Юлій Хвещук

Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань

З поміж інших функцій історії важливою є функція виховання громадян, перш за все – молодого покоління.

З поміж інших функцій історії важливою є функція виховання громадян, перш за все – молодого покоління. Окрім ретельного викладу подій національно-визвольної боротьби та державотворення, часто застосовуються героїчні легенди, задля спрощення сприйняття та розуміння їх дітьми та молоддю. Але, як усе яскраве, світле, легендарні сторінки історії зазнають найактивнішого очорнення противниками. Легенду починають оточувати, а то й підміняти шкідливими міфами.

29 січня Україна вшановує подвиг Героїв Крут. Подвиг, який став легендою, і який називають «українськими Фермопілами». На жаль, і його не оминула доля штучної міфологізації.

1918 рік. Народження Української Народної Республіки на руїнах Російської імперії. Ідеологічні пошуки, вдалі та помилкові кроки українських політиків на шляху державотворення. Спроба вже більшовицької Москви повернути контроль над Україною. Дивна, «ешелонна війна», яка велася, головним чином, вздовж залізничних колій. Червоні війська наступали на Київ двома групами по залізницях Харків–Полтава–Київ та Курськ–Бахмач–Київ. Дисципліна у війську була низькою, в загонах панували пияцтво, грабежі й дезертирство.

Українізовані частини, як і вся стара армія, були розкладені більшовиками і небоєздатні. Фатальним політичним прорахунком соціалістичного керівництва Центральної Ради була відмова від творення власних збройних сил. Військові сили УНР у Києві становили до 20 тис. вояків, але боєздатних серед них було небагато. В критичний момент опорою української влади стали загони Вільного козацтва, Гайдамацький кіш Слобідської України С. Петлюри і Галицький курінь українських Січових Стрільців Є. Коновальця.

Бій 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути, за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Більшовицьке угруповання складали близько 6000 бійців, з кулеметами та артилерією. З української сторони – близько 600 бійців (чотири сотні 1-ї Київської юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького, сотня Студентського куреня, добровольці з підрозділів місцевого Вільного козацтва). Вони мали 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд — артилерійську гармату на залізничній платформі.

Більшовики втратили вбитими орієнтовно 300 солдатів. Вражені опором і такими втратами, вони розстріляли 27 студентів та гімназистів, які, вже відступаючи, випадково вийшли на вже зайняту противником станцію і потрапили в полон. Приблизні втрати українців становили 100 вбитих, ще 150 поранених, полонених, зниклих без вісти. Найбільшими були втрати студентської сотні: 27 розстріляних, 10–12 вбитих у бою, 35–40 поранених. На полі бою загинуло 10 старшин.

Український загін відступив у напрямку Києва. Більшовики впорядкували свої підрозділи, відновили залізничну колію і незабаром продовжили наступ на столицю УНР.

Спочатку радянська пропаганда намагалася подати бій Крутами як поразку добірних загонів Симона Петлюри та галицьких січових стрільців. Згодом було вирішено за краще сам бій замовчувати, а петлюрівцям та галичанам приписати «криваву розправу» над повсталими робітниками заводу «Арсенал» у Києві.

В роки Незалежності, намагаючись замаскувати факт московської агресії проти УНР, бій під Крутами антиукраїнські фахівці вже намагалися подати як елемент ніби то громадянської війни: українці (прихильники УНР) воювали з українцями (прихильниками радянської влади, проголошеної тоді у Харкові). Для спростування цього міфу достатньо згадати, що більшовицьке угруповання під Крутами складали московські і брянські червоноармійці та балтійські матроси. Імовірно, між ними були й українці. Але якщо в роки Другої світової війни французи, голландці, бельгійці, норвежці служили у німецькій окупаційній адміністрації, військах СС та поліції, ніхто не береться стверджувати про якісь громадянські війни на території їхніх країн. Йдеться лише про факти колаборанства з окупаційним режимом. Чому ж співпрацю з окупаційними червоними військами та створеною ними «українською» радянською владою намагаються трактувати інакше?

