Ігор Буркут

VIA DOLOROSA: Чортків – Умань 1941 Р.

Нестор Мизак. Українська Голгофа – Уманський розстріл 1941 року: Додаток до серії «За тебе, свята Україно» Книга десята.

Нестор Мизак. Українська Голгофа – Уманський розстріл 1941 року: Додаток до серії «За тебе, свята Україно» Книга десята. – Чернівці-Торонто: Чернівецький національний університет, 2011. – 260 с.; іл.

Серед жахливих злочинів НКВС є такі, що виділяються особливим цинізмом. Серед них – розстріл 767 ув’язнених Чортківської тюрми 20-21 липня 1941 р. в Умані. Туди їх пригнали пішим етапом, по дорозі знищивши ще 187 нещасних. Більшість загиблих – молодь від 17 до 30 років, але були й діти, учні середньої школи у Борщеві. Їхню сумну долю розділили і люди старшого віку, зокрема, 70-річний Михайло Береза з Бучача. Червонозорі кати знищували всіх «підозрілих», насамперед – активістів та членів різноманітних національних організацій, тим більш – підпільників ОУН. Тривалий час цей злочин замовчувався, і лише у незалежній Україні спробували розповісти про нього страшну правду. Відомий буковинський дослідник Нестор Мизак зібрав чимало документів про цю подію й недавно видав окремою книгою, що носить назву «Українська Голгофа – Уманський розстріл 1941 року». Власне, у ній йдеться не лише про мученицьку смерть страждальців, але й про Хресну Путь, що судилося пройти їм до місця масової страти. «Шлях страждань» латинською мовою називається Via dolorosa, і його використано у назві рецензії на твір добре знаного у нашому краї історика.

То ж подумки поринемо у події страшного 1941-го року. В’язниця у Чорткові нашпигована людьми, яких нерідко хапали без розбору, «про всяк випадок», особливо молодих, освічених. Таких влада боялася, бо розуміла: вони не погодяться з жорстоким режимом, що встановлювали у західноукраїнських областях з 17 вересня 1939 р. – з самого моменту приходу туди Червоної армії. Репресії розпочалися практично відразу, постійно набираючи обертів. Галицькі тюрми приймали все нових і нових ув’язнених, місць у них не вистачало.

Заарештованих у південних районах Тернопільщини звозили до Чорткова, де ще з австрійських часів височіла чотириповерхова споруда буцегарні. Її збудували поруч з повітовим судом, що за Габсбургів обслуговував велику територію. Відтак і місць для утримання в’язнів приготували чимало. За свою історію похмурі мури в’язниці бачили багато всякого, але радянські жахи перевищили все, що відбувалося за сірими стінами раніше.

У 50-60-і роки щоденно проходив повз це страшне місце: мешкав у Чорткові неподалік від тюрми. Від старих людей чув багато розповідей про неї. А на великому християнському цвинтарі увагу привертав високий курган, увінчаний залізобетонним хрестом. Пошепки переповідали, що то є могила закатованих совєтами у чортківській тюрмі місцевих українців. Згодом вдалося прочитати і вражаючі документи, які незаперечно засвідчили страшний злочин «борців за світле майбутнє» проти сотень патріотів України. До 1941 року через в’язницю пройшло багато людей, відбувалися у ній і страти. Але навряд чи хтось міг навіть у нічному жахітті уявити собі те, що сталося тут в останні дні перед відходом Червоної армії із Чорткова.

Утім, варто згадати трохи історії. Після Чортківської офензиви 1919 року Українська Галицька Армія (УГА) мусила відійти за Збруч, а всю Галичину зайняли польські війська. Проти них у краї розгортався партизанський рух. Масовим невдоволенням галичан польськими окупантами вирішили скористатися червоні. З бійців і командирів УГА, що перейшли на бік Червоної армії й ще не були репресовані чекістами, формувалися кадри для організації партизанських загонів на окупованій території. Серед майбутніх партизанських командирів опинилися колишні чотарі (лейтенанти) УГА Степан Мельничук і Петро Шеремета, яких спрямували в окуповану Галичину восени 1922 року. Завдання виконати не вдалося: після переходу кордону вони потрапили до полону й були ув’язнені у Чортківській тюрмі. Військовий суд виніс їм смертний вирок. Перед стратою Мельничук і Шеремета поводили себе мужньо, навіть встигли написати емоційні звернення до українців і передати їх на волю.

