Олександр ВОВК

Неосталінізм як політична технологія

Не випадково говорять, що історія – це політика, обернена в минуле.

Не випадково говорять, що історія – це політика, обернена в минуле. З огляду на те, як оцінюють події минувшини, яким питанням приділяють особливої ваги, як оцінюють історичні факти, залежить те, як воліють будувати майбутнє. Ознакою сьогодення постсовєтського простору є повернення до оцінки історичної минувшини в дусі совдепівської компартійної пропаганди, підняття з пороху сталінських історичних міфів. Чільне місце у совєтській міфотворчості посідає тема Другої світової війни. Донині щодо об’єктивного вивчення цієї теми існує певне табу, відхід від офіційної оцінки подій величезної світової трагедії середини ХХ століття сприймається офіційними й академічними чинниками вельми вороже. Маємо з’ясувати: в чому ж суть цього історичного міфу, хто і чому нам так уперто його нав’язує.

Тривале одноманітне висвітлення подій періоду сталінізму дало тріщину наприкінці 80-х років ХХ століття, коли до широкого кола громадян стала доступна певна інформація, яка йшла в суперечку з офіційною лінією компартії. Те, про що роками пошепки гомоніли на кухнях чи суто довірочно передавали з вуст в уста, почало проростати і збурювати громадську думку. Маємо зазначити, що інформація про історичні події 20-50-х років завжди подавалася владними чинниками дозовано у вигляді напівправди. Причину цієї дозованості ми розглянемо нижче. А зараз спробуємо охарактеризувати суть основного історичного міфу, що стосувався подій Другої світової війни.

Насамперед, совєтська пропаганда завжди відокремлювала події 1939-41 і 1941-45 років («Велика Вітчизняна війна»). Мовляв, те, що діялося до червня 1941 року – то мирне життя, а СРСР був втягнений у війну нападом Німеччини. Розподіл сфер впливу між Німеччиною та СРСР у Європі договорами серпня-вересня 1939 року, поділ Польщі, агресія проти Фінляндії, приєднання країн Балтії, Бессарабії та Північної Буковини тлумачилося як вияв совєтської миролюбності і прагнення стримати війну.

Насьогодні спостерігається тенденція з боку російських офіційних чинників про ці дражливі аспекти совєтської історії не говорити взагалі, або висвітлювати у цілком комуністичному дусі. Пригадуємо, який галас наробила стаття російського прокремлівськи налаштованого історика, розміщена на одному з офіційних сайтів, де вина за розв’язання Другої світової війни покладалася цілком на Польщу. Таке тлумачення подій у цілком сталінському дусі. Як пам’ятаємо, восени 1939 і до червня 1941 року совєтська сторона була цілком солідарною у поглядах з нацистською Німеччиною щодо винуватців розв’язання війни. Вся провина покладалася на Велику Британію, Францію, Польщу. Очевидно, що статті у сталінському дусі не випадково потрапляють на урядові сайти. Відбувається зондування громадської думки, з’ясовується, як будуть реагувати інші країни на таку позицію Кремля. Якщо ніякої реакції не буде, то можна й більшу брехню запускати у світ. Реакція була. Довелося списати все на особисту думку автора статті.

Під тиском фактів російська сторона мала визнати знищення полонених польських офіцерів. Щоправда, для сучасної Польщі це визнання коштувало фізичною загибеллю провідного польського політикуму…

Німецько-радянська війна 1941-45 року у офіційному її баченні є однією з найзаміфологізованіших історичних подій. Складовою цього історичного міфу є такі положення: німецька армія була завчасно відмобілізована і висунута до кордонів СРСР, у той час, як совдепія жила мирним життям, дотримуючись принципів нейтралітету; совєтське озброєння було чи то ні на що придатне, або його було надто мало; за кожний крок совєтською землею німці заплатили дорогою ціною; воїнів-червоноармійців рухала до бою лишень неймовірна любов до Сталіна, компартії і совєтської батьківщини.

Ці байки були запущені в життя ще у виступі Сталіна 3 липня 1941 року, а згодом – на урочистому засіданні з нагоди 24-ї річниці більшовицького заколоту. Потім совєтська пропаганда підхопила й посилила ці міфи. Повторена неймовірну кількість разів, ця брехня ставала схожою на правду, формуючи у широкого кола людей хибні уявлення. Прикро, що деякі міфи й досі для багатьох «живее всех живых».

