Володимир В`ЯТРОВИЧ Джерело: ТСН.ua

Грузинське вікно

Літак із Києва прибув до Тбілісі десь о 4-тій ранку.

Літак із Києва прибув до Тбілісі десь о 4-тій ранку. Головні повітряні ворота Грузії могли б стати символом цілої країни — новий, стильний, хоч невеликий, охайний і чітко продуманий з точки зору логістики аеропорт.

Дорогою до готелю проїхали повз ще один символ нової Грузії — футуристичну, прозору будівлю із скла і бетону, де розмістилося Міністерство внутрішніх справ.

Погляд зачаровують древні церкви та руїни фортеці на пагорбах. Чудова підсвітка робить їх уночі навіть гарнішими, як у день. Центральна вулиця столиці — проспект Руставелі з нагоди новорічних свят освітлений гірляндами не згірш, як Відень чи Париж.

Не віриться, що ще кілька років тому в цьому місті світло вмикали лише по кілька годин на добу. Проте ілюмінація — лише найбільш показна частина змін, які відбулися тут за вісім років, інші, може, менш помітні, але незмірно важливіші.

Я вперше в Грузії, хоча, можна сказати, це моє друге відкриття цієї країни. Перше було якраз вісім років тому, восени 2003-го.

...В Україні назрівала чергова політична криза, пов’язана із завершенням другої каденції Президента Леоніда Кучми.

Попри те, що Конституція не передбачала третьої, багато хто не відкидав, що чинний Президент може наслідувати своїх середньоазійських колег і спробує зробити себе довічним правителем. Або ж віднайде гідного наступника, який забезпечить стабільність збудованого ним режиму.

Поруч з тим почали набирати сили, які вважали наступний рік шансом вийти із епохи «кучмізму». Однією з них була група громадських активістів із Києва та Львова, до якої належав я, і яка заявила про себе на повен голос вже наступного 2004-го як Громадянська кампанія «Пора!".

Ми дуже уважно спостерігали за подіями у Грузії, де розгортався громадський рух «Кмара» («Досить»). В листопаді 2003-го, коли в Тбілісі почалася Революція троянд ми вболівали за протестантів: якщо вийде у них — вийде і у нас!

Революція перемогла, старий режим повалили, до влади прийшов молодий харизматичний лідер Михайло Саакашвілі.

А в 2004-му вийшло і у нас — громадянська кампанія «Пора!" стала одним із локомотивів Помаранчевої революції, яка не допустила приходу до влади ставленика Кучми Віктора Януковича, захистила вибір президентом Віктора Ющенка.

Тож грузини випереджали нас на рік на шляху реалізації перетворень. Їм було важче. Тому, що вони були першими, тому, що їм довелося вибиратися із значно глибшої ями корупції та економічної кризи, тому, що на їх маленьку країну ще більше тиснула велика сусідка, тому, що двадцять відсотків території не контролювалися владою, тому, що десять років перед тим вони пережили страшну громадянську війну, а вже під час втілення реформ — ще одну, не інформаційну чи економічну, а справжню війну із Росією.

