Олександр САЛІЖЕНКО

Громадянський солідаризм проти тотальної безпорадності

Що далі рухається людство у своєму розвитку, тим більш помітно, як невелика меншість намагається робити все, щоб створити максимально ізольовані умови від контактів з більшістю членів суспільства, відмежуватись від їх проблем та умов життя, сформувавши к

Що далі рухається людство у своєму розвитку, тим більш помітно, як невелика меншість намагається робити все, щоб створити максимально ізольовані умови від контактів з більшістю членів суспільства, відмежуватись від їх проблем та умов життя, сформувавши комфортне середовище виключно для себе і найближчого оточення. Показовим у цьому контексті є приклад зведення парканів біля низки держустанов в Україні, які натякають, що люди з іншого боку прагнуть жити в іншій реальності і з іншими проблемами, і вони зовсім не хочуть бачити зі своїх вікон людей з транспарантами і мегафонами. З одного боку, це можна вважати наслідком жахливої соціальної нерівності і остаточної знахабнілості чиновників, з іншого боку – це результат пропагованої в суспільстві утилітарної моделі поведінки та відповідної системи цінностей, коли при досягненні певного рівня достатку людина намагається підкреслити свій статус і відмежуватись від минулого.

Як розповідають досвідчені туристи, для багатьох країн Азії (а особливо для Індії) досить типовою є картина, коли серед суцільної бідності, гір сміття і повної антисанітарії височіють п’ятизіркові готелі, які облаштовані в старовинних палацах або будівлях адміністрації колишніх імперіалістів. Такий собі острівець комфорту, останній рубіж цивілізації, де все виблискує та наповнене останніми технічними новинками, але, попри це, вигляд з вікна все одно виходить на нетрі міста, з жебраками, брудом і смородом. Якщо казати цинічно, то виглядає це все, як перлина серед купи лайна. Аналогічні приклади є не тільки в Азії, вони не рідкість і в цивілізованих країнах, однак там вони менш разючі і не викликають контрасту абсурдності. Не виключення і Україна, де все більш звичними стають кітчові палаци чиновників-корупціонерів із позолоченими унітазами та 6-метровим парканом по периметру території на тлі скромних будинків пересічних громадян. Наведені приклади – це лише дрібниця із загальної деструктивної палітри сучасності, можна наводити масу інших фактів, але всі вони демонструють, як люди, що мають у своєму розпорядженні більше ресурсів, повноважень і привілеїв у державі, намагаються сконструювати «оази спокою і комфорту» у вузько локалізованому просторі, на тлі загальнодержавної кризи і дестабілізації. З іншого боку, які б зусилля не докладали можновладці, їм доводиться, якщо не безпосередньо, то опосередковано комунікувати з представниками решти соціальних груп: пересуватись спільними дорогами з жахливим покриттям, мешкати в спільних багатоповерхових будинках із загаженими під’їздами і ліфтами, стикатись із системою державної корупції і хабарництва і тд. Всі спроби уникнути такої комунікації безперспективні, адже у взаємозалежному світі ізолюватись занадто складно, натомість більш простим залишається вирішення спільних проблем. Не дивлячись на абсурдність ситуації, вона не викликає широкого спротиву громадськості для її кардинальної зміни, все зупиняється лише на публікаціях журналістів, розмовах бабусь на лавках під будинками, постами в соцмережах. Хоча, здавалося б, знахабнілість чиновників не сприяє громадській апатії, вона навпаки мала б викликати протилежну реакцію - мобілізувати суспільство до висловлення своєї незгоди з цим, спільного солідарного протесту. Але в реальному житті все навпаки - між людьми спостерігається низький рівень взаєморозуміння, натомість - гіпертрофована суспільна атомізація. А, як відомо, чим менша у індивіда прихильність до інших, тим більше виграє з цього держава, і навпаки.

Як це не парадоксально, але суспільство в своїй більшості пасивно сприймає перераховані факти, вони не є для суспільства каталізатором для масових протестів. Громадська байдужість і ігнорування спільних проблем – це особливість не окремої країни чи регіону - це проблема більшої частини сучасного людства. Наприклад, попри очевидну загрозу для широких мас проблем корупції, екології, низького рівня охорони здоров’я, ці проблеми, на жаль, мають значно меншу пріоритетність в системі громадської свідомості. Зокрема, за даними дослідження рівня протестних настроїв громадян за 2011 рік Центру Разумкова, найбільший коефіцієнт становлять проблеми, які, фактично, є похідними від інших, більш ширших проблем. Зокрема, найбільше громадян по всій Україні турбує підняття цін на продукти харчування та комунальних послуг. Однак, якщо розглядати дані проблеми більш детальніше, то в підсумку все приведе до системних проблем – корупції, свавілля чиновників, беззаконня, недотримання екологічних норм і стандартів, які і впливають на підняття цін і катастрофічного стану сфери ЖКХ, охорони здоров’я, екології. Але в суспільствах з низьким рівнем громадянської свідомості і активності вони сприймаються як такі, що не стосуються безпосередньо кожного, натомість ціни на продукти харчування тиснуть на гаманець усіх громадян і, відповідно, мають більшу протестну підтримку.