Сьогодні Москва демонструє намір не вести історичну дискусію, не шукати шляхів розкриття історичної правди, але всіляко її приховувати. Сенсаційні праці колишнього совєтського розвідника В.Різуна, відкриття архівів на початку 90-х років заподіяли по сталінсько-компратійному міфу ефект вибуху з подальшою ланцюговою реакцією.

Все нові й нові історики, попри цькування, розкривають нову історичну правду, подають неупереджене тлумачення фактів. Для того, щоб офіційна концепція залишилася нездоланною, російська офіційна пропагандивна машина продукує цілі купи «антисуворових», які мають на меті спростовувати і нівелювати всю історичну правду, яка стала доступною. Раніше, коли існував цілковитий вакуум достовірної інформації, історична правда була підмінена пропагандивними замовляннями і директивними міфами.

Наразі офіційна пропагандивна машина має ще й спростовувати те, що на хвилі гласності стало відомим. Дивними і безглуздими видаються заклики «не дозволити переписати історію». А хіба вона була написана? Те, що продукувалося у совєтських підручниках під виглядом історичної правди, особливо, що стосується Другої світової війни, не витримує жодної об’єктивної критики. Цього не розуміють хіба що найбільш недалекі і зашкарублі прокомуністично налаштовані адепти. Вихід тут один: або розкрити архіви і покласти край різним спекуляціям довкола дискутивних питань історії, або всі таємниці переховувати і продовжувати брехати. Схоже, що ми йдемо другим шляхом. Можна впевнено заявити, що збереження багатьох історичних таємниць вигідне Росії, і зовсім не потрібне Україні, шкодить її національним інтересам, змушує її повзти у кільватері сусідньої держави.

Говорячи про те, що забрехана тема німецько-радянської війни є важливою складовою російської міфотворчості, необхідно наголосити на тому, що перемога СРСР зі Сталіним на чолі має таке собі виправдання цілої комуністичної системи. Мовляв, нехай людей мордували голодоморами, концтаборами, селян використовували як кріпаків, але ж здобули перемогу над нацизмом! Згуртовані Москвою народи СРСР спільно здолали нацизм і дійшли до Берліну.

Чим не виправдання тоталітарності сталінського режиму, без якого неможливою була б перемога. Проте, ця позиція не враховує того факту, що СРСР від початку існування був націлений на розв’язання глобальної війни для встановлення комуністичної диктатури. А, власне, Друга світова війна стала реальністю завдяки московським домовленостям серпня 1939 року. Чи вважав Сталін перемогу 1945 року тією перемогою, про яку він мріяв? Чому ветерани, які мешкають у Німеччині, давно живуть у набагато кращих умовах, ніж їхні супротивники з совєтського боку? Про наших ветеранів згадують лише, коли треба влаштувати якесь гучне свято.

Сталінізм є складовою, іноді завуальованою, російської наступальної політики, метою якої мало б стати відновлення імперії. Історичні міфи мають у цій наступальній концепції важливу роль. Ті, хто в Україні волають проти нібито переписування історії і наполягають на спільному з Росією висвітленні подій минувшини, відіграють роль горезвісних «молодших братів». Вони прекрасно усвідомлюють, що ллють воду на колесо російського імперського млина.

Чому вони це роблять?

Якщо проаналізувати новоявлену українську (псевдоукраїнську?) політичну еліту, то складається цілковите враження, що з Україною вона себе мало ідентифікує. І справа не лише в етнічному аспекті, але й у глибоко ментальному.

Для України тлумачення історичних подій у сталінському дусі є горезвісним малоросійством. За словами Євгена Маланюка, це огидне явище – «не політика, навіть не тактика, лише завжди апріорна й тотальна капітуляція». Складовою цієї капітуляції є і встановлення пам’ятників Сталіну. Для України – це неймовірне блюзнірство і невігластво ставити пам’ятник особі, яка замордувала мільйони наших земляків. Але були й ті, що допомагали йому це робити, реалізовували його плани. Духовні нащадки цих останніх і нав’язують нам історичні міфи, метою чого є позбавлення України незалежності.

Прослідковується тенденція, що чиновники, а не історики будуть диктувати, які теми і як висвітлювати. Цього ми не можемо допустити. Тлумачення історичних подій у дусі неосталінізму є апріорною містифікацією і розраховане на малопоніформавність чи затурканість обивателя.

Завдання істориків – розкривати історичну правду і боронити країну від ворожої пропаганди та її відвертих адептів чи агентів впливу. Ціна того всього велика – незалежність України.

Published on 3 February 2012