Архієпископ Ігор (ІСІЧЕНКО)

Неполіткоректна справедливість

Згортання демократичних процесів в Україні – теза, яка не дискутується ані у вітчизняних незалежних мас-медіа, ані поза межами нашої держави.

Згортання демократичних процесів в Україні – теза, яка не дискутується ані у вітчизняних незалежних мас-медіа, ані поза межами нашої держави. Прихід до влади панівної політичної сили суспільна думка пов’язує з реваншем тоталітаризму, а ідеологічна служба самої правлячої партії використовує будь-яку нагоду, щоб утвердити в свідомості свого електорату ілюзію повернення в минуле. Це і червоні прапори на початку травня, і виклично-аґресивна російська мова чиновників, і злива совєтських фільмів на проурядових телеканалах, і соціальні програми, що нагадують «продовольчу програму КПСС», і періодичні кампанії дискредитації національно-визвольної боротьби. Такий яскраво-червоний декор, розрахований на наївність пенсіонерів, вихованих газетою «Правда» й телеканалом «Інтер», вдало приховує праву, консервативну природу панівної політичної сили, більш послідовної в деструкції державного сектору економіки за своїх попередників.

Але цей самий декор заважає помітити більш фундаментальну проблему, приховувану за набридлим мотивом протистояння проросійського Донбасу й патріотичної опозиції: зростання антидемократичних настроїв у суспільстві. В усьому українському суспільстві – «від Сяну до Дону». Зараз уже дивно пригадувати, що лише чверть століття тому політичне протистояння відбувалося між двома силами, комуністами й демократами, а до «демократів» автоматично залучали всю опозицію совєтському режимові. Згадки про демократію зникли з назв рейтингових політичних партій, які воліють оперувати іменами власних лідерів, а поняття «національно-демократичних сил» відходить у минуле разом із суспільним авторитетом «помаранчевого президента», поступаючись більш радикальним силам.

Зрозуміла річ, втрата довіри до демократичних цінностей обумовлюється і пропагандою тоталітаризму, і атавістичними елементами в свідомості значної частини суспільства, і розчаруванням у політичних силах, що активно визискували демократичну риторику. Але варто звернути увагу й на дві істотні деталі: кризу ліберально-демократичної ідеології в постіндустріальному світі та болюче відкриття слабкості демократичної системи.

На самому початку Святої Літургії ми повторюємо слова 145 псалма: «Не надійтеся на князів, на синів людських, в них нема спасіння» (Пс. 145:3). Церква, яка пережила не один суспільний устрій, покликана постійно нагадувати цю істину. Нагадувати особливо в кризові моменти розвитку цивілізації, наголошуючи: «Не надійтеся на князів, на синів людських...». Бо найбільші розчарування приходять, коли ми чекаємо від політичного лідера або від нового суспільного устрою чуда: радикальної зміни життя, подолання бідності, соціальної несправедливості, порізненості людей. Недарма ж бо перша заповідь, одержана Мойсеєм на Синайській горі, застерігала: «Хай не буде тобі інших богів передо Мною!» (Вих. 20:3). Коли замість грубих, вульгарних форм ідолопоклонства ми запроваджуємо в життя поклоніння партійній доктрині, суспільному ідеалові, суть ідолопоклонства не змінюється. Ми творимо фальшивих богів, аби потім мститися на них за безплідність власних ілюзій.

Демократія може також перетворитися на ідола, котрий вимагає все більших і більших жертв. Влада натовпу стає страшною, коли цей натовп звільняється від влади вищих цінностей і затверджених вищим авторитетом норм. У той час, коли Мойсей одержував заповіді, його народ зажадав іншого бога – і Аарон виготовляє йому золоте теля (Вих. 32:1-6). І сам Божий Син був засуджений демократичним шляхом: підбурений синедріоном натовп одноголосно волає: «Нехай розп’ятий буде!» (Мт. 27:23). Проголошені ж Французькою революцією ідеали свободи, рівності і братерства відкрили шлях до кривавого терору, жертвами якого стали тисячі священнослужителів, монахів і монахинь.

Демократичні механізми в Україні дискредитувала поява серед обраних депутатів різних рівнів осіб з кримінального світу, психічно неврівноважених, малоосвічених, професійно непридатних до інтелектуальної діяльності. І хоча брудні виборчі технології, використання адміністративного ресурсу та фальсифікації при підрахунку голосів істотно вплинули на наслідки голосування, важко заперечити підтримку цих осіб значною частиною виборців, особливо літніх.

Високий рівень життя, стабільність і соціальна захищеність громадян у демократичних країнах Заходу лишаються визначальними аргументами в політичних симпатіях більшості українців. Але економічна криза, що супроводжується суспільними потрясіннями, змушує їх до критичного перегляду оцінок устрою США та Європейського Союзу. Ліберальний світ відповів на расові, гендерні, соціальні, екологічні проблеми розробкою культури політкоректності. По суті, було обрано стратегію компромісу між засадами християнської цивілізації та етосом меншин, часто ворожих євангельським цінностям і агресивних у відстоюванні власних пріоритетів.

