Олексій Кляшторний, заступник Голови ГО “Українська справа”

Українська справа: потреба нових підходів

Обставини українського життя останніх років, становище держави Україна та стан української справи в її глобально-історичному вимірі сьогодні дедалі більш конечно вимагають від нас ґрунтовного перегляду своїх поглядів на те, чим є та як має здійснюватися “

Обставини українського життя останніх років, становище держави Україна та стан української справи в її глобально-історичному вимірі сьогодні дедалі більш конечно вимагають від нас ґрунтовного перегляду своїх поглядів на те, чим є та як має здійснюватися “українська справа”.

У цій статті я намагатимусь коротко висвітлити деякі думки щодо цього в контексті організаційного оформлення, наприкінці минулого року з ініціативи Центру національного відродження ім. Ст. Бандери у Києві, громадської структури саме з такою назвою – Об’єднання “Українська справа”.

Протягом останнього часу в тому, що стосується діяльності українських державних і, особливо, недержавних структур модними були і поки що лишаються передусім такі слова і словосполучення, як “децентралізація”, “деконцентрація”, “делегування повноважень”, слідом за тим – “мережевість” і, нарешті, – “проектний підхід” або “проектний принцип управління”. Не заперечуючи доцільності, на певному етапі, всіх цих речей, зараз ми можемо констатувати, що самі по собі вони більше не є самодостатніми та самоцінними, а тим більше – вистачальними з точки зору тих викликів та завдань, які стоять перед українством на поточний момент.

Відштовхуючись від одного з найвідоміших організаційних гасел минулого ХХ сторіччя “Мисли глобально – дій локально!”, можна сказати, що найбільшу шкоду нині приносить нам ситуація, коли вимовляючи це гасло, ми підмінюємо його прямо протилежним способом діяння. А саме: мислимо вкрай загумінково, висуваючи, при тому неодмінну претензію на “глобальний розмах” реалізації своїх доморощених ідей.

У громадській та політичній сферах, що менше (або, принаймні, менш очевидно), ніж бізнесова, піддаються “приземленню” в категоріях “грубизни гаманця”, це має всім відоме вираження в тому, що абсолютно кожен більш-менш на щось стулений “діяч” неодмінно проголошує себе керівником якоїсь всеукраїнської, а то й міжнародної “організації” чи “мережі”, або такого самого “проекту”. Результатом є хаотична конкуренція непідвладної людському розуму кількості зрізничкованих ініціатив при вкрай обмежених матеріальних ресурсах. Вислідом цього є не лише неможливість до пуття зреалізувати переважну більшість із них, але й, що головне, нівеляція позитивного ефекту тих справ, які все-таки були реалізовані, в умовах, коли вони не є частиною якогось більш широкого плану або “стратегії дій”.

Як наслідок, не лише після невдалих, але й, що найбільш парадоксально, після вдало завершених акцій чи заходів, практично завжди у підсумку лишається сакраментальне питання: “І що тепер?” Для професійного організатора акцій, котрий, прямо або опосередковано, за рахунок їхнього проведення живе, відповідь очевидна: “Проводити наступну!” Для пересічного безоплатного учасника заходу, а тим більше – жертводавця, ця очевидність є, зрозуміло ж, далеко менш однозначною.

Саме цим, зокрема, пояснюється і наявність у сучасних українських організаціях обов’язково щонайменше однієї з “двох крайнощів” (якщо не двох їх водночас): їхнє членство є або вкрай пасивним (якщо воно досить стале), або активним, але – надзвичайно плинним.

“Діяльність заради діяльності”, процес заради самого процесу без стратегічної мети та бодай середньострокових цілей наразі є головною завадою для зростання організованого українського життя. Bestia sine capita, як писав свого часу доктор Дм. Донцов?

