Юлій Хвещук

Пора виходити «в реал»

Інформаційна, або ж інформаційно-пропагандистська робота завжди була одним з найважливіших напрямків боротьби з окупаційними режимами.

Інформаційна, або ж інформаційно-пропагандистська робота завжди була одним з найважливіших напрямків боротьби з окупаційними режимами. В ХХ столітті її засобами були друковані видання (листівки, газети тощо), згодом – радіо та телебачення. Вони виконували різноманітні функції – інформували населення про визвольну боротьбу, пропагували її мету та ідеї, подавали правду стосовно політики та діяльності окупантів.

ХХІ століття диктує свої, нові вимоги. І сьогодні уявити протистояння з авторитарними режимами без допомоги Інтернету просто неможливо.

По-перше, Інтернет дозволяє поширювати альтернативну інформацію, а цим – формувати іншу думку, альтернативну стосовно офіційної, «дозволеної». І для поширення її не потрібно вже пересуватися містом чи країною зі стосом заборонених листівок або ж брошур – достатньо одного торкання клавіші, щоби правду дізналися тисячі інших людей в цілому світі.

По-друге, Інтернет дарує можливість висміювати режим, його лідерів та помічників. Масово продукувати та необмежено поширювати справжні, компрометуючі матеріали, а також анекдоти та сатиру, карикатури. Байдуже, чи їхні автори володіють почуттям гумору, чи через його брак інколи кульгають у напрямку вульгарності. Кожен читач знаходить саме ті матеріали, які відповідають його власному смакові. Головне – якщо людина з чогось сміється, вона перестає боятися. Смішне не буває страшним. Неможливо боятися кумедного.

Спрямованість гумору та сатири на певний об’єкт дозволяє також правильно розставляти акценти, концентрувати увагу на головному. Взірець – поширене в 2004 році твердження: «Кучма – це смішно, кучмізм – це страшно». Люди відверто сміялися з Кучми, який тоді все ще очолював владу, проте, ставилися до нього вже як до неприємного минулого. Яке у когось викликало веселий, у когось – зневажливий, але все ж таки сміх, а не страх. Водночас суспільна увага, зусилля концентрувалися на боротьбі з режимом загалом, уособлював який тоді вже зовсім інший конкретний персонаж, а збірний образ включав і продажного депутата, і корумпованого чиновника, і злочинного «правоохоронця».

Нарешті, сьогодні Інтернет використовується для ініціювання активних дій (починаючи від заворушень у Великобританії, закінчуючи «арабською весною» чи грудневими виступами в Росії). Якщо суспільство усвідомлює антинаціональний, антинародний характер існуючого режиму, Інтернет дозволяє скоординувати дії окремих активістів, залучати до опору нових, виводити на протистояння з владою тисячі громадян. І всі спроби каральних органів протидіяти цьому виявляються марними чи малоефективними. Facebook та Twitter раз за разом завдають поразки поліціям та спецслужбам.

Не залишається осторонь сучасних процесів й Україна. Та, на жаль, придивившись уважніше, доводиться констатувати, що ми завмерли на другому рівні. В 2004 році «Веселі яйця» суттєво доклалися до поразки кучмізму та Януковича. Сьогодні, порівнюючи об’єм Інтернет - творчості, можна говорити про існування цілого сатиричного «яйцекомплексу», який пропонує «любе і різне» на тему «чому Янукович такий і сякий». Але не далі того.

Вся енергія йде на віртуальну критику, висміювання регіоналів та їхнього лідера, множення і поширення карикатур. Інтернет не спонукає до протидії, а, як це не парадоксально, своєрідно нейтралізує її. Сміх поглинає всю енергію. Створивши черговий, власний антирегіональний матеріал чи поширивши чийсь вдалий кпин, люди заспокоюються з почуттям виконаного обов’язку, немов би завдали практично останнього удару режимові. Немає прикладів загальнонаціональних кампаній, масових виступів, організованих через віртуальні можливості. Виняток – окремі місцеві ініціативи, локальні успіхи яких лише підкреслюють відсутність глобальних перемог.

