Сергій Багряний, УІС

Чому небезпечно загравати з диктаторами або Куди дивиться цивілізований світ?

Чесно кажучи, іноді позиція західних держав, особливо країн ЄС, слабко піддається логіці.

Чесно кажучи, іноді позиція західних держав, особливо країн ЄС, слабко піддається логіці.

В першу чергу це стосується ставлення до східних сусідів Європейського союзу. Так, щодо України, хто б при владі тут не перебував – чи Янукович, чи Тимошенко, чи Ющенко, - ЄС не робить жодних реальних кроків, які б сприяли нашому зближенню з Європою. Ані Асоціації з ЄС, ані Зони вільної торгівлі, ані безвізового режиму ми досі не маємо і навряд чи в найближчі роки матимемо. Нас часто-густо схиляють до діалогу в односторонньому порядку, коли вигода від результату переговорів буде реальною тільки для однієї сторони. Зрозуміло, що не української. Натомість з іншим своїм сусідом ЄС не просто працює ефективніше, але й часто заграє у випадках, коли, здавалося б, треба бути жорстким і непоступливим.

Мова, як ви зрозуміли, про Росію. Не про Росію як країну взагалі, а конкретно про путінську авторитарну державу, з якою за останні 5 років Захід неодноразово йшов на незрозумілі компроміси.

Наприклад, 2007 рік: Росія нахабно втручається у внутрішні справи Естонії, країни-члена ЄС, між іншим, коли в столиці останньої прийняли рішення перенести пам’ятник радянському солдату на військовий цвинтар. Як прореагував Захід? А ніяк, натомість через 2 місяці Російська Федерація отримала право приймати зимову Олімпіаду. 2008 рік – військове вторгнення в Грузію. Захід не вводить щодо Росії жодних санкцій, натомість Україні і Грузії відмовляють навіть в праві приєднатися до Плану дій для отримання членства в НАТО. 2009 рік: «газова війна» між Україною і Росією. РФ припиняє поставки газу в країни ЄС. Європа мерзне через політичну позицію Кремля, натомість не лише не чинить на Путіна жодного тиску, але й веде перемовини щодо запуску газопроводу «Північний потік» в обхід України, який було відкрито вже в 2010 році. Нарешті, в 2011 році, не дивлячись на всі антидемократичні дії російської влади проти власних громадян, попри численні дипломатичні скандали через російських шпигунів, які діяли в Європі і США, Росії дають право провести Чемпіонат Світу з футболу в 2018 році. Залишається тільки здогадуватися, чим «віддячить» РФ такому доброму і поступливому Заходові (у ФІФА, як відомо, теж визначальний вплив мають країни Європи, хто б що не казав).

Подібна поблажливість Заходу і дивує, і лякає одночасно. Адже історії відомі непоодинокі приклади, коли загравання з диктаторськими режимами призводило для фатальних для цивілізованого світу наслідків. Особливо красномовним в цьому плані є досвід ХХ століття.

Отже, візьмемо спочатку 1934 р., коли право проводити Чемпіонат світу з футболу надали фашистській Італії. Тоді збірна господарів стала чемпіоном, як подейкували, через «профілактичну роботу» Беніто Муссоліні з арбітрами і гравцями. Захід ніяк не реагує.

1936 рік, Літні Олімпійські Ігри в нацистській Німеччині. Країни Європи та Америки не лише відправляють туди своїх спортсменів, але й часто заохочують тих викидати на стадіоні руку в нацистському вітанні, якщо на трибунах присутнє керівництво гітлерівської Німеччини.

В 1938 р. на чемпіонаті Світу з футболу брала участь збірна «ІІІ Рейху», і це після анексії (аншлюсу) Австрії! Але жодних санкцій Захід до тоталітарної держави не застосовує. А вже восени цього року лідери Франції та Великобританії в Мюнхені в рамках «політики умиротворення агресора» «освячують» ініційований Гітлером розподіл Чехословаччини. В результаті все закінчується Другою Світової війною і п’ятьма десятками мільйонів жертв.

Після Другої Світової історія отримала ще одне свідчення, як не можна себе вести з диктаторськими режимами. Допомігши Сталіну здолати Гітлера і попутно загарбати пів Європи, західний світ опинився на межі війни з «вдячним» союзником. Світ довгі півстоліття жив під загрозою розв’язання ядерної катастрофи.

Інший приклад: 1979 рік, Сполучені Штати сприяють поваленню в Ірані влади шаха, розраховуючи, що на зміну йому прийде більш зручний США режим. В результаті ісламісти, яких підтримувала США, стали фундаторами найбільш антиамериканської держави в Світі. Таку ж саму ситуацію можна було спостерігати і в Афганістані наприкінці 80-х, коли Штати активно підтримували місцевих фундаменталістів. Чим це закінчилося? Правильно, приходом до влади руху «Талібан» та терактами 11 вересня.

Непереконливо? Ось, будь ласка, інший приклад: 70-і роки, типу розрядка у відносинах між Америкою та Радянським Союзом, СРСР отримав право приймати Олімпіаду-1980. В якості «подяки» за рік до Олімпіади СРСР вводить свої війська до Афганістану.

Схоже, ситуація повторюється і тепер. Тільки от в ролі агресора можуть опинитися ті країни, з якими Захід веде себе аж занадто м’яко – Росія, Китай чи Північна Корея.

Історія, як відомо, така річ, що розвивається по спіралі. Отже, не можна відкидати можливості нової «холодної війни». Особливо зважаючи на те, що в Росії ще мінімум на 6 років продовжить свої повноваження путінський режим. А в умовах нових геополітичних процесів та ймовірності зменшення видобутку енергоносіїв в РФ, Кремль вигадає інші способи реалізації своїх інтересів, і куди більш небезпечні для світу, ніж «газовий шантаж».

Тож західним політикам треба стати більш обережними і враховувати помилки своїх попередників, аби не приректи народи Європи на чергові випробування. Принаймні, припинити заохочувати потенційного агресора різного роду спортивними чи мистецькими форумами.

Published on 8 February 2012