Аріадна Войтко

Відкриваючи українські спецфонди. Історія з грифом «Секретно»

Тема оприлюднення архівів у сучасній Україні починає виходити на перший план досліджень наукових чи політичних.

Тема оприлюднення архівів у сучасній Україні починає виходити на перший план досліджень наукових чи політичних. Тому відкритий доступ до архівних документів Служби безпеки України викликав закономірний інтерес як дослідників історичних подій — українських і зарубіжних, так і їхніх безпосередніх учасників, багато з яких живуть нині у Києві й далеко за його межами.

Інтереси були настільки широкими, різноманітними, а документи на той час настільки доступними, що невдовзі почали з’являтися публікації на їхній основі — інтерв’ю, історичні розвідки, статистика і соціологія. У них ішлося і про Голодомор 1932—33 років в Україні, і про національно-визвольну боротьбу українців у 30-і роки та в часи другої світової. Цікавили дослідників і події зовсім недавні: дисиденти, брежнєвська епоха, боротьба з українським буржуазним націоналізмом, перебудова в СРСР, Чорнобиль, час проголошення Україною незалежності. Бо для українців їхня історія — давня і не зовсім — довгі десятиліття була зачинена за сімома замками. Таке враження, що грифом «Таємно» проштампували не лише численні документи, а й цілу історію країни.

І в цьому переконався на особистому досвіді недавній завідувач архівом Служби безпеки України, історик Володимир В’ятрович. За ті пару років, що він очолював архів, за його активного сприяння широка громадськість отримала нагоду дізнатися про маловідомі справи й події з української минувшини, далекої і близької. Припускаю, наскільки хвилюючою була ця праця і для самого В. В’ятрович, адже кожен день приносив шанс першим взяти до рук досі нікому не відомий, але від того не менш важливий документ; кожен новий день міг зробити нове відкриття в українській історії.

Про це та багато чого іншого він написав у своїй новій книзі «Історія з грифом «Секретно» (Таємниці українського минулого з архівів КГБ)», яку автор презентував у товаристві широкої громадськості. На цей захід до київської книгарні «Є» прийшли не лише шанувальники історії; сюди завітали відомі дисиденти, банкіри, дипломати, політики, журналісти — голці ніде було впасти.

— Ця книжка про минуле, яке нас нічому не навчило, — малообнадійливо розпочав свою презентацію В. В’ятрович. Мабуть, він не стільки песиміст, скільки реаліст.

«Українці ще надто мало уявляють, що містять архіви колишнього КДБ, яку інформацію там можна віднайти і наскільки вона є важливою для розуміння нашої історії», — пише автор у передмові до книжки.

Григорій Чупринка — бунтар початку століття і Юрко Тютюнник — одна з видатних постатей епохи УНР, нещадний критик Симона Петлюри; секретні досьє на Леся Курбаса; грубі теки про родину Степана Бандери; сотні документів, що свідчили про рукотворний український Голодомор 33-го року; Українська Повстанська Армія; відоме у вузьких колах Норильське повстання 1953 р.; архімандрит Климентій Шептицький; наміри чекістів руками євреїв убити Ярослава Стецька; самвидав, Чорновіл, Стус, Світличний, Сверстюк, Дзюба, Овсієнко; Микола Лебедь у звітах архіву США. І нарешті, де ж таки похований Роман Шухевич? Знайшлися навіть колишні службісти, які нібито брали участь у його знищенні. Та наскільки можна довіряти їхнім розповідям? Ось такий далеко не повний зміст нової книжки. Видається досить цікавим і інтригуючим. Часом запитань виникає більше, ніж знаходиться на них відповідей, але хіба ж не так у житті?

На презентації книгу озвучували її реальні персонажі. Журналісти називали їх словом «герої».

— Як герой говорити не буду, бо герої лежать у вічній мерзлоті Заполяр’я, — почав свій виступ Степан Семенюк, людина відома в українських бунтарських колах.

У книзі про нього йдеться як про одного з керівників Норильського повстання 1953 р., коли збунтувалося 16 тис. в’язнів.

— Норильський горлагер №3 був каторжний лагер, — каже С.Семенюк.— Він налічував 3500 каторжан. Повстання наше тривало 2 місяці, довгих два місяці ми вистояли перед навалою імперії і не здалися. Хоч при штурмі табору і було вбито більше 50 осіб, проте влада таки вимушена була поступитися. Цифри ж свідчать, що у норильських таборах лише за 8 років їхнього існування загинуло 800 тис. людей!

«Як кінчимо з троцькістами, візьмемося за бандерівців, — сказав якось-то один майор», — продовжує колишній каторжанин С.Семенюк, котрий став ним за українську справу, за участь в ОУН. — Пряміше й не скажеш. Тому в нас не було іншого виходу. А нашою зброєю була правда і відвага. Заслуга В. В’ятровича в тому, що своєю книгою він наближує цю далеку історію. Я проїхав Владимирський централ, Воркуту… Але в Росії про гулаги видано набагато більше книжок, ніж в Україні; і це при тому, що 90% у таборах — то були українці. Що допомогло нам позбутися кайданів? Перша умова — це бажання бути вільними. Колись у варшавському гетто у війну було 350 тис. євреїв, а поволі-поволі залишилося 60 тис.: їх вивозили на роботу, з якої ті вже не поверталися. І тоді знайшлася група людей, що також повстала проти німців, думаючи не так про страх, як про волю.

— Це книга про людей, які не відступалися, — сказав про неї присутній на презентації колишній дисидент Євген Сверстюк. — Хоча про шістдесятників у ній я не знайшов нічого нового. Очевидно, більшість матеріалів було знищено. Може, щоб не популяризувати цих людей перед світом? Дисидентський рух шістдесятників — це була битва на полі моралі і права.

