Щиро Ваш, Василь Шпіцер

Дивні діла твої…

(Відкритий лист ректору Українського католицького університету отцю Борису Гудзяку)

(Відкритий лист ректору Українського католицького університету отцю Борису Гудзяку)

Всечесніший отче, шановний пане ректоре!

Ваш працівник – начальник відділу інформації та зовнішніх зв'язків Володимир Павлів – написав статтю «Перейменування вулиць і комплекс меншовартості», з якою можна ознайомитися в Інтернеті (zaxid.net). Дозвольте подати кілька цитат і дещо з написаного Вашим працівником прокоментувати.

Цитата: «На тему безглуздого перейменовування вулиць у Львові на Західнеті уже сказали немало розумних і справедливих слів».

«Їм примітивам невтямки, що від називання вулиць іменами незнаних партизанів, графоманів і бджолярів, вони не вносять нічого потрібного ні до історії, ні до культури, ні до репутації міста. В нормальних містах вулицям дають імена людей чи назви подій, про які знають багато поколінь мешканців міста і країни – ці імена вивчають у школах, цінують і шанують громадяни. Імена неприйнятні чи невідомі зазвичай ніхто не запам’ятовує, тому перейменовані вулиці називають по-старому, або дають принагідні прізвиська».

Коментар: Важко зрозуміти, чому людина, яка навчалася у Львівському політехнічному інституті та на факультеті філології Львівського університету ім. І.Франка, журналіст, що працював у самвидавному «Поступі» і газеті «Post-Поступ», який понад п'ять років мешкав і працював у Варшаві перейменування вулиць депутатами Львівської міської ради першого демократичного скликання називає безглуздям. Хочу нагадати йому, що, зліквідувавши разом з нацистами Польщу, більшовики негайно поміняли історичні назви вулиць Львова на імена своїх комуністичних вождів та відомих росіян, які не мали жодного відношення до нашого міста.

Чи може він вважає, що потрібно було залишити назви вулиць Леніна, Маркса, Енгельса, Ворошилова, Ватутіна, головного організатора голодомору 1932-33 рр. Косіора, бо про них знали всі львів'яни, змушені навчатися у радянських школах?

Усі країни, які звільнилися від московського поневолення 25-30 років тому також перейменували вулицю відомого у всьому світі уособлення зла – Володимира Леніна та інших дуже відомих комуністичних діячів.

У 1990-92 рр. міські депутати не тільки відновили історичні назви вулиць у місті Львові. Вони заборонили пануючу перед тим російськомовну рекламу, наочну агітацію, афіші, зрівняли кількість учнів в україномовних і російськомовних класах. Також позносили відомі Володимиру Павліву пам'ятники:

Леніну, який, обдуривши народи, заснував жорстоку, безбожну більшовицьку імперію;

Галану, який вірно служив комуністичній партії і який засуджував греко-католицьку церкву, написав статтю «Плюю на Папу», писав неправду про взаємну підтримку нацистів та Ватикану;

Кузнєцову – радянському диверсанту-розвіднику, агенту НКВД, який вбивав керівників окупаційної німецької адміністрації у Рівному та Львові і підкидував сфабриковані Москвою документи, що до цього причетні УПА та ОУН. Після цього німці розстрілювали українців і спалювали українські села.

Цитата: «Добрим прикладом тут може бути вулиця Дудаєва у Львові, яка для людей культурних надалі залишається вулицею Лєрмонтова, а для невігласів – вулицею якогось чувака з російським прізвищем і невідомо якими заслугами».

Коментар: Якщо на думку Павліва «чувак з російським прізвищем (хоча студент філологічного факультету мав би знати, що Дудаєв, Дасаєв, Басаєв, Газзаєв, Алієв і т.п. – не російські прізвища)» має перед Львовом невідомо які заслуги, то і Лєрмонтов, мабуть, навіть не догадувався про існування такого міста. Але той і той мають великі заслуги перед своїми народами. Лермонтов геніально описав, що таке Росія:

Прощай, немытая Россия, Страна рабов, страна господ, И вы, мундиры голубые, И ты, покорный им народ. Быть может, за хребтом Кавказа Укроюсь от твоих царей, От их всевидящего глаза, От их всеслышащих ушей.

