Андронік Кармелюк

Ярослав Стецько в координатах часу й простору

Так склалося, що 2011 і 2012 роки особливо багаті на круглі дати, які невід’ємно пов’язані з життям і ключовими подіями в діяльності видатного сина України Ярослава Стецька (1912-1986).

З благодатної Тернопільщини

Так склалося, що 2011 і 2012 роки особливо багаті на круглі дати, які невід’ємно пов’язані з життям і ключовими подіями в діяльності видатного сина України Ярослава Стецька (1912-1986). Торік ми відзначали такі віхи з його життя: 25 років смерті Провідника ОУН і Президента АБН, 70-річчя відновлення Незалежності України Актом 30 червня 1941 року у Львові та 65-ліття заснування міжнародної антикомуністичної організації АБН у Мюнхені. Цього року минає 100-річчя від дня народження Ярослава Стецька.

Народився він, за твердженням сл.пам. Ярослави Стецько, у Тернополі, а в селі Великий Глибочок певний час жила родина о.Семена Стецька та його дружини Теодосії з двома синами – Омеляном і Ярославом, майбутнім державним діячем України. У В.Глибочку збереглася хата з городом родини Стецьків.

Майбутня дружина Провідника ОУН – Ярослава Муха-Стецько, походила з недалекої княжої Теребовлянщини. Вони зустрінуться після війни в еміграції, стануть близькими співробітниками, а відтак подружжям. Згодом, після розвалу тюрми народів СССР, Ярослава Стецько тоді вже сама очолить Провід, здійснить одну із заповітних мрій свого чоловіка – за рішенням Проводу перенесе осідок керівництва ОУН в Україну, спочатку до Львова, а згодом до Києва. Вона отримає громадянство України й стане народним депутатом, виконуючи історичну місію, на яку присягає по сьогодні кожний член ОУН – здобути українську державу.

На тернопільській землі, в с.Заздрість, 120 років тому народився інший видатний українець – князь Церкви та Ісповідник віри, бл.пам. Патріарх Йосиф Сліпий. Життєві дороги Я.Стецька й Патріарха Йосифа Сліпого двічі перехрещувалися у важливі моменти історії: на їхню долю випало виконати чини, які на перспективу визначали долю й розвиток Української держави та УГКЦ. У кінці червня 1941 року вони були учасниками Народних зборів у Львові, на яких проголошено Акт відновлення державності України. А після 1963 року, коли Хрущов на вимогу Заходу звільнив із довголітнього сибірського ув’язнення Главу УГКЦ, тоді ще Митрополит Йосиф Сліпий виконав заповіт свого великого попередника св.пам. Митрополита Андрея Шептицького: на сесії 2-го Ватиканського собору, у присутності Папи Римського та єпископату всього світу, митр. Й.Сліпий заявив про живучість катакомбної УГКЦ, яку Москва в 1946 році намагалася знищити насильною її ліквідацією. З посиланням на мучеництво ієрархів і вірян Церкви та на пролиті українцями ріки крові в ім’я віри та свободи, Глава й Отець УГКЦ Йосиф Сліпий просив надати українській Церкві-Мучениці, яка перебувала в єдності з Римським Престолом, права помісності, тобто патріаршого статусу.

Державність і патріархат – оці два поняття, які уособлюють та юридично матеріалізують суверенність української нації та, водночас, самоврядність українського Божого люду, були центральними в усіх прагненнях і конкретних кроках як Голови УДП 1941 року Я.Стецька, так і Глави УГКЦ Патріарха Йосифа Сліпого. За це український народ їх вічно буде шанувати, за це їм належить почесне місце в Пантеоні слави. Обидва ці юридичні поняття – суверенність і помісність – зберігають у нинішній незалежній Україні, в державі, яка тільки-що формується як українська, національна й християнська, свій мобілізуючий і програмний характер.

Від Перших до Других Визвольних змагань

Стецько – яскравий представник покоління українців, батьки яких створили першу УССД і зазнали гіркої поразки у перших Визвольних змаганнях (1917-1921). Його покоління перейняло ідейну естафету від своїх батьків й активно готувалося підняти нову боротьбу. Кращі представники цього покоління українців продовжили героїчну епоху державності, проголосивши Акт 30.6.1941 року і створивши УДП та пізніше – УГВР, а на захист своєї волі та державності вони поставили народну УПА. Цю епоху ми зазвичай називаємо другими Визвольними змаганнями. Цим разом вони уже не завершилися поразкою,– як це дехто з легкої голови сьогодні твердить, бо вони мали своє природне продовження у Збройному підпіллі, у табірних повстаннях червоного ГУЛАГу, у новому Русі Опору, коли на поприще боротьби за національні та людські права виступили й зустрілися два покоління українських самостійників – ветерани ОУН й УПА, поети й інтелігенція, інакодумці, владики і священики катакомбної УГКЦ. Їхні прагнення підтримували представники Прибалтики та інших національних груп.