Вирок виконали улани з ескадрону ротмістра Длугоша. Серед них був і молоденький поет-романтик із збіднілої шляхти, недовчений гімназист Янек Стахурський. Через деякий час він прочитав в українській газеті передсмертні листи страчених, і зрозумів – йому довелося виконати ганебну роль ката справжніх героїв, борців за волю власного народу. А Янек сам узяв у руки зброю, щоби боротися за відродження Польщі – своєї батьківщини. Замість цього хлопця примусили розстрілювати близьких йому за духом людей. Не витримавши цієї жорстокої правди, він покінчив життя самогубством. Польський шляхтич знав, що таке поняття честі. Але червоні кати нічого подібного не знали і знати не хотіли.

Коли Східну Галичину у вересні 1939 р. зайняла Червона армія, Чортківську тюрму почали набивати всіма, кого нові господарі краю вважали своїми ворогами. Насамперед – польськими військовослужбовцями і чиновниками. У Чорткові перед війною стояв штаб і деякі частини прикордонної бригади «Подолє», якою у 30-х рр. командував генерал Грот-Ровецький, майбутній командувач підпільної Армії Крайової, що боролася з гітлерівцями. У 1939 р. він уник інтернування в СРСР, але 1943 року був захоплений нацистами і страчений у таборі Заксенгаузен. До речі, сидів у бараку «Целленбау», де в іншій одиночці утримувався Степан Бандера…

А товаришами генерала по службі наприкінці 1939 – на початку 1940 рр. були вщерть забиті камери Чортківської тюрми. Польське підпілля готувалося до їхнього звільнення. Молоді поляки розробили авантюрний план, дізнавшись про відправку чортківського гарнізону червоноармійців на фінський фронт. Казарма стояла впритул до тюрми, в ній залишався тільки невелика варта. Підпільники планували одним ударом захопити її, оволодіти залишеною зброєю і вдарити по тюрмі. Одночасно інша група польських повстанців повинна була захопити на залізничній станції ешелон, куди планували завантажити звільнених офіцерів, і швидко від’їхати у напрямку Заліщик. А там йти на прорив через залізничний міст між галицькими Заліщиками і буковинською Кострижівкою: по Дністру тоді проходив кордон між СРСР та Румунією.

Повстання розпочалося 21 січня 1940 р., але з самого початку невдало. Охорона в’язниці та міська міліція чинили відчайдушний опір, їм на допомогу підійшли бронепоїзд із Копичинців та підрозділ НКВС на автомобілях, що випадково знаходився неподалік від Чорткова. Вже 22 січня повстання було жорстоко придушене. Польських офіцерів під конвоєм вивезли з міста, їхнє життя згодом перервалося у Катині та інших місцях масових розстрілів поляків. Звільнені камери забивалися новими ув’язненими – українськими патріотами. Їм судилася найстрашніша доля з усіх, що здатна уявити собі людина.

Коли гітлерівська Німеччина 22 червня 1941 р. напала на СРСР, почалася фізична ліквідація в’язнів у галицьких тюрмах. Лише у Тернополі знищено понад 3 тис. ув’язнених. Вбивали у тюрмах Львова, Дрогобича, багатьох інших західноукраїнських міст. Людям відрізали вуха і носи, живими прибивали до стін, дівчат прив’язували за коси до балок, а під їхніми ногами ставили відра з бензином й підпалювали. Нелюди у синіх кашкетах називали ці тортури знущальним виразом «обуть в красные сапожки». Мало хто вижив тоді, а ті, кому поталанило, потім згадували жахливі речі. У книзі Нестора Мизака наводиться таке свідчення колишнього в’язня: «Коли я увійшов у цю камеру, то вздрів таке, що не міг повірити своїм очам. Мене охопив жах, бо на стіні я побачив розіп’ятого юнака, а стіна і долівка були залиті кров’ю. Я кинувся у другий кут, але там лежав почорнілий труп. Неподалік від нього сиділо щось подібне до людини, з божевільними очима, страждальницьким виразом обличчя. В нього не було одного вуха, на правій руці не вистачало двох пальців, на пальцях ніг жодного нігтя – все вирвано з м’ясом».