А Джохар Дудаєв, до відома Павліва, зважився підняти чеченський народ на боротьбу за незалежність від «немитої Росії», яка сотні літ гнобила кавказців. Він боровся і загинув як герой, тому львів'яни вирішили увічнити його пам'ять.

Цитата: «Якщо прийде покоління людей цивілізованих, то повернуть старі назви. Якщо прийде чергове покоління кретинів, то перейменують на своїх «героїв», бо не матимуть ні знання цивілізованих правил, ні поваги до попередників».

Коментар: Справді, «якщо прийде чергове покоління кретинів», подібних до тих, що були перед першими демократами, то вони «повернуть старі назви» (Леніну, Сталіну, Марксу, Енгельсу), які і дотепер панують у деяких містах морально і психологічно сплюндрованої московитами України.

Цитата: «До того ж, Україна не є цивілізованою європейською державою, отже й перейменовування вулиць не супроводжує той процес, який при цьому мав би проходити в світі культурному. Тож в нас цілком реальною є ситуація, коли в паспорті в людини значиться вулиця Великого Комуніста, в рішеннях депутатів – вулиця Великого Націоналіста, а на табличках, на зміну яких з першого на другого немає грошей – взагалі вулиця Великого Німого».

Коментар: Без коментарів.

Цитата: «Черговий приклад можемо отримати, якщо все ж відбудеться перейменування вулиці відомого польського письменника Бой-Желенського на невідомого українського націоналіста Тимчія-Лопатинського, бо це не стане торжеством національного духу, а ганебною демонстрацією комплексу меншовартості. Причина цього комплексу зрозуміла – примітивні нікчеми з обох боків Збруча, що волею обставин стали «господарями» у цьому місті, надалі почуваються у ньому тимчасовими і другосортними. Тож із гідною зневаги поквапливістю вони намагаються «помітити» тут свою присутність приблизно так, як песики мітять територію на розі кожної кам'яниці».

Коментар: Не беруся судити, наскільки польський письменник Бой-Желенський є відомим, бо ні в радянський період, ні в наші часи не зустрічав у книжкових магазинах черг за його творами, тому й нічого з написаного ним не читав. Паче того, вважаю, що він не настільки відомий як Генрик Сенкевич, Адам Міцкевич, Юзеф Ігнатій Крашевський чи Станіслав Лем. Не називаю вже всесвітньо відомих англійських, американських, французьких, німецьких і т.д. письменників, іменами яких не названі львівські вулиці.

Тому просто подаю коротку біографічну довідку:

Tadeusz Boy-Żeleński w latach 1892–1900 studiował medycynę na Uniwersytecie Jagiellońskim. Uczył się wprawdzie, ale też jednocześnie prowadził hulaszczy tryb życia, nie stroniąc od alkoholu i gry w karty. Na rok nawet przerwał studia, wpadł w nałóg karciarstwa hazardowego i najważniejszą kwestią życiową stały się dla niego pieniądze. Kiedy w 1901 roku otrzymał ostatecznie dyplom rozpoczął pracę w Szpitalu św. Ludwika. Myliłby się jednak ten, kto by pomyślał, że zmieni tryb życia, nadal często przebywał "u Turlińskiego" (w hotelu Pod Różą), czy Jamie Michalika, gdzie wesoło płynęło życie krakowskiej cyganeriі.
– Źródło „http://pl.wikipedia.org/wiki/Tadeusz_Boy-”.

(«Тадеуш Бой-Желенський в 1892-1900 рр. навчався медицини в Ягеллонському університеті. Але разом з тим був гульвісою, зловживав алкоголем і грою в карти. На рік навіть перервав навчання, впав у залежність від картярського азарту і найважливішим життєвим питанням для нього стали гроші. Коли в 1901 р. отримав нарешті диплом, розпочав працю в шпиталі св. Людвіка. Помилиться, однак, той, хто б подумав, що змінив спосіб життя, надалі часто перебував "у Турлінського" (в готелю "Під Ружею"), чи Ямі Михалика, де весело текло життя краківської циганерії» – переклад мій).

Останні його праці про Бальзака й Стендаля і особливо Міцкевича проклали шлях марксистській літературній критиці в Польщі. (Українська радянська енциклопедія. У 12–ти томах. / За ред. М. Бажана. – 2-ге вид. – К., 1974–1985).