З українського боку, згадуючи бій під Крутами, довго було прийнято говорити про трагедію трьох сотень юнаків, студентів та гімназистів, які виявилися єдиними захисниками УНР і віддали своє життя за Україну. Акт героїзму та жертовності молоді, спричинений недолугою політикою керівництва Центральної Ради, засліпленого ідеєю «пролетарського інтернаціоналізму» та «всесвітнього соціалізму».

Виправдовувати блукання соціалістичними манівцями більшості тодішніх українських політиків, шукати ознак вдалих державних діячів в історика Грушевського або письменника Винниченка – справа марна. Даремно й шукати інших пояснень фактичному зникненню наприкінці 1917 року української армії, окрім як нерозуміння її значення, байдужості та навіть, подекуди, ворожості до її існування зі сторони лідерів УНР.

Але все ж таки, під Крутами воювали не триста необстріляних гімназистів. Переважно це були юнкери, майбутні офіцери, чимало з яких вже мали досвід боїв на фронтах Першої світової війни. Вони організували ефективну оборону, завдали противнику значних втрат, затримали його і тоді відступили. Події під Крутами – це не трагедія українського юнацтва, а успішний бій молодих українських військовиків.

Не слід забувати і про те, що відбувалося в цей час у Києві.

Саме тоді, 29 січня, очікуючи з дня на день підходу червоних військ, більшовики підняли повстання в столиці України. На жаль, повстали частково і українські солдати полку імені П.Сагайдачного, Богданівського куреня (до нього належала охорона заводу «Арсеналу») та частини полку імені Т.Шевченка. Інші військові підрозділи переважно оголосили про нейтралітет, воювали лише окремі підрозділи Богданівського, Полуботківського, Богунського полків, Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, Вільне козацтво. Становище змінилося 1 лютого, коли до Києва прибули Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри, та Гордієнківський полк, який привів з Північного фронту полковник Всеволод Петрів. 2 лютого повстання було придушене, тримався лише завод «Арсенал». Після кровопролитного штурму він був взятий ранком 4 лютого. Пізніше більшовики розповсюдили брехню про те, що українські вояки розстріляли у дворі «Арсеналу» 300 його захисників. Гайдамаки, які понесли значні втрати від кулеметного вогню арсенальців, дійсно спочатку хотіли розстріляти полонених. Але цьому завадив особисто Петлюра.

Хоча 8 лютого 1918 року більшовицькі війська після 4-денного артилерійського обстрілу та запеклих боїв захопили Київ, перед цим українські війська розгромили і більшовицький заколот у столиці, і провели успішний бій під Крутами. Чому французи мають за національне свято день здобуття Бастілії, де й опору не було, а ми сором’язливо витираємо з пам’яті штурм «Арсеналу»? Чому Крути перетворилися на трагедію? Чому, натомість, ледь не найбільшим успіхом війни 1918-1921 років подається бій під Мотовилівкою, де, власне, билися прихильники українського гетьмана Скоропадського та української Директорії Петлюри? Де ж інші наші перемоги над зовнішніми ворогами, агресорами та окупантами?

В українській історичній пам’яті штучно плекається своєрідний культ поразок. Петро Сагайдачний громив турків під Хотином, штурмував Москву, але ми пам’ятаємо про татарський ясир та плач бранців на турецьких ринках Стамбулу. Богдан Хмельницький кілька років поспіль громив польські війська. Але ми найурочистіше вшановуємо полеглих під Берестечком. І тільки ледь пригадуємо розгром московських військ Іваном Виговським під Конотопом.

Невже пам’ятати про загиблих під час поразок важливіше, ніж вшанувати полеглих у переможних битвах? Звідки молоді взяти почуття гордості за свій край та свій народ, якщо наша історія штучно перетворена на ланцюг невдач, зрад, поразок? А українські вояки століттями тільки те й робили, що гинули у нерівній, а, отже, безперспективній, безглуздій боротьбі? Потрібно нарешті викинути на смітник написану противником концепцію «трагедій та поразок». Мусимо пам’ятати тисячі жертв військових невдач, та водночас вшановувати переможців Пилявців і Конотопа, Маківки і Крут. Та сотень і тисяч інших, менших і більших українських військових звитяг.

Published on 30 January 2012