Юлій Хвещук

Сімейні тонкощі французької політики

6 травня Франція у другому турі виборів остаточно визначилася, хто буде її президентом та обличчям на міжнародній арені.

6 травня Франція у другому турі виборів остаточно визначилася, хто буде її президентом та обличчям на міжнародній арені. Вдруге цю роль 56-річному Ніколя Саркозі не довірили.

Під час своєї першої президентської компанії в 2007 році він обіцяв мало не революцію, після 12-ти років правління його однопартійця Жака Ширака. Французи тоді добре пам’ятали, як Саркозі, будучи міністром внутрішніх справ, рішуче придушив масові заворушення в Парижі та інших містах представників етнічних меншин, невдоволених своїм соціальним статусом у країні. Привабливі обіцянки чоловіка, який на практиці довів свою рішучість, схилили тоді виборців на його бік. Соціалістка Сеголен Руаяль, пройшовши у другий тур, програла.

Саркозі найкраще зумів проявити себе на міжнародній арені, демонструючи рішучість та самостійність і під час агресії Росії проти Грузії в серпні 2008 року, і під час революції в Лівії в минулому році. Натомість у самій Франції успіхи були скромніші. Опозиція називає «катастрофічними» підсумки п'яти років правління Саркозі, вказуючи на зростання безробіття в країні і падіння купівельної спроможності французьких громадян. Його енергійність, що так імпонувала в 2007 році, тепер опоненти перетворили на «мінливість» та навіть «не прогнозованість». Не зважаючи на сповідування традиційних правоконсервативних цінностей, більшість виборців вирішила не пробачати йому відсутність ані обіцяних революційних змін (революційна риторика за звичаєм ворохобить французькі серця), ані перемоги над світовою економічною кризою принаймні на локальному національному рівні. Ну а громадяни – представники некорінного населення – мали до Саркозі неприязнь ще з часів його керування МВС.

Цьогоріч милішим французьким серцям революціонером виявився 58-річний Франсуа Олланд, який протягом 11 років очолював Соціалістичну партію Франції. Його війна зі Саркозі має ознаки сімейної традиції – в 2007 році він підтримував на президентських виборах свою громадянську дружину Сеголен Руаяль. Згодом, дізнавшись про його взаємовідносини з журналісткою, та залишила його. Тепер покинутий Олланд взяв особистий подвійний реванш, довівши, що він таки кращий, і єдиний із них двох здатний здолати Саркозі.

Олланд ніколи не займав урядових постів. У числі його перемог – хіба що несподіване обрання мером невеликого містечка Тюлль, в департаменті Коррез, який здавна вважається бастіоном консерваторів та особисто Жака Ширака. Після серії сексуальних скандалів довкола найперспективнішого конкурента Саркозі на президентських виборах соціаліста Стросс-Кана, та бажаючи втерти носа колишній супутниці Руаяль, Олланд вирішує особисто балотуватися. І стає офіційним кандидатом від соціалістів, перемігши на первинних виборах. Права опозиція об’єктивно критикувала його за брак досвіду та нерішучість. Проте передвиборча програма, щедро наповнена традиційними для лівих сил соціальними обіцянками (неможливими для виконання в теперішніх економічних реаліях), та зобов’язаннями збільшити оподаткування найзаможніших французів для фінансування програм на користь найменш забезпечених верств населення, виявилася милішою серцям виборців.

Отже, Франція віддала перевагу соціалістичному популізму. Неможливість реалізації обіцянок, помножена на відсутність серйозного практичного досвіду, дозволяє очікувати різкого та швидкого розчарування виборців в Олланді та його соціалістичній програмі. Це означає поворот симпатій громадян в іншу ідеологічну площину. Навряд чи це виллється у шкодування за часами Саркозі. Скоріше тут може відбутися зростання популярності керівника «Національного Фронту» Марін Лє Пен, яка зайняла у першому турі 3 місце. Особливо з огляду на те, що вона вела нещадну критику і Саркозі, і Олланда, доводячи шкідливість для французьких національних інтересів як пасивного консерватизму одного, так і популістського соціалізму іншого. Таким чином «Національний Фронт», який і так із року в рік демонструє стабільне зростання рейтингу, може ще більш зміцнити свої позиції.

Успіхи французьких націоналістів не можуть не тішити. Тим більше, що НФ звертає належну увагу на Україну, має укладену угоду про співпрацю з ВО «Свобода», Олег Тягнибок особисто надсилав вітання Марін Лє Пен з нагоди рекордного результату. Такі контакти є логічними та вмотивованими. НФ демонструє виборцям присутність однодумців в інших країнах, "Свобода" – приклад успішної політичної діяльності націоналістів в одній із провідних країн Європи.

Проте певні традиції, притаманні як колишньому лідерові НФ Жан-Марі Лє Пену, так і його доньці Марін, повинні дещо насторожувати. Батько зустрічався свого часу з Володимиром Жириновським, вважає його націоналістом та симпатизує йому. Жириновський, натомість, відверто вважає Лє Пена своїм другом. Донька, Марін, на початку виборів висловлювала захоплення Путіним, як політиком, і говорила про те, що Франція повинна розвивати відносини з Москвою, а не з Вашингтоном, оскільки у Франції з нею і в цивілізаційному, і в стратегічному плані багато спільних інтересів. Саме з нею слід виробити план побудови Європи майбутнього.

Антиамериканський тон є зрозумілим, надмірні амбіції та пихатість Вашингтона давно дратують не лише французьких, але й більшість європейських політиків. Проросійський вектор у закордонній політиці Франції також завжди був достатньо сильним. Проте спадкове захоплення лідерів французьких націоналістів то Жириновським, то Путіним, м’яко кажучи, дивує. Які спільні інтереси в «цивілізаційному плані» з авторитарною країною, яка влаштовує «локальні війни», у якій вбивають, засуджують, б'ють політичних опонентів та просто «незгодних»? Які спільні інтереси в «стратегічному плані» між націоналістами з Парижу та чекістами з Кремля?

Звісно, сім’я Лє Пен не бачить майбутнє Європи у побудованому спільно з Путіним Євразійському Союзі. Хоча, хто знає – різко критикуючи ЄС, доводячи його шкідливість для французьких інтересів, у запалі поборювання могла народитися ідея пропагувати одну, більш ефемерну наднаціональну спільноту задля зруйнування реально існуючої. Втім, все це лише припущення. Франція – це справа французів. Вони проголосували за соціалізм з усіма його популістськими принадами. Українці та інші народи Східної Європи вже мають довгий та трагічний досвід соціалістичних експериментів з кривавими наслідками, та відповідний імунітет. Хочеться сподіватися, що французи незабаром повернуться зі соціалістичних манівців на власний, національний шлях. А французькі націоналісти у розбудові величі власної Нації не озиратимуться у пошуках взірця на імперіалістичний приклад Кремля.

Published on 7 May 2012