, все неймовірно делікатний на точці пошани чужих національних почувань, особливо у ворожих нам і сильних націй”.

Р. Коваль слушно зауважив, що М. Гаврилко міг не покидати Парижа, здобути там визнання й мати забезпечене життя. Проте це не на його єство — залишатися осторонь, коли вирішувалася доля України. “Він прагнув війни з Росією, щоб відвоювати свою Батьківщину. 1915 року Михайло взяв участь у всіх визначних битвах УСС проти Росії — у Карпатах, під Болеховом та Семиківцями. 1916 року він відкривав перші українські школи на Волині, самовіддано захищаючи українських селян від насильства австро-угорської влади”.

Та недарма благословенна Леся Українка попереджала: “Хто визволяє сам, той буде вільний, // Хто визволить кого, в неволю візьме”. Дуже швидко і полтавець збагнув, що ставка на хирлявий та заціпенілий Відень — хибний крок: “Прийшла Австрія і принесла Польщу”; “Після проголошення Польщі наша позиція тут стала немислима”. Із цим наш волелюбець змиритися не міг, адже, як і Дмитро Донцов, прагнув “остаточного визволення нашого краю”.

Розрахунок був зроблений насамперед на власні сили. М. Гаврилка чекали невтомна робота серед полонених українців, творення Сірої дивізії Армії УНР та служба в ній, боротьба в лавах українського війська з червоними на Чернігівщині, й, нарешті, керівництво антибільшовицьким повстанням на рідній Полтавщині й страта в нелюдський спосіб.

Онук митця й воїна, доктор медичних наук, професор, академік Академії наук вищої освіти України Орест-Володимир Абрагамович у передньому слові до видання зазначив, що дуже хоче, “щоб ця книжка, власне особа Михайла Гаврилка допомогли формуванню національної свідомості та відродженню бойового духу українців”. Гадаю, так і буде. Адже сто разів був правий Ю. Липа: “Гаврилко завжди буде цікавий для українців, як довго буде українська земля, бо він виріс з цієї землі”.

І ще одне: цей митець таки займе належне йому по праву місце — в одному ряду з видатними І. Кавалерідзе, О. Архипенком, І. Гончарем, М. Черешньовським, С. Литвиненком, Л. Молодожанином...

Published on 30 June 2012