Подібні звірства виробляли із своїми жертвами хіба що середньовічні кати. Але навіть тодішня інквізиція не додумувалася до багатьох чекістських «витівок». Однією з них була Хресна Путь чортківських в’язнів. У книзі Н. Мизака вона описана з посиланням на документи, тут же наведені вражаючі світлини масового мордування галичан. Історикові вдалося відновити імена багатьох загиблих і ці скорботні списки надруковані в «Українській Голгофі». Про жахливі злочини більшовиків слід пам’ятати і цю пам’ять передавати нащадкам. «Визволителі» залишили по собі зовсім іншу Галичину, ніж захопили у вересні 1939 року. Тут було знищено не лише цвіт галицького українства. Страчено і чимало поляків, ще більше – виселено на Схід. Значною мірою саме совєти відповідальні й за трагедію галицького єврейства, про яку в книзі Н. Мизака не йдеться – це видання переслідувало зовсім іншу мету. Але хоча би у рецензії варто нагадати про те, що відбувалося в Галичині відразу після відступу звідти Червоної армії.

Місцеві мешканці кинулися у тюрми, щоби віднайти своїх близьких, заарештованих радянськими властями. Але живих там уже не було. На подвір’ї Чортківської тюрми виднілася величезна клумба, засаджена зів’ялими квітами. Коли її почали розкопувати, то наштовхнулися на понівечені трупи. Мешканці навколишніх будинків повідомили, що останніми днями на подвір’ї в’язниці постійно працювали тракторні двигуни. Їхнім грюкотом маскували розстріли людей. Коли сліди злочину були відкриті, родичів жертв охопила жага помсти. Але представники радянської влади і чекісти вже були далеко, місто зайняли німецькі частини. Кому мститися? Не без під’юджування гітлерівців свою ненависть близькі загиблих вихлюпнули на місцевих євреїв. 6 липня 1941 р. у Чорткові відбувся кривавий єврейський погром.

Нічого подібного раніше тут ніколи не було. Навпаки, коли у царській Росії били євреїв, галичани їм співчували й біженцям із сусідніх російських губерній надавали допомогу. Українські та єврейські політики Галичини в австрійські часи нерідко виступали спільно проти польського домінування в краї. А коли спалахнула українсько-польська війна 1918-1919 рр. і польські шовіністи влаштували у Львові єврейський погром, тернопільські євреї-добровольці сформували у складі УГА свій пробоєвий (тобто ударний) курінь, бійці якого відзначалися справжньою мужністю. При відході УГА через Збруч саме ця частина відбивала польські атаки на переправу в районі Гусятина – Трибухівців, даючи можливість двом бригадам УГА без втрат відійти на територію Наддніпрянської України. Близько тисячі євреїв служило в Українській Галицькій Армії – у пробоєвому курені І-го корпусу УГА, кінно-кулеметній сотні 4-ї Золочівської бригади, єврейському загоні 11-ї Стрийської бригади УГА тощо. Польські агресори добре запам’ятали білий прапор із зіркою Давида і бойовий клич «Шма, Ісроель!» («Слухай, Ізраїлю!»), з якими бійці Єврейського куреня ходили в атаку.

Українці з вдячністю і повагою згадували своїх бойових побратимів-євреїв. А польські шовіністи у міжвоєнний період всіляко переслідували їх, зокрема, у тернопільській тюрмі 1920 року було вбито курінного командира поручика Соломона Ляйнберга. Слід підкреслити, що відносини між галицькими українцями та євреями традиційно були складними, в них здавна існувала соціальна напруга, часто траплялися конфлікти на побутовому та релігійному ґрунті. Проте до кровопролиття не доходило. Лише з відходом Червоної армії сталися вкрай трагічні події.

Вину за них мають понести різні сили, особливо ті, які у 1939-1941 рр. розгорнули репресії проти мирного населення краю. Серед чекістів були особи єврейської національності, громадяни СРСР, що прибули в Галичину зі Сходу. Крім них, у галицьких містах з’явилася значна кількість євреїв – біженців з німецької зони окупації. Якщо у 1931 р. євреї складали 30 % мешканців Чорткова, то на початку 1941 – вже 63 %, в абсолютних цифрах – понад 8 тис. чол. Більшість біженців – уродженці центральних воєводств Польщі, тобто тієї території, що до 1917 р. була частиною Російської імперії. На відміну від галицьких євреїв, вони добре володіли російською мовою, тому радянські власті їх залюбки брали на низові посади в державному апараті. Чимало польських євреїв служило у міліції, тому місцеві люди вважали їх винними у проведенні репресій. Більшість цих біженців при наближенні німців відійшла з червоноармійцями на Схід, але основна маса галицьких євреїв залишилася вдома. Їм і дістався головний удар.

