Андронік Кармелюк

Йосиф Сліпий: Патріарх, Сповідник віри, Богослов

17 лютого минає 120 років, відколи на Теребовлянській землі, в селі Заздрість, на світ з’явився Йосиф Сліпий, якому доля судила стати одною з найвеличніших постатей не тільки в історії України

До 120-ліття з дня народження Князя Церкви

17 лютого минає 120 років, відколи на Теребовлянській землі, в селі Заздрість, на світ з’явився Йосиф Сліпий, якому доля судила стати одною з найвеличніших постатей не тільки в історії України, а й в історії Вселенської Церкви. Життя Йосифа Сліпого-Коберницького-Дичковського (таке повне його прізвище) складається з трьох поетапних періодів, кожний з них був особливим для його ролі в житті України та УГКЦ.

Навчання в Тернопільській гімназії, відтак вступ до Львівської духовної семінарії, а навчання і здобування наукових ступенів, а заразом слави видатного богослова, Йосиф Сліпий продовжив в Інсбруці. Ієрейські свячення він прийняв в Унівському монастирі студитів із рук Митрополита Андрея Шептицького 1917 року. Польсько-українська війна змусила Й.Сліпого залишатися за кордоном, що він використав для додаткових студій в Григоріанському університеті та в Папському східному інституті в Римі. Озброєний широким вахлярем знань та володінням кількома європейськими мовами, о. д-р Й.Сліпий 1922 р. вертається до Львова, його призначають ректором Львівської духовної семінарії, він очолює й Львівську богословську академію, а сам читав курс догматики.

Над Україною збиралися зловісні хмари, які принесли масштабні політичні катаклізми, що потрясли всією Європою і на десятиліття змінили політичну карту старого континенту. Передбачливий Митрополит Шептицький, який мав плани та повноваження від Папи Римського поширювати свою пастирську владу на увесь простір на Схід від Європи, висвячує о. митрата Й.Сліпого 22.12.1939 на єпископа з титулом Екзарха для Великої України та з правом стати його наступником. Це право вступило в силу автоматично - після смерті митрополита Андрея, яка сталася 1 листопада 1944 року, вже коли большевики зайняли Галичину й приєднали її до УССР. З того дня на владику Йосифа Сліпого переходить офіційний титул Львівського архієпископа і Галицького митрополита.

Повторна комуністична окупація України після трьох років війни з нацистською Німеччиною не віщувала нічого доброго для УГКЦ і патріотично настроєних українців. 11 квітня 1945 енкаведисти заарештували митрополита Й.Сліпого на Святоюрській горі і повезли його до Києва. Звідти почався його довгий страдницький шлях, який тривав 18 років - до початку 1963 року. Йосиф Сліпий переносив допити вдень і вночі, на нього чинили моральний тиск, аби зрікся влади і перейшов на православ’я, піддавали тортурам, принижували людську гідність, на закритому судилищі прирекли його до каторги. Потім – виснажливе етапування на Сибір і довгі роки поневіряння в каральній системі совєтського Гулагу. В таких нелюдських умовах митр. Йосиф Сліпий пише фундаментальну працю «Історія Вселенської Церкви в Україні», частина якої збереглася донині.

Третій етап життя і діяльності митр. Йосифа Сліпого, якого московська влада відпустила на Захід під тиском дипломатичних втручань з боку Ватикану та інших держав Заходу, почався 1963 роком і тривав до його смерті. Цей етап був, можна сказати, найбільш результативним у житті та діяльності Йосифа Сліпого як Глави Церкви. Він виступив від імені катакомбної УГКЦ перед отцями 2-го Ватиканського собору і зажадав для своєї Церкви патріархального статусу. Його свідчення про українську Правду, яка охоплює істину та справедливість, з увагою прислухався увесь світ. Про нього ходили легенди, про нього писали романи й знімали фільми, його вважали одним з кандидатів на крісло Папи Римського.

Після 18 років сибірської неволі, Патріарх Йосиф розгорнув енергійну діяльність в Римі: побудував патріарший Собор св. Софії, заснував УКУ св. Климента Папи з багатою книгозбірнею, повернув у власність УГКЦ древній храм св. Сергія і Вакха на площі Моданна дей Монті в Римі, створив міжнародне добродійне Т-во св. Софії, виступав як організатор вільної української науки, був невтомним лобістом прав поневоленої України на міжнародній арені. Це - тільки короткий перелік головних та ззовні видних здобутків Патріарха Йосифа. які викликали в Римі та в країнах західної діаспори небувалу хвилю патріотичного піднесення та духовного відродження.