Свого часу даний парадокс досліджував і описав французький соціальний психолог Гюстав Лебон, який так охарактеризував парадокси суспільної поведінки: «Дрібні злочини і нещасні випадки зовсім не вражають уяву натовпу, які б вони численні не були; навпаки, який-небудь великий нещасний випадок або злочин глибоко впливають на натовп, хоча їх наслідки були б не такими руйнівними, як наслідки багаторазових, але дрібних нещасних випадків і злочинів». Власне, складається враження, що ці слова Лебона написані про українське суспільство і вітчизняну владу. Систематичний і неприхований дерибан бюджету, шалені відкати, нечесні тендери флегматично сприймаються пересічними українцями, натомість увага більшості прикута до обговорення нарядів школярок-випускниць, нападів чупакабри на сільські господарства та інших нісенітниць. «Енергія і діяльність замінені у державних людей страшенно безплідними особистими суперечками, у мас - захопленнями і злобою дня, у освічених - якимось плаксивим, безсилим і невизначеним сентименталізмом та блідими міркуваннями про прикрощі життя. Безмежний егоїзм розвивається всюди. Кожен в кінці кінців став займатися тільки собою. Совість стає поступливішою, загальна моральність знижується і поступово гасне. Людина втрачає будь-яку владу над собою. Вона не вміє більше володіти собою; а той, хто не вміє володіти собою, приречений потрапити під владу інших», - продовжує свою характеристику кризового стану суспільства Лебон.

В свою чергу, порушення прав громадян в Україні, релігійні чи етно-національні проблеми становлять останні позиції в шкалі протестних настроїв. Наприклад, за даними моніторингу Центру дослідження суспільства, з початку 2012 року протести пов’язані з мовною проблематикою склали трохи більше 2% від числа усіх протестних подій за цей період. В той же час, на цих темах влада постійно спекулює, коли потрібно змістити акцент громадської уваги від проблем в реальному секторі економіки, перерозподілу сфер впливу, кризи державних інституцій та ін. Перманентне використання представниками влади мовної, релігійної чи історичної карти небезпідставне, адже дана практика перевірена досвідом і має миттєвий ефект. У більшості випадках спекулювання на цій проблематиці має високий рівень емоційності, імпульсивності, агресивності та, в підсумку, переростає в загально дестабілізуючу ситуацію. Власне, це і є однією з владних стратегій маніпулювання суспільством, яка ставить на меті його розосередження, знищення одностайності і розділення громадян на окремі антагоністичні табори. Найголовніше – максимально фрагментувати суспільство, щоб дезорганізовані групи не змогли солідарно виступити з масовим протестом. В підсумку, весь громадський інтерес зосереджується на протистоянні груп, а в свою чергу владні структури створюють вигляд, що намагаються вирішити проблему, але, фактично, залишаються осторонь цих процесів. Дана практика широковідома і має коріння ще з античних часів, а саме – розділяй і владарюй. Прикладів ефективного використання цього принципу навіть більше, ніж достатньо. В період катастрофічного падіння довіри до партії влади, до системи судочинства і силових структур, кризової ситуації в економічній і фінансовій сферах, провалу в міжнародній політиці (що загрожує ізоляцією) та підготовці до Чемпіонату Європи з футболу, влада вирішила інспірувати конфлікт довкола мовного питання. Протистояння біля Верховної Ради під час прийняття «мовного» законопроекту Колісніченка-Ківалова привернуло увагу всієї громадськості та ЗМІ, натомість ввечері було прийнято ще один законопроект, яким було скасовано пільги для окремих категорії громадян.

В той же час, не слід зараховувати всі негаразди на рахунок лише представників влади. Адже, як відомо, влада – це віддзеркалення суспільства. Як зазначали класики соціальної психології, важко припустити, щоб народ мав відмінну від свого морального рівня владу. Суспільство має таку владу, на яку заслуговує. Карл Юнг писав, що цінність суспільства відповідає середньому показнику духовного і морального рівня формуючих його індивідів. А від спільноти не варто чекати дій, які виходять за межі того, що проявляється в реакції на вплив середовища.

Крім цього, існує ще один серйозний негатив, який в дечому визначає стан українського суспільства. Мова йде про гіпертрофований патерналізм українців – переконання, що влада має турбуватись і вирішувати всі проблеми, які виникають у пересічного громадянина. З цього виникає тотальна безпорадність громадян, які, в окремих випадках, без допомоги державних органів нездатні вирішити найелементарніших побутових проблем. Хтось, можливо, сприйме це як моралізаторство? Але це не так. Це лише заклик до пошуку адекватної альтернативи, яка протистоятиме пануючій фрустрації і байдужості в суспільстві. Заклик, щоб кожен виконував свої обов’язки, вимагав реалізації своїх прав, а вразі їхнього порушення, діяв і протестував. І не варто асоціювати протест виключно з маршами центральними вулицями міста чи пікетуваннями держустанов. Наразі протестувальниками, наприклад, можуть бути навіть донори та волонтери-екологи, які в знак протесту намагаються компенсувати бездіяльність державних органів стосовно виконання своїх функції.

І насамкінець. Наразі в Україні все більш очевидно, що система взаємовідносин влада-суспільство, формат якої було закладено на початку незалежності, вже вичерпала свій потенціал і знаходиться на межі колапсу. Вона розвивається за логікою класичної політологічної формули - «верхи не можуть, а низи не хочуть». Відповідно, ця ситуація сприятиме перезавантаженню взаємовідносин, формуванню нової моделі, яка в підсумку продемонструє, наскільки суспільство буде здатне створити умови, щоб влада була відкритою, менш корумпованою, професійною і далекоглядною.

Published on 13 June 2012