Освіту Ярослав отримав класичну європейську – у Тернопільській гімназії, в університетах Кракова та Львова. Світогляд його формували такі чинники, як батьки, умови польської окупації і дискримінації, ветерани УВО та однодумці в новоствореній Крайовій Екзекутиві ОУН, а допити в польській тюрмі та окупаційний суд гартували його дух і сталили волю. Стецько належав до активної і допитливої молоді, яка жваво цікавилася подіями міжнародної політики, подіями у підсовєтській Україні, він випробував своє ще молоде публіцистичне перо в націоналістичних виданнях.

Ярослав намагався пізнати досвід інших поневолених народів, наприклад, Ірландії, або тих, які воювали проти червоних агресорів, як в Іспанії та Фінляндії. Він обстоював думку, що українські націоналісти мали б організувати свої власні озброєні загони добровольців і висилати їх на допомогу до Фінляндії чи до Іспанії на боці антикомуністичних сил. Стецько виступав насамперед за здобуття свободи і за відсіч червоним агресорам, і всюди та за всяких умов він шукав і здобував прихильників державної незалежності України. Цієї засади він дотримувався у всіх ситуаціях і в усі періоди свого життя: чи то готуючись до вибуху неминучої німецько-совєтської війни, чи то організуючи після війни міжнародний антикомуністичний рух та об’єднуючи поневолені народи.

Гарантію державної незалежності України та інших поневолених Росією народів Стецько уважав тільки у поборюванні та знищенні російського імперіалізму. Ця аксіома є й нині актуальна: вона проходить постійне випробування історичними рефлексами Кремля (газовий диктат, Чорноморський флот в Криму, облуда «Русского міра», задушливі «братські» обійми в ЗМІ, в російській маскультурі, історії і т.п.).

Коли б скласти мозаїку з особистостей, які творили політичну історію України з державницьких позицій (залишаємо за лаштунками територію УССР, де українську націю тероризував і перетворював на свій авторитарний російський лад большевицький молох), то не можна не згадати таких світлих постатей, як: С.Бандера, С.Ленкавський, Р.Шухевич, В.Кук, Б.Кравців, В.Янів, Я.Рак, І.Габрусевич, Мирон Орлик, І.Климів-Легенда, М.Климишин, В.Лемик, д-р В.Горбовий, Лев Шанковський та ціла плеяда діячів, воїнів, духівників і владик. Усі вони, названі й неназвані постаті, створюють колективний образ державного діяча, який був впевнений у собі й у своїх національних прагненнях, у відстоюванні своєї людської та національної гідності, у своїй рішучості не відступити ні на крок назад, навіть в обличчі воєнних фронтів, які смертоносно прокочувалися по території України від 1939 до початку 1950-их років, зокрема в Західній Україні.

У мемуарній літературі та в історичних дослідженнях недостатньо висвітлено діяльність та погляди провідних діячів націоналістичного руху за період 1939-41 років – після масового звільнення з польських тюрем і Берези Картузької, напередодні і в перші місяці вибуху німецько-совєтської війни. Стецько був учасником двох ключових Великих Зборів ОУН – Римського й Краківського; на останньому переважна більшість т.зв. крайовиків, зберігаючи стратегічну єдність і мету всієї ОУН, вирішила в обличчі вибуху війни застосувати революційну тактику.

Стецько і його однодумці проявили високу політичну зрілість і мудру далекоглядність у плануванні політичної дії: увесь історичний та життєвий досвід надихав їх відновити українську державність, застосовуючи тактику творення доконаних фактів перед будь-яким окупантом України; вони свідомо йшли на самопосвяту, створивши і скерувавши на всю територію України Похідні Групи з молодих націоналістів і патріотів. Стецько називав ці Похідні Групи «політичною армією» ОУН (хоча не всі її учасники були членами ОУН), яка мала чітку державотворчу місію – закликати населення на звільнених від большевиків територіях і ще не опанованих німцями землях організувати народну владу і творити власну державу. Ці дії достатньо широко засвідчені у документах, у спогадах учасників тих непростих подій, у їхній поведінці в нацистському ув’язненні, а після війни у декларації Воюючої України в умовах нової окупації, тепер уже всієї території України.