Зі свого боку Ватикан надав митр. Йосифові Сліпому найвищий можливий у даних умовах ієрархічний чин – титул Верховного Архієпископа, який володів патріаршими повноваженнями, бо отримав право скликати Синод і обирати кандидатів в єпископи. Божий люд став у молитвах та церковних співах називати його своїм Патріархом, чекаючи хвилини звільнення України і повернення свого першоієрарха на законний Львівський престол, бо щойно там патріарша структура УГКЦ могла б розгорнутися на повну силу і ширину.

Але й на цьому етапі, здавалося б, насправді - тріумфального етапу, Блаженнішому Патріархові з’являлися колючі терня по дорозі. Йому завдавали душевного болю деякі чиновники у Ватикані, які з опортунізму йшли на дипломатичні поступки Москви не в користь УГКЦ. Але й незгода і навіть непослух деякого з єпископів ранили його серце. Проте, найбільшої муки завдала йому заборона совєтської влади повернутися на владичний престол на Святоюрській горі у Львові. А там загніздився був – за адекватною критикою самого Блаж. Йосифа Сліпого, представник «большевицького православ’я». Обране на початку свого архієрейського шляху гасло «Per aspera ad astra» - “Через терни до зірок», точно прогнозувало тернистий шлях пастирського служіння Блаженнішого Патріарха Йосифа.

Найпереконливіше свідчення про те, як большевики ставилися до Глави УКГЦ - ув’язненого, невинно засудженого і позбавленого усіх прав та волі, дав сам Блаженний Йосиф Сліпий у листі до 1-го секретаря КПУ Підгорного 17 лютого 1961 р. Совєтська влада постійно намагалася зламати першоієрарха УГКЦ і обіцянками переманити його на їхній бік, але архиієрей-в’язень у своїй аргументації завжди був однозначним і категоричним.

«Припиніть переслідування УГКЦ і нівечення релігії взагалі: безсумнівно, що тоді відносини покращають. Подумайте тільки, що ця Церква на території України існує вже 1900 років. А ви – тільки 44, навіть не півстоліття. Вона ще до вас заступалася за бідних і всіх тих, що були скривджені, але це робила вагою своєї духовної сили, а не зброєю… Ми, греко-католики, є громадянами України, так як і ви, але через те Папа не повинен бути нашим ворогом…

Ви знаєте добре, що я був арештований вночі і вночі перевезений до Києва так, щоб ніхто не знав, де я подівся. Усе таки вірні були готові дати мільйон рублів, щоб ви мене випустили на волю. Тим часом мене судили вночі, при закритих дверях, недалеко вашого теперішнього кабінету, без жодного адвоката…».

Перебуваючи в тюрмах, у таборах чи в «етапі», усюди в’язні по неволі співчутливо та з пошаною ставилися до свого старшого “зека”. Деякі вістки про долю Бл. Йосифа Сліпого надходили в листах на Захід і передавалися людьми, яким пощастило вирватися з СССР. Так, відомий політв’язень і справжній друг України Аврам Шифрін, зустрівся був з Митрополитом Й.Сліпим у спецтаборі в Мордовії. У спогадах він пише:

«Митрополит Сліпий виглядав велично навіть у своїй арештантській одежі. Його поведінка змушувала навіть вартових солдатів ставитися до нього ввічливо. Спокійний, висококультурний, він сидів у совєтських таборах… у тому кип’ячому казані «злодійської каламуті» вже друге десятиліття і був дуже хворий… Тримався непохитно і старався не бути тягарем нікому, а допомагати іншим… Його уважливість та ласкавість приваблювала до нього людей… Я пам’ятаю, як він читав нам лекції з релігійної філософії, а сам слухав єврейського професора атомної фізики – Юрія Меклера…»

На багатьох міжнародних форумах, в тому церковних та громадських слуханнях, Блаж. Патріарх Йосиф мужньо виступав на захист своєї переслідуваної, але незнищенної Церкви на рідних землях. Його запросили виступити на «Трибуналі ім. А.Сахарова, який проходив 27.11.1977 р. в Римі. У своєму виступі Патріарх Йосиф Сліпий дав особисте свідчення:

«Я присутній тут із двох причин. Сьогодні йдеться про релігійне переслідування в СССР, в тому й на моїй батьківщині – в Україні. Жертва тих переслідувань стала моя Церква, якої я є Главою і Отцем. Де йдеться про мою Церкву, там я маю бути, щоб її захищав як свідок тих славних архіпелагів, як назвав їх співв’язень Александр Солженіцин. Я ношу сліди їхнього терору на моїм тілі…

У моїй батьківщині Україні вже майже 60 років народ зазнає важкого переслідування релігійного і національного. Відновлена в 1920 рр. УАПЦ була розгромлена совєтським урядом в 1929-30 рр. А в 1946-49 рр. жертвою цієї системи впала й УГКЦ, яку совєтський уряд насильно зліквідував, за допомогою поліцейського терору, тортурами і карами на засланні та в тюрмах супроти діячів цієї Церкви…

Роблю це обвинувачення тут перед історією і перед світом, щоб про справедливість і кривди та потоптання людських прав мого народу, яких ніхто не бачить чи не вірить, що таке діється, почув із моїх уст цілий світ і знала історія.