Нам подеколи закидають, що ми тоді не вимагали незалежності України. Але перед ким було ставити ті вимоги — перед конвоїром чи перед слідчим? Однак ми помітили таку закономірність: якщо ти не заляканий, то вони почувалися досить незатишно. Прокурору Погорєлому я якось-то сказав на суді: «Не маєте права судити за кримінальним кодексом людей, які лише не погоджуються з вашими поглядами». А він мені: «Відсидите своє, а потім будете притягувати мене до кримінальної відповідальності за наклеп».

— Я хотів би, щоб продовжувалися дослідження на полі моралі і права, — підсумував Є.Сверстюк. — І щоб на цьому полі була перемога. Хоча ніхто її ще не бачив!

Ця книжка не лише про подвиги — вона розповідає і про зради: більш чи менш вишукані, вони чомусь завжди були атрибутом як визвольного руху, так і руху дисидентського. А зрадниками були не лише свої в дошку хлопці, але й дівчата з гарними блакитними очима, у яких готовий був втопитися не один дисидент-романтик. Це вже пізніше вони прозріють «Та як же я міг того не помітити?», а поки що навіть суворі правила конспірації здавалися невиправдано жорсткими.

— Друкарка Рая з Немішаєва (село неподалік Києва), яка друкувала нам практично всі матеріали, була агентом КГБ, — колишній дисидент Василь Овсієнко, здається, й досі дуже здивований такому відкриттю. — І про це я дізнався, лише коли кілька років тому відкрили архіви СБУ. Так вона ж друкувала і Сверстюку! А ми завжди дивувалися: як же КГБ знало, що ми веземо нову партію надрукованих листівок і відразу ж їх у нас вилучало?

— У книзі В. В’ятровича є і про нашу справу — мою, Пронюка, Лісового, — продовжує В.Овсієнко. — Тут і про мою «хрещену мати» Оксану Мешко. Коли Ви були в архіві, — звернувся він до автора, — це було маленьке віконце можливостей, через яке пройшло так багато!

Цю книжку було видано на замовлення інтернет-департаменту ТСН.ua, представник якого Орест Сохар на презентації також високо оцінив серйозний історичний пошук її автора.

Привітав його і з етапною публікацією і журналіст Вахтанг Кіпіані, котрий нині веде сайт «Історична правда» та друкує численні матеріали про сучасну й давнішу українську історію.

— Архів був не лише місцем, де зберігали документи, — розповідає В. В’ятрович. — Він був місцем, де їх знищували. Багато документів знищено назавжди. У 1954 р. була «зачистка» архівів Хрущовим — щоб не знайшли доказів його партійної діяльності в Україні з не завжди чистими руками. У 1990 р., коли почалися «оксамитові» революції у Східній Європі, знищили документи головно 60-70-х років. Українські архіви КДБ були вивезені й до Москви, але ми не знаємо, що саме було туди вивезено, бо документи не описувалися. А предметного співробітництва з архівом ФСБ Росії, на жаль, так і не вдалося серйозно налагодити. Не отримали ми від них відповіді й про Голодомор та про місце поховання Шухевича. Хоча ФСБ у свою чергу надіслало листа до СБУ, що давайте, мовляв, разом працювати, щоб спільно регулювати оприлюднення архівних документів, аби не видати російських ФСБ-секретів. У цьому плані можна позаздрити лише Польщі, якій вдалося найбільше серед колишніх соцкраїн отримати з Москви архівних документів — 87 км архівних полиць! Поляки виділили під них величезні армійські склади.

Звичайно ж, у ході розмови про оприлюднення секретної архівної інформації до автора виникло цілком закономірне питання: «Чи можлива в Україні люстрація, як пройшла вона у багатьох посткомуністичних країнах?»

— Ні, не можлива, — прямо відповів він, — бо суспільство ще не готове визнати, що комунізм — це злочинний режим, а його прибічники — злочинці.

Володимир В’ятрович заінтригував присутніх розповіддю про те, що ще не всі українські архіви відкриті:

— Багато документів про репресії знаходиться в архіві Міністерства внутрішніх справ України, — розповів він. — У 1954 р. з МВС виділили Комітет державної безпеки, тоді ж відокремили й архів. А до секретних архівів МВС і досі нікого не підпускають. Навіть коли міністром МВС був Юрій Луценко, то й йому не вдалося пробити цю стіну секретності. Мова може йти, наприклад, про 500 000 документів на тему депортації народів, яку раніше навіть злочином не вважали. На жаль, на сьогодні це найбільш закритий архів. А ще один містичний архів — Служби зовнішньої розвідки — зберігає важливі документи розвідки КДБ про Юрка Тютюнника, Петлюру, Скоропадського, Винниченка.

Для британських архівів термін доступу до секретної інформації скоротили з 30 років до 20; у Сполучених Штатах сьогодні розкрито багато свідчень про вбивство Кеннеді — на історичні теми у цих та інших країнах створюють документальні й художні фільми, дослідники публікують книжки. Але це у відкритих суспільствах. То невже у нашому історичні секрети майже 100-річної давності й досі становлять загрозу суспільству? Український глядач і читач — це продемонструвала презентація цієї та інших книг — вже зачекався заснованих на достовірних фактах фільмів чи книжок про своїх відомих персоналій, про їхні погляди і уподобання, про події, яким сьогодні дають неоднозначну оцінку. Сучасна поінформованість населення дає нагоду людям самим робити висновки про події вчорашні і столітньої давнини. Шанувальники реальної української історії закономірно хочуть мати до неї вільний доступ, аби більше не зупиняв їх на порозі архіву гриф «Секретно».

Published on 3 February 2012