Державність – історична константа ОУН

Проявляючи політичну ініціативу в складний і небезпечний для України і власного життя час, Я.Стецько при реалізації своїх державотворчих чинів завжди шукав підтримки з боку представників різних партійних сил і широкої громадськості. Це свідчило про прагнення реалізувати свої політичні кроки на демократичній, представницькій засаді. Так було зі створенням Українського Громадського Комітету в Кракові на чолі з д-ром Горбовим, так було також із скликанням Народних Зборів у Львові для проголошення Акту 30 червня 1941 року і для створення уряду під керівництвом Стецька. Чи пізніше, коли розгорнулася всенародна боротьба з допомогою УПА під керівництвом Шухевича, був скликаний політичний представницький орган у формі УГВР на чолі з К.Осьмаком, колишнім членом Центральної Ради УНР.

Таким чином представники ОУН реалізували юридичну тяглість і правонаступність Української державності, яка (після поразки гетьмана І.Мазепи під Полтавою в 1709 році) знову відродилася та з’єдналася в 1918-19 роках у Львові та Києві. Фактично, існує нерозривний юридично-державницький простір самостійності України протягом усього 20-го століття. Цю юридичну «метрику» Незалежності України слід буде записати у преамбулі до тексту нової редакції Конституції України. Таку позицію диктує наша пошана до попередніх поколінь і нагорода за кровну боротьбу засновників державності України у ХХ столітті. Цей «метричний запис» у преамбулі до Конституції має навіки нагадувати майбутнім поколінням українців що ніхто нам не подарував нашу державність, вона була здобута волею народу, і вона нині також вибудовується на крові борців за волю і суверенність української нації. На особистих чеснотах ісповідників віри та на жертві новомучеників за християнську віру і київське благочестя, яке є спільне всім традиційним Українським Церквам.

У довгі післявоєнні роки, коли політичні біженці в багатьох країнах Заходу формували організовані громади, з ініціативи українських політичних емігрантів виникла ціла низка громадських структур із чітким державницьким спрямуванням. Велику організаторську працю на цій ниві провела ОУН на чолі зі С.Бандерою. ОУН поставила собі за політичну мету підтримати в Україні, окупованій червоними тоталітаристами, підпільну боротьбу Воюючої і Нескореної України, а на Заході бути політичним рупором голосу суверенної нації, народ якої поневолений комуністами, і лобіювати державницькі інтереси України на різних світових форумах.

Тоді відбувся раціональний поділ праці між очільниками ОУН. С.Бандера, який очолював Провід усієї ОУН, головну свою енергію скерував на підтримання боротьби збройно-політичного підпілля в Україні; С.Ленкавський організував і керував інформаційно-дослідницьким центром, який стежив за подіями в СССР й у світі; Я.Стецько, зберігаючи за собою мандат Голови УДП, якого під жодним тиском він не зрікся і на захист якого виступили воїни УПА під універсальним гаслом «Воля народам! Воля людині!», став головним і невтомним лобістом інтересів України серед поневолених народів і на міжнародній арені. На цій ниві він досяг унікальних успіхів.

За «панорамний» погляд на історію

Міжнародна політична й дипломатична діяльність Стецька, на жаль, взагалі мало вивчена, систематичне дослідження її навіть ще не почалося. Багато осіб, з якими Я.Стецько контактував, тісно дружив, продуктивно співпрацював, нині ще живуть і вони можуть дати цікаві та авторитетні свідчення про величезну ним пророблену роботу, теоретичну й практичну. Під вивісками міжнародних структур АБН, АПАКЛ, ВАКЛ й ЄРС криється широка панорама й динамічна дипломатична діяльність, яку організував, творив та очолював протягом кількох десятиліть Я.Стецько. Йому віддано допомагала, а після смерті продовжувала цю міжнародну діяльність, його дружина і довголітня помічниця Ярослава Стецько. У підручниках історії української дипломатії, за якими мали б навчатися студенти-міжнародники й випускники Дипломатичної академії при МЗС України в Києві, повинен фігурувати об’ємний розділ саме про діяльність Стецька, який був на Заході головним лобістом суверенного голосу поневоленої української нації та її права на свободу і незалежну державність. Представництво УССР в ООН мало радше паперове та символічне значення, воно на ділі легалізувало підневільний стан України в червоному імперському твориві під назвою СССР.

