Володимир В`ятрович

За історичні факти треба платити. Дорого

Історію ХХ століття приховують від нас не лише грифи “Секретно” чи слідчі СБУ, котрі ловлять по вокзалах істориків з ноутбуками, а потім відкривають проти них кримінальні справи.

Історію ХХ століття приховують від нас не лише грифи “Секретно” чи слідчі СБУ, котрі ловлять по вокзалах істориків з ноутбуками, а потім відкривають проти них кримінальні справи. Виглядає так, що влада, крім заховати архіви як “конфіденційні” (те, що вони не таємні, погодилися на словах практично всі, після того, очевидно, як нарешті проштудіювали закон), тихо (а хто шумить в читальному залі?) виставила суто економічні перепони. Днями керівник архівного відомства Ольга Гінзбург заявила про необхідність більшої комерціалізації архівів.

Експертне опитування, проведене Центром досліджень визвольного руху, засвідчило, що 86,2 % експертів особисто стикалися з випадками обмеження в доступі до інформації в архівах. Коли ж дослідників запитали, а що саме заважає вам працювати з документами радянської доби, то крім закритості справ, часто дуже незручного графіку роботи архівів, бюрократичної тяганини, 32% назвали обмеження можливостей копіювання документів.

Що ж стоїть за цією цифрою?

Копіювання документів для історика – надзвичайно важливий аспект наукової роботи. Це дозволяє зекономити час праці в архіві, що добре і для дослідників і для архівістів – читальні зали зазвичай невеликі, і для архіву видавалося б логічним намагатися скоротити перебування користувачів, оперативніше надавши послуги.

Копії документів дозволяють повернутися до них ще раз, виявити аспекти, які пройшли повз увагу при першому ознайомленні, іноді – навіть переоцінити висновки, співставивши з іншими матеріалами. Врешті, часто виникає потреба опублікувати якісь із матеріалів повністю в рамках наукової роботи чи укласти збірник документів.

При тому всьому, сучасний дослідник робить нотатки на ноутбуці і хотів би копіювати документи швидко і дешево цифровим фотоапаратом, врешті — смартфоном. Під час мого керівництва архівом СБУ ми запровадили наступну практику: дослідник може безкоштовно робити копію з документа власним фотоапаратом, за умови, що ця копія відповідатиме визначеним архівом технічним параметрам (формат файлу, резолюція) і що надасть архіву зроблені файли для користування. В результаті ми отримали десятки волонтерів, котрі робили копії для Відкритого електронного архіву СБУ, що в іншому випадку через брак фінансів поповнювався б значно повільніше. Якщо документ був у електронному архіві, його міг записати на власний електронний носій будь-який зацікавлений користувач, який тепер міг не замовляти оригінал документа. Історики задоволені отриманою інформацією, архівісти тим, що оригінальний документ, який часто перебував у не найкращому фізичному стані, тепер не мусить обов`язково видаватися у читальний зал.

Що ж відбувається із копіюванням в архівах сьогодні? Центр досліджень визвольного руху скерував 33 інформаційні запити до архівів. Виявилося, що ціна копіювання документа коливається від 5,43 грн до 43,92 грн, тобто відрізняється у 8 разів. Втім, архіви на цьому не зупиняються, і впроваджують додаткову плату за надання документів для копіювання, тобто за «дозвіл» скопіювати в деяких архівах дослідник повинен доплатити від 10,86 до 92,36 грн за кожен документ. При цьому слід зазначити, що профільний закон про архіви чітко говорить: користування архівами ("дозвіл" – це саме і є можливість користуватися) безкоштовне.

Моніторинг роботи архівів показав, що передбачене законом копіювання документів власними технічними засобам та використання у роботі власних комп`ютерів нехтується деякими з установ, які звужують це право. Керівники архівів вимагають письмові дозволи керівництва, просто не дозволяють підключитися до електромережі (Держархіви Донецької, Київської та Чернігівської областей) чи навіть взагалі не передбачають права скористатися фотоапаратом (Держархів Чернігівської області).

Створюється ситуація, коли, для того, аби потрапити до читального залу архіву з власним ноутбуком — а це означає подати запит на дозвіл працювати з конкретними справами плюс додатковий запит щодо комп’ютера, — дослідник може витратити до двох місяців на бюрократичну тяганину.

В Держархівах Тернопільської та Миколаївської області скопіювати документ своїм фотоапаратом коштує стільки ж, як і замовити копію в архіві. Рекордсмен у цьому питанні — держархів Київської області, який за те, що дослідник сам копіює, стягує плату 81,67 грн за кожен документ.

Минулого року я упорядкував і видав у Львівському національному університеті імені Івана Франка двотомне зібрання документів про Другу польсько-українську війну в 1942–1947 роках. В цій книзі – 478 документів з архіву Служби безпеки України та Гарвардського університету, які дозволяють копіювати документи безкоштовно. А от, якщо потрібно було б видати подібного обсягу збірник документів з Державного архіву Харківської області, то лише вартість копіювання цих документів склала б по 97,79 грн за кожен – разом майже 47 000 грн. Додайте до цього ще ціну додрукарської підготовки, друку і зрозумієте, що історику, перш ніж реалізувати такий проект, доведеться підготувати солідний інвестиційний план.

Цілком абсурдна ситуація, яка перекреслює будь-які бажання історика не лише “закопуватися” в стоси архівних документів, але й взагалі займатися фактографічними дослідженнями. А якісні проблемні студії неможливі без опертя на факти, відображені в архівних матеріалах.

Проголошуючи незалежність, Україна прагнула свободи насамперед від злочинного тоталітарного режиму. Але те, що ми “вирвалися” з СССР, наклало на нас і значну відповідальність – встановити факти про злочини проти людства, встановити імена тих, хто вже не зможе сказати за себе слово, в кого часто не залишилося навіть і нащадків. Це наш моральний, правовий, громадянський обов`язок навіть не перед минулими поколіннями – перед дітьми, яким ми передамо країну. Від виконання цього нашого обов`язку безпосередньо залежатиме, яку Україну вони успадкують від нас. Або хвору на амнезію і уразливу до спроб політиканів трішки почати цензуру, трішки когось не так засудити, трішки заборонити, відібрати, не пустити … І чи зупиниться це на тому “трішки”?

Або ж Україну, яка тверезо і усвідомлено глянула на своє коріння, на проблеми, зради і перемоги, на злочини і на борців, країну з пам`яттю про боротьбу за свободу, здатну цінувати права людини як найвищу цінність і запоруку розвитку.

Відповідь на цей виклик знаходиться не лише в архівах, проте без фактів, прихованих у них, ми її не знайдемо. І за ці факти ми однаково платимо дорого. Або – часом та грошима за копії документів. Або, якщо не робимо цього, – нашими новими помилками і врешті майбутнім.

Published on 5 March 2012