Чи ж може за таких обставин когось дивувати, що маючи формально незалежну державу, яка охоплює більшість українських етнічних теренів та де українці становлять близько 80 відсотків населення, ми виявилися неспроможними запевнити в ній українську за персональним складом та змістом її політики владу? – Адже ж будучи навіть у явній більшості ми, водночас, на порядок відстаємо від всякого штибу “меншин” в колективній ефективності своєї діяльності: за рахунок роздрібненості, неорганізованості та (в чому, власне, й корінь усіх подальших проблем) – браку стратегічної спрямованості своїх дій.

Що користі, скажімо, з того, що “протестні виступи студентів зупинили реалізацію планів Міносвіти з комерціалізації вищої школи”, коли очільником відповідального за виховання нашого юнацтва міністерства і далі лишаються автор цих самих “планів” відкритий україножер Табачник? Чи не очевидно, що “гра йде в одні ворота”, а отже вищезгадані “плани” поволеньки-поволі врешті-решт таки реалізовуватимуться, раз жодних альтернативних широко визнаних українським загалом планів, а отже – і стратегії їхнього втілення, у нас наразі просто немає?

Чи не настав час виходити зі стану дитячої безпорадності? “Відстояти”, “видати”, “зберегти” чи просто “провести” що-небудь – можливо і цінна річ, але не самоціль. У нас, українців, повинна зараз, понад усі приватні, “партикулярні” цілі, бути одна-єдина спільна, на жаль поки що не зреалізована, мета, просування до якої є мірилом для оцінки всього іншого: повернути “вкрадену у нас Україну” собі. Українець має бути господарем України, а не наймитом на чужому підприємстві чи батраком на чужій землі. Саме для втілення цієї мети ми творимо сьогодні “Українську справу”. Українською справою є те, що вимірювано, оцінювано та зримо служить цій меті.

Небагато, лише декілька критеріїв оцінки запропонував би я в якості нових (а насправді – таки добре забутих старих) підходів, що мають якісно підвищити ефективність усіх наших дій.

По-перше, замість розпилення ми маємо в найширшому, не лише загальноукраїнському, але й, так би мовити, “світовому українському” вимірі сконцентрувати свої зусилля не невеликій кількості пріоритетних напрямків роботи, якими могли б, як на мене, бути:

- плекання молодого покоління українців як свідомих членів національної спільноти й ефективних у сучасному глобалізованому світі людей;

- зміцнення “економічної бази українства”;

- збереження спадщини, отриманої нами від предків: нашої землі, мови, нашої традиційної віри, наших культурних і матеріальних надбань.

За кожним з цих напрямків невелика, не більше двох-трьох, кількість загальнонаціональних пріоритетних завдань має протягом кожного року виноситись на всесвітньо-український порядок денний. Не сміємо полишити жодного них, якщо лише обставини не зміняться так, що значення якогось різко підупаде через вирішення, по Божій волі, відповідної проблеми іншими засобами.

По-друге, мусимо мати мужність шукати і знаходити для української справи людей, для яких загальні, спільно визначені, завдання й пріоритети стануть попереду їхніх особистих прожектів і амбіцій, водночас відмовляючи тим, хто такого зробити не в змозі. Це – конкретний вимір сакраментального: “Україна для мене (тебе), чи МИ ДЛЯ УКРАЇНИ?” Коли хтось бажає “працювати заради України” ЛИШЕ в межах СВОГО ВЛАСНОГО БАЧЕННЯ, то треба прямо сказати – це логіка “Україна для мене” та “моє Я на першому місці”. Хіба не так?

По-третє, ми маємо ВИМІРЮВАТИ свій поступ. Як посилились ми людьми? Наскільки зміцніли матеріально? Наскільки “піднесли свідомість мас” в сенсі готовності цих самих “мас” практично брати участь в українських заходах і організаціях, купляти українські товари, вкладати гроші в українські, а не іноземні, фінансові установи, ходити до української, а не чужинської Церкви, голосувати за своїх, українців, на виборах?

Загалом, відведений нам Історією час на рефлексію та роздуми спливає. Настає час конкретних дій.

Published on 3 February 2012