Щоб зрозуміти роль і підкреслити неабиякі заслуги Я.Стецька перед Україною, в тому і для нинішньої Української держави, варто скласти список відомих постатей, з якими можна порівнювати постать Я.Стецька або з якими він особисто контактував чи співпрацював. Ким для підбитої німцями Франції був ген. Шарль Де Голь, тим для України був прем’єр-міністр УДП Я.Стецько, а в єдиній команді з ним ще й Провідник ОУН Бандера та Командир УПА Шухевич. У Стецька були тісні й дружні контакти з відомими демо-християнськими політиками Італії – колишніми прем’єрами Фанфані й Андреотті. Цей ряд можна продовжити рядом багатьох політиків, про кожного з яких існує необхідність написати окремий розділ: Президент Тайваню ген. Чан Кайші, ген. Фулер, нещодавно померлий князь і євродепутат Отто Фон Габсбург, з Англії – родина прем’єра МакМіллана, лорд Беннет, депутат Джон Вільсон, швед Бертіл Гагман, зрештою президенти США Рональд Рейган і Дж. Буш-старший, та багато-багато інших відомих осіб, політиків та військових.

Окрему сторінку в політичній біографії Я.Стецька становить історія розвитку його взаємин з німцями – у воєнний і повоєнний період. Мало відомо загалові про факти, коли німецькі полонені в совєтських лагерах зблизилися з представниками українського визвольного руху і після їхнього звільнення та повернення до Німеччини вони передавали Проводові ОУН інформацію про націоналістичне підпілля та їхніх провідників. Пошана німців, уже очищених поразкою війни й утверджених в усвідомленні, що Україна має Богом дане і кров’ю виборене право на свою державність, проявлялася в багатьох формах, хоча втрачені шанси і завдані жаливі удари неможливо виправдати. Посол Німеччини в Україні Дітмар Штюдеманн особисто прийшов віддати останню шану померлій сл.пам. Ярославі Стецько, тіло якої було виставлено в будинку Центральної Ради в Києві. Мова дипломатії говорить сама за себе. Принципове відстоювання прав України перед Берліном С.Бандерою, Я.Стецьком та їхніми близькими співпрацівниками – це дуже показова та повчальна сторінка для українсько-німецьких стосунків, які донині мають стратегічну вагу для нашої держави. І вона в очі коле недругам України і ворогам боротьби за наші національні права.

Коли на канву політичних подій в Європі середини ХХ століття накласти життєвий шлях, теоретичні праці, політичні акти й міжнародну лобістську діяльність Я.Стецька, то історія України, яка за весь той час була фактично бездержавною – за винятком коротких періодів Карпатської України й Акту 30.6.41 та УДП – вийде багатшою, більш насиченою різноманіттями політичної думки і дією, ніж понура й безбарвна історія українців під совєтською дійсністю.

Ми ніяк не нехтуємо долею мільйонів українців із підсовєтської України та не зменшуємо їхнього особистого, безперечно жертовного та героїчного вкладу у поборюванні нацистського окупанта. Проте, Визвольні змагання й збройна боротьба проти всіх окупантів в ім’я національної свободи та української державності підносить боротьбу ОУН та УПА, і взагалі Руху опору тоталітаризмові, на вищий щабель, на духовний рівень. Вона робить нашу історію у ХХ ст. більш гідною, героїчною, людянішою, одним словом – інтегрованою в світ європейських цінностей, до якого ми поступово, хоча з певними болючими і вимушеними затримками, таки повертаємося.

Саме таку цілісну картину про українців та Україну, яка тим часом збагатилася ще й народною Помаранчевою революцією, наші учителі мають змалювати своїм учням, а історики повинні презентувати її світові. Але ми впевнені, що й Помаранчева революція, яку «командирам» і політикам від майданів, поки що, не вдалося з тривалим результатом конвертувати у національний здобуток на державному рівні, ще вихлюпне з народної гущі нових провідників, нових організаторів, нових одержимих духом Національної революції державних діячів.

Століття від дня народження Я.Стецька дуже корисна і, мабуть, вчасна нагода, щоб нинішнє покоління українців поновно наснажилося і черпало сили та натхнення із чистих джерел національної революції і суверенної державності України. Навчімося тому правильно й панорамно читати, розуміти і переказувати власну політичну історію своїм землякам і світові.

Published on 31 January 2012