Порушена Божа правда. Божа справедливість має бути направлена, людям їхні права повернені, а ми маємо це нашими молитвами і протестом закріпити».

Однак, одним із найзворушливіших і змістовніших творів, що їх залишив нам Блаженніший Патріарх Йосиф, це його «Завіщання», написане кілька років перед його відходом від нас. «Завіщання» - справжній шедевр української богословської та історичної думки, який напевно увійде до хрестоматії кращих творів українських мислителів, як «Слово о законі й благодаті» Іларіона, «Книги битія» Кирило-Методіївського Братства, політичних поем Т.Шевченка у циклі «Три літа», поема «Мойсей» І.Франка та інші.

«Завіщання» Патріарха Йосифа повинне стати обов’язковою лектурою кожного свідомого українця. Уже «сидячи на санях» у дорозі на той світ, Патріарх оглядає історичний шлях України, він осмислює на цьому тлі своє служіння Батьківщині та Церкві, яка має довгу й глибоку традицію. Він кладе свій батьківський палець на деякі рани, які йому завдали його співбрати в єпископському служінні, і вимальовує глибоку візію майбутнього Української Церкви, на фоні розвитку Вселенської Церкви. Не можна не згадати й видіння, яке осінило Блаженнішого Патріарха Йосифа на схилі його страдницького життя, подібно як видіння в Одкровенні св. апостола Івана:

«І серед оцих видінь, що виникають перед моїми очима, бачу престольний град Київ на моїй рідній землі. На прощання мовлю до нього словами Одкровення: «Знаю діла твої і труд твій, і терпеливість твою, і що не можеш переносити злих; і ти випробував тих, що звуть себе апостолами, а не є ними, і знайшов їх ложними. І терпеливість маєш, і страдав ради імени мого, і знемігся…» Тож Голос Господній звістує тобі: «Здвигну світильник твій… А я, твій син, прощаю тебе: «Світися, світися», наш Єрусалиме, і возстанеш у древній славі твоїй!» - В давній українській церковній традиції, починаючи від митрополита Іларіона, новим Єрусалимом автори вважають християнський Київ Володимирового хрещення. Це – ідеал, до якого прагнуть українці кожного нового покоління.

Остання воля Патріарха Йосифа наказувала, щоб його домовину, коли нарешті - «возстане на волі наша св. Церква і наш український народ», перенесли в Україну і поклали у храмі св. Юра у Львові біля гробниці Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Це було вчинено 1992 року за сприяння влади вже незалежної України.

І наостанок, «Якщо такою буде воля Божа і бажання українського Божого люду», Патріарх Йосиф просить перенести його домовину до Києва і «складіть її в підземеллях оновленого собору св. Софії». Але нині у столиці, куди також перенесено адміністративний центр УГКЦ, уже будується патріарший собор Воскресіння Христового, а в підземеллях його буде облаштована крипта для поховання першоієрархів УГКЦ. Будівництво його буде завершено, ймовірно, в 2013 році.

«В підземеллях київської тюрми мене довгими роками мучили, коли я був живим, в підземельній гробниці оновленого собору св. Софії спокійно спочив би я, бувши плоттю мертвим», - так формулює своє останнє прижиттєве бажання Патріарх Йосиф. Адже відомо, що доки влада в Україні, яка на державному рівні донині не засудила злочинне комуністичне минуле і не визнала подвиг мучеництва УГКЦ, а також УАПЦ та змагання воїнів-повстанців як боротьбу за волю й незалежність України, годі сподіватися отримати дозвіл на будь-яке поховання у соборі св. Софії, яку свого часу атеїсти закрили і перетворили на музей-заповідник. Усім нам у пам’яті жаливі картини про побиття під час похорону св. пам. Патріарха Володимира Романюка на площі св. Софії…

Тим часом сумновідомі келії київської тюрми на вул. Володимирській залишаються німими свідками недавніх розправ, адже там судили сотні й тисячі українців – владик, письменників, інтелектуалів, інакодумців. Нині тисячі киян та туристів щодня минають це місце. Там діяв суд і за царату, і за большевиків. і за нацистів, там діє Районний суд нині. На цьому особливому місці варто обов’язково спорудити символічний пам’ятний знак на вічну згадку про початок мученицької долі багатьох-багатьох відомих і видатних українців, мучеників і борців за право бути вільними і сповідувати віру предків. Серед них катували і судили Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого. Нехай 120-річчя з дня його народження стане початком такої громадської ініціативи.

Published on 17 February 2012