Підготувала науковий співробітник ІММСБ Флис Л.Д.

«Вмираю, замучена, помстіть!..»

В ніч морозну, в ніч лютневу,
Коли солодко світ дрімав,
В кутку камери у в’язниці
Без скарги – в’язень молодий конав.
Оксана Луцан

Історія українського жіноцтва знає безліч прикладів, коли жінки нарівні з чоловіками ставали до лав захисників рідної землі і, проявляючи героїзм й мужність, були невмирущими взірцями для прийдешніх поколінь. У сузір’ї славних імен жінок-борців за відновлення Української Самостійної Соборної України почесне місце належить Ользі Басараб з родини Левицьких. ЇЇ ім’я стало відоме широкому загалу в один день і в дуже трагічний спосіб – її тіло, після довгих катувань, було знайдене повішеним в ніч з 12 на 13 лютого 1924 року у камері львівської в’язниці Бригідки.

Ольга Басараб народилась 1 вересня 1889 року в с. Підгороддя на Рогатинщині у родині священика Михайла Левицького. Як пригадував брат Олі, Северин Левицький, їхні батьки дуже дбали про виховання дітей у релігійному та народолюбному дусі. «Крім того, – писав він, – батько гартував дітей фізично. Вони мусіли вправляти руханку, ходити босі по снігу, вчив їх плавати в Стирі, заправляв не пеститися, а бути твердими на біль і невигоди» .

Свою освіту Оля починала в німецькій школі монахинь у місті Вайсвассер. Після її закінчення навчалась в ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі, де панувала атмосфера національно-патріотичного піднесення. Сестра Ольги, Іванна згодом писала, що завдяки директору Марії Примівній з «Інституту» виходили гарячі патріоти і свідомі громадянки .

У 1909 році здавши матуру, Ольга з подругами Стефанією Савицькою та Марією Бачинською їде до Відня, де закінчила однорічні торгові курси при торговельній академії (Гандельс-Академі), навчалася на медичному факультеті Віденського Університету. Перебуваючи у Відні, Оля бере участь у різних українських організаціях: Союз Українок, Червоний Хрест, студентське товаритсво «Січ». Вже через рік Оля повертається до Галичини і попервах працює в торговельній школі в Тернополі, а з 1911 року служить в Земельному іпотечному банку у Львові. Вона активно включається в громадсько-політичну діяльність. Працює в бібліотеці «Жіноча громада», в «Просвіті», організовує дівочу дружину у «Пласті». Вона була серед організаторів першої жіночої чоти Українських Січових Стрільців, яка складалась із 33 жінок і дівчат.

Беручи участь в студентських мітингах, Оля подружилась з випускником Львівської політехніки Дмитром Басарабом і з часом стає його нареченою. А 10 жовтня 1914 року вони повінчалися у Відні. Через місяць Ольга виїхала до чоловіка на італійське прикордоння в форт Мальборгет, на місце його служби. Але коротким було родинне щастя молодого подружжя. Як тільки Італія оголосила війну Австрії та Німечинні, Ольга разом з іншими цивільними особами була змушена у травні залишити форт. А вже 22 червня в свої 26 років Ольга залишається вдовою, оскільки Дмитро Басараб загинув під час обстрілу форту італійськими військами. Вона мужньо несла свій хрест, тамуючи своє горе, прагнула якомога більше присвятити себе боротьбі за волю України. Працює секретарем українського посольства у Фінляндії, бухгалтером посольства УНР у Відні, а після закінчення війни Ольга Басараб зближується з новою підпільною політичною силою – Українською Військовою Організацією. Ставши членом цієї організації Ольга виконує особисті доручення її Начального Коменданта – Євгена Коновальця. Цю роботу вела в глибокому підпіллі, а на життя заробляла, даючи приватні уроки.

Трагедія трапилась 9 лютого 1924 року, коли поліція здійснила обшук в кімнаті, де зі своєю подругою, Стефою Савицькою, проживала Ольга. Серед речей дівчат було виявлено пакет із розвідувальними матеріалами, які свідчили про їх належність до УВО. Обох жінок арештували, але Ольга взяла всю відповідальність на себе. На слідстві, яке вів комісар Міхал Кайдан, Оля вела себе мужньо і, незважаючи на тортури, ніяких відомостей не дала. Відомий своєю жорстокістю Кайдан, дратувався, що не може добути зізнання від цієї тендітної жінки. Три доби її катували страшенно, поки не настала мученицька смерть в ніч з 12 на 13 лютого 1924 року.

Намагаючись приховати свій злочин, польська поліція не лише не повідомила родину про трагічну подію, але й впродовж двох днів на ім’я покійної приймали передачі, а пізніше, тіло Ольги, під фіктивним прізвищем Юлії Баравської, як бездомну, було передано спочатку для студентських дослідів, а згодом таємно поховано .

Та замести сліди не вдалося. Довелося фабрикувати офіційну версію смерті відомої у широких колах громадської діячки, і лише 21 лютого – на дев’ятий день після її загибелі – поліція таки озвучила повідомлення про самогубство Ольги Басараб. Та цю версію одразу ж було опротестовано громадськістю – в’язничні грати знаходилися надто високо, щоб Ольга самостійно могла прив’язати зашморг. До того ж під час медичного обстеженнн було виявлено сліди тортур. Відомий український адвокат Степан Шухевич у своїх спогадах писав: «На її тілі проведено у львівській клініці секцію, яку робив сам професор університету від судової медицини Сєрадзкі. Одна із студенток медицини (жидівка) дала знати, що на тілі Басарабової були дуже численні сліди побоїв, та що проф. Сєрадзкі вказував їх студентам як типічні сліди від биття різними предметами.» . Проте з часом той же Серацький спростував це.

26 лютого, о 10-й годині ранку було проведено ексгумацію тіла та його повторний огляд. Відразу ж з’ясувалося, що похоронена ніяка не Юлія Баравська, а таки Ольга Басараб. Адвокатам родини загиблої – Володимиру Бачинському і Степанові Шухевичу не дозволили бути присутнім при анатомічному розтині останків . Так, Шухевич писав: «Слідно, що судовій і прокураторській владі дуже залежало на тім, аби справа остала непрояснена» .

Похорон Ольги Басараб відбувся того ж дня, 26 лютого 1924 року на Янівському цвинтарі. Похоронну процесію від моргу до нової могили при головній алеї очолив о. прелат Леонід Куницький і десять священиків. Труну несли українські студенти і співали пісню «Видиш брате мій, товаришу мій...».

Згодом у камеру № 7, де сиділа Ольга Басараб, потрапив Андрій Мельник. Там, на стіні тюремної камери він знайшов написи: «Вмираю, замучена, помстіть! О. Басараб» та «За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну!» .

Ольга Басараб – незламна українська патріотка, замордована садистами-нелюдами у польській катівні, – належала до когорти мужніх велетів духа, чий подвиг запалював і запалює серця мільйонів українців. Її могила впродовж багатьох років була місцем паломництва тисяч українців, а її життєва постава – прикладом для наслідування нових поколінь революціонерів. Ольга Басараб учила і вчить нас, що героїзм жінки у сповненні свого обов’язку перед рідним народом не має меж!..

Published on 10 February 2012