Після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, коли більшовицька Росія і нацистська Німеччина напали на Польщу, Тадеуш Бой-Желенський не пішов воювати проти загарбників, як це зробили «незнані» українські партизани, не емігрував до Англії чи якоїсь нейтральної країни, а втік до Львова, який уже був окупований більшовиками, що разом з нацистами зліквідували його рідну Батьківщину як державу.

Більшовики, що знищили в Катині десятки тисяч польських офіцерів та інтелігентів, з якогось дива не тільки тепло прийняли Тадеуша Бой-Желенського, але призначили його на посаду професора Львівського університету. Чому? Очевидно мав цей марксист якісь заслуги перед комуністичною Москвою.

У Львові він також став членом редакційної колегії журналу Спілки радянських письменників "Nowe Widnokręgi", публікував статті у "Червоному Прапорі" та брав участь у промосковських пропагандистських заходах.

Окупувавши Львів, гітлерівці стратили на Вулецьких горбах у липні 1941р. відомих науковців та членів їх родин. Усього 46 осіб, переважно поляків, в тому числі й Тадеуша Бой-Желенського. Після війни іменем Бой-Желенського назвали львівську вулицю, а московська і польська влади аж до Перебудови лукаво інформували, що цих професорів розстріляли українські буржуазні націоналісти.

Цікаво було б дізнатися, чому комуністи назвали вулицю лише іменем Бой-Желенського, а не вшанували всіх загиблих науковців (назвали ж колись радянські комуністи вулицю іменем Бакинських Комісарів)?

Або чому не назвали вулицю іменем Казимира Бартеля, який народився у Львові, тричі займав пост прем’єр-міністра Польщі, з 1930 року – ректор Львівської політехніки, натомість іменем Бой-Желенського, який у перші місяці 1940р. писав: “Я тепер працюю в українському університеті імені Івана Франка, отримую за це зарплату російськими рублями, читаю курс французької літератури єврейським студентам польською мовою”.

Щодо «невідомого українського націоналіста Тимчія-Лопатинського», то можна зрозуміти Володимира Павліва – уродженця Казахстану, що здобув середню освіту у радянській школі. Адже тоді на уроках згадувалося лише про Бандеру, при цьому називали його українським буржуазним націоналістом та зрадником і ворогом українського народу. Імена інших чільних діячів ОУН-УПА, м’яко кажучи, замовчувалися. Хоча, працюючи у самвидавному «Поступі», Павлів повинен би щось знати про національно-визвольну боротьбу.

Отож подаю коротку біографічну довідку і на В. Тимчія, про якого у своїх працях згадують Степан Бандера, Петро Мірчук, Микола Климишин, Адольф Гладилович, Ярослав Стецько, Зиновій Книш, а також сучасні науковці Володимир Мороз, Ярослав Сватко, Микола Посівнич та інші.

Володимир Тимчій-Лопатинський – Крайовий Провідник на Західно-Українських Землях у 1939-40 рр. Він був ініціатором та співорганізатором проведення конгресу, на якому 9-10 лютого 1940 року створено революційну ОУН.

Вже навчаючись у Стрийській гімназії він активно працював у патріотичних українських організаціях “Просвіті”, “Рідній школі”, “Пласті”, ОУН.

Перед початком Другої світової війни Крайова Екзекутива, яку очолював Володимир Тимчій-Лопатинський, оголосила мобілізацію на два дні швидше, ніж польська адміністрація, що дозволило врятувати багато молоді від проливання крові в чужинецькій армії. Натомість сформовано т. зв. „Самооборону". Це перші військові формування ОУН, які брали участь в бойових діях. Створення відділів самооборони виправдало себе: селяни в багатьох місцях були врятовані від грабежів та терору деморалізованих вояків розбитих польських військових частин. Заготовлено багато зброї та боєприпасів. Це згодом позитивно вплинуло на творення і розбудову Української Повстанської Армії.

За активну політичну діяльність польський режим неодноразово кидав В. Тимчія до в’язниці, в т.ч. тричі до Берези Картузької.

Він загинув у бою з енкаведистами 13 лютого 1940 року, коли за дорученням Степана Бандери і революційного Проводу повертався в Україну для підготовки повстання.