Німецькі військові спочатку не заважали громити єврейські будинки, ще й заохочували погромників. Судячи з усього, саме за їхньою підказкою євреїв почали запрягати у фіри, якими вивозили трупи закатованих з тюремного подвір’я на головний міський цвинтар. Адже у гітлерівських концтаборах практикувалося таке використання «людо-коней» для транспортування трупів, які знищували у крематоріях.

Невдовзі нацисти зметикували: чимало єврейських цінностей, які могли би поповнити їхню скарбницю, опиняється в руках погромників. Тому вони взялися наводити «порядок», загнавши всіх чортківських євреїв у щойно створене гетто. А у 1943 р. нещасних фізично знищили, врятуватися вдалося лише одиницям. Їх переховували місцеві поляки та українці, ризикуючи власним життям та життям своїх близьких.

Подібні події тоді прокотилися всіма західноукраїнськими областями, що потрапили під німецьку окупацію. З двох мільйонів євреїв, знищених під час війни на території СРСР, близько 1,6 млн. – це галицькі євреї. Свою долю вини за їхню загибель повинні нести всі, хто до неї долучився. Насамперед – гітлерівці, які поставили своєю метою «остаточне вирішення єврейського питання», тобто повне знищення всього єврейського народу. За ними – місцеві колабораціоністи. Адже саме вони допомагали в масових арештах, конвоюванні й убивствах мирних людей. Поряд з ними винними є й учасники погромів, які порушили Божу заповідь «Не убий!». Нарешті, цій трагедії передувала сталінська політика масового терору і репресій, яка й підштовхнула частину галичан до насильницьких дій. Підлість сталінських катів проявилася і в тому, що вони погнали на Схід ув’язнених із галицьких тюрем для наступного звірячого знищення, а організувати вивіз галицького єврейства від гітлерівського геноциду навіть не спробували.

Повертаючись до рецензованої книги Нестора Мизака, варто підкреслити: вона дає значний матеріал до роздумів про події, що визначили життя Західної України на багато десятиліть. Знайомство з наведеними документами свідчить: звірства червонозорих карателів настільки жахливі, що людський розум інколи навіть відмовляється сприймати інформацію про них. Не випадково радянська пропаганда старанно втовкмачувала в голови громадян СРСР, що найстрашнішими катами на Заході України були бандерівці – це допомагало відволікати увагу громадськості від злочинів сталінського режиму. Зрозуміло, чому агітатори і пропагандисти КПРС стільки говорили про відповідальність «українських буржуазних націоналістів» за убивства мирного польського населення Волині та Галичини. Цим намагалися приховати масові радянські репресії проти поляків. Врешті решт, не «бандерівці» остаточно виселили переважну більшість поляків у Польщу, а радянські власті за домовленістю із західними союзниками, перш за все Великою Британією.

Так само відповідальність за вбивства галицьких євреїв намагалися перекласти лише на «німецьких фашистів та їхніх посібників з числа націоналістичного охвістя». Власної частини відповідальності за трагедію галицького єврейства комуністи ніколи не визнавали й навряд чи колись зможуть визнати. А щоби подібне не повторювалися, всі винуватці трагедій повинні щиро покаятися. Українському суспільству ще доведеться до кінця усвідомити всю складність подій 1941 р. і відверто визнати ту частку вини, яку мали у них самі українці. Нам вистачить сил і розуму для цього. Каючись у гріхах минулого самі, ми маємо право вимагати це і від інших. Щоби ніколи не повторювалися ні Українська Голгофа та Via dolorosa, ні масові вбивства мирних людей різних національностей – єврейські погроми, різанина поляків, голодоморний геноцид українців. Прийдешнім поколінням слід пам’ятати про злочини минулого, аби не відтворювати колишні гріхи у майбутньому. А для цього перш за все потрібно вивчати документи, такі як опубліковані в «Українській Голгофі».

Published on 8 June 2012