Не варто припускати існування якоїсь «Інтернет - змови», спрямованої на нейтралізацію громадської активності. Не варто черговий раз згадувати про слабких, дискредитованих політиків, які не здатні повести народ на боротьбу. Достатньо поглянути на нещодавній приклад Росії. Лідери їхньої опозиції не відрізняються рівнем бездарності та політичної імпотенції від своїх українських колег. Їхня роздрібненість та роз’єднаність здатна гідно конкурувати з українською. Рівень довіри до них коливається на рівні плінтуса, поруч з рейтингами наших, рідних лідерів та лідерчуків. А московське ФСБ – це далеко не СБУ. Ті хлопці звикли воювати, вбивати противників, а не вишукувати «тероризм» та «терористів» поруч з пам’ятниками чи полум’ям чиєїсь слави. Проте все це не завадило росіянам піднятися на спротив, вийти на вулиці Москви та інших міст, вміло користуючись досвідом інших країн, де за допомогою Інтернету люди вже змогли щось змінити у власному житті на краще. Мало того, саме з Інтернету в Росії з’явився перший, альтернативний опозиційний лідер, Олексій Навальний. З віртуального світу блогів він несподівано вийшов і став поруч зі звичними, традиційними лідерами опозиції. І, незважаючи на невдоволення та навіть обурення, впевнено випереджує їх за рівнем народної довіри і популярності. Росіяни ще не дійшли до рівня «арабської весни» чи хоч би британських бунтів. Але вже обігнали на цьому шляху Україну.

У нас добре знають і вивчають закордонний досвід (громадянські мережі, горизонтальні мережі, Інтернет – мобілізації). Та переважно займаються цим вже далеко не громадянські активісти, а професіонали. Ідея мобілізації суспільства на протидію режимові для них - самозрозуміла теза, потрібна для написання чергових грантів і освоєння коштів закордонних фондів та національних спонсорів. Про ненасильницький спротив на семінарах розповідають не волонтери, а професійні «революціонери» з високими зарплатами. Люди слухають їх, спостерігають за розмноженням чергових «ініціатив» та «мереж», і лише дивуються, чому правильні, апробовані в інших країнах методи в Україні чомусь ніяк не завдадуть поразки регіоналам. При цьому забуваючи, що революції піднімають не професіонали, а ідеалісти. Ідеалізму на ставках не буває.

Хвороба «професіоналізації» та комерціалізації громадянських активістів не є чимось унікальним для України. Дивлячись на теперішню діяльність «експертів», «координаторів ініціатив», важко впізнати колишніх ентузіастів - творців української «Пори-2004». Та, рівно ж, чимало сербських революціонерів, котрі поставили крапку в кар’єрі Мілошевича, перетворилися на професійних тренерів, білоруські – чудово опанували методи черпання західних грантів на нескінченну боротьбу з «бацькою». І так далі.

Але все може бути інакше. Розрекламовані методики можуть діяти в Україні. Громадські активісти можуть обходитися без офісів, секретарок і грантів (як це не дивно). Приклад – діяльність «Автономного Опору». Націоналістичної за духом структури, яка творчо адаптує для українських реалій досвід інших антирежимних рухів. З ними можна погоджуватися або ж сперечатися стосовно ідеологічних шукань, пріоритетів діяльності, зовнішньої атрибутики. Але вони довели – можна працювати, діяти так, як йшли до успіхів серби, грузини, а тепер - араби. Можна збирати масові заходи без оплати «волонтерів з прапорами». І ефективно боротися з противником без фінансових донорів з-за кордону в ХХІ столітті так само, як це робили в ХХ столітті бійці ОУН та УПА.

Потрібно не тільки сміятися в Інтернеті, але й працювати в приміщеннях та на вулицях, з живими людьми, а не лише віртуальними друзями. Лише так можна демонтувати режим Партії регіонів. Ставши знову прикладом для захоплення та наслідуванні, як це було в 2004 році.

Published on 30 January 2012