В архіві СБУ збереглася довідка: "При переходе границы ТЬІМЧИЙ, ОПРЬІШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ были обнаружены и преследуемые нарядом советских пограничников, которым оказали упорное сопротивление, и после того, как у них вы¬шли все патроны и не желая сдаться пограничникам, ТЬІМЧИЙ, ОПРЬІШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ взорвали себя последней оставшейся у них гранатой…".

Про них народ склав пісню-баладу «Як Лопатинський з-за кордону», яку на наших землях співали ще у 60-і роки.

До століття від дня його народження вдячні селяни 30 жовтня 2011 року встановили у селі Грабовець Стрийський пам’ятник Володимиру Тимчію-Лопатинському та загиблим разом з ним товаришам.

Велика родина Тимчіїв була патріотично налаштована і коли прийшла історична пора більшість із них стали в перших рядах борців за незалежність України. Багато Тимчіїв загинуло від рук польських, німецьких та більшовицьких катів.

Високодостойний всечесніший отче Борисе!

З глибокою повагою ставлюся до Вашої участі у справі освіти і виховання української молоді. Захоплююся Вашою самовідданою працею на благо Української греко-католицької церкви та рідного народу. Високо ціную Вашу позицію коли Ви, на відміну усіх решти ректорів, не тільки відмовилися співпрацювати з спецслужбами, але й повідомили громадськість про спробу вербувати Вас.

Разом з тим хвилюють деякі справи, які виходять від викладачів Вашого університету.

Що може навчити молодого українця Володимир Павлів, для якого Володимир Тимчій-Лопатинський – «невідомий український націоналіст», а Джохар Дудаєв – «якийсь чувак з російським прізвищем і невідомо якими заслугами»? Хіба личить працівникові УКУ у своїх статтях називати депутатів Львівської міської ради «примітивами», «поколінням кретинів», а заслужених людей – «незнаними партизанами, графоманами і бджолярами», стверджувати, що «Україна не є цивілізованою європейською державою»?

Один із Ваших істориків переконує, що воїни УПА були різунами та антисемітами. Але мовчить про те, що ще у 1939 році польська армія, побита німцями, зганяла свою злість на беззбройних селянах вирізуючи і спалюючи українські села; мовчить про те, що йшла війна і були жертви з обох сторін, в т. ч. серед мирного населення; мовчить про звірства Армії Крайової по відношенню до українців; мовчить про те, що УПА воювала на етнічних українських територіях – за визволення України від всіх загарбників: поляків, німців, росіян; мовчить про операцію «Вісла» і не вимагає від Польщі компенсації для українців. Щодо антисемітизму, то історик тут переборщив – на час створення УПА німці вже, як це не сумно говорити, «єврейське питання» вирішили. Ті ж євреї, що вижили, якраз в загонах УПА і переховувалися.

Певний резонанс отримало звернення Ваших викладачів щодо вилучення зі складу Вертепу Жида, бо цей персонаж нібито принижує євреїв, демонструючи притаманні їм негативні риси. Кожна логічно мисляча людина скаже, що в такому разі треба йти далі і відмовитися від Старого Завіту, оскільки там іудеї – пращури євреїв – показані в дуже негативному на сьогодній день образі: винищили багато народів, були підступними, жадібними, жорстокими, навіть схвалюється інцест.

Хтось із викладачів УКУ написав, що не слід шукати негативу у сусідів, потрібно вдосконалюватися нам самим. Отож пропоную Вашому Павліву вивчити правдиву історію національно-визвольної боротьби рідного народу та збагатити свій лексикон справжньою інтелігентною українською мовою, якою розмовляють більшість львів’ян. Вашому історику – писати про свій народ те добре, на що він заслуговує, а погане про нас писали і писатимуть наші «запеклі друзі», які мріють і далі панувати на поневолених колись українських землях. Врешті-решт, могли б зайнятися ремонтом напівзруйнованої гробниці Львівської капітули на Личаківському цвинтарі, у якій покояться три митрополити (Григорій Яхимович, Юліан Сас-Куїловський, Спиридон Литвинович) та кілька десятків єпископів і крилошан, а також гробниці останнього греко-католицького єпископа Холмського Михайла Куземського. Бо на фоні могили Гавриїла Костельника, польських та вірменських єпископів, могили російських журналістів названі гробниці справляють гнітюче враження.

Published on 6 February 2012