Реальне втілення цієї стратегії здійснюється коштом поступок фундаментальними засадами суспільної та моральної доктрини. Європейський Союз так і не зважився визнати в конституційній угоді засадничу роль християнства у творенні європейської цивілізації. В окремих країнах забороняється або обмежується право захищати традиційні євангельські погляди на сексуальну етику, демонструвати прилюдно свою віровизнаннєву належність. Кабінет Міністрів Великої Британії навіть дозволив працедавцям звільняти робітників, які наполягатимуть на своєму праві носити хрестик. Церква витісняється з суспільного простору в ізольований, маргінальний сектор. Політкоректність, перетворена на догму, стає щодалі більшою перешкодою в усвідомленні європейцями власної ідентичності.

Інтегрування до суспільства з розмитою системою цінностей викликає в Україні щодалі більше застережень. Їх посилює тривожний приклад близької до нас Польщі, де євроцентричний уряд заблокував надання католицькому консервативному телеканалові «Trwam» права мовлення на цифровому мультиплексі, скорочує шкільні програми з історії, перебуває в постійній полеміці з клерикальними середовищами. І прихильники реінтеграції України в оновлену євразійську імперію активно використовують слабкі сторони неоліберальної доктрини та вразливість західної політкоректності для дискредитації західної демократії як такої. Теленовини рясніють сюжетами про зростання в Європейському Союзі соціальної напруженості, про загрози міграційних процесів, демографічну катастрофу Старого Світу. Не бракує спроб перетворити Православну Церкву на антидемократичну силу, котра б сприяла формуванню тоталітарної альтернативи західному лібералізмові з його політкоректністю.

Треба бути однаково наївним, аби сподіватися усунути Церкву від суспільного служіння або ж перетворити її на маріонетку в політичних іграх. Можна залякати, підкупити, обдурити священнослужителів, навіть предстоятелів, але не можна змінити містичної природи Церкви, покликаної сповіщати Євангеліє всьому світові. Цій природі чужий фальш, часто приховуваний під гаслом політкоректності. Христос вимагає від Церкви правди й однозначності суджень: «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого» (Мт. 5:37).

Система демократичних цінностей формується у вимірах, що визначаються присутністю в земній історії Об’явленого Слова, втіленого в Ісусі Христі. У цих координатах виникла й розвинулася євроатлантична цивілізація, склалися її демократичні засади. Виходячи ж поза межі євангельської системи етичних вимірів, ми втрачаємо точку відліку й шкалу для оцінки суспільних явищ. Відтак же присвоюємо собі самим місію визначення меж добра і зла та вдаємося до хистких критеріїв морального релятивізму.

Є речі, яких не можна визначати голосуванням. Ми не можемо, проголосувавши, визнати зло за добро. Зухвалу спробу самотужки визначати, де добро, а де зло, вже вчинили були наші праотці – і вони побачили лише власну наготу (Бут. 3:7). Голосуванням не можна виправдати вбивства людини, хай і ненародженої, перетворити протиприродний сексуальний зв’язок на шлюб, політичні переслідування – на боротьбу з корупцією. Голосуванням не вирішується існування рідної країни, її мови й культури. Демократія перетворюється на свою протилежність, коли вступає в конфлікт із засадами об’явленого права – завіту, укладеного людиною з Богом, коли ставить під сумнів євангельські цінності. І жодна політкоректна казуїстика неспроможна врятувати богоборницьку систему від краху.

Старше покоління пережило закономірну катастрофу цивілізації з оберненою системою вартостей. Як дотепно зауважив один журналіст, у цій країні все було навпаки: «свято праці» вшановували вихідними, «Великий Жовтень» відзначали в листопаді, а день перемоги – на другий день після підписання акту про капітуляцію. Та якби лише це... Але й неоліберальна цивілізація, щедро вдекорована політкоректною риторикою, мусить удаватися до подвійної системи стандартів, аби виправдати конфлікт із засадами власної ідентичності. Українська реальність не менш охоче ховається за маскувальними фразами, позбавленими автентичного сенсу. Може, їх важко ще ототожнювати з політкоректністю – слово «коректність» якось не вельми пасує до брутальних стосунків, котрі в нас охоче демонструються як можновладцями й політиками, так і водіями на перехресті або пасажирами в метро. Але, коли ми читаємо про «стабільність цін» або «реформування економіки», здається, що речники високопосадовців вживають у спілкуванні з нами інклюзивної, «політкоректної», мови, аби не вразити нашої психіки й не відкрити громадянам зубожілої держави жорстокої правди про їхній реальний стан.

Сором від порушення завіту з Богом і жах від недалекоглядно прийнятої на себе відповідальності судити про добро і зло змусив праотців шукати між дерев схованки від Творця (Бут. 3:8). Так і нам трапляється ховатися за мереживом політкоректних фраз від безпосередньої зустрічі з реальністю. Справедливість – Божу справедливість! – старозавітні пророки порівнюють із сяйвом (Ісая 62:1), із бурхливим потоком (Амос 5:24), здатним змити бруд і розсіяти морок. Далеко не завжди ця справедливість виглядає політкоректною. Та лише взявши її за наріжний камінь нашого суспільного життя, не протиставивши риторику правди грайливій політкоректності ми зможемо захиститися від підступних спроб нав’язати народові під виглядом демократії диктат – чи то більшості, чи меншин.

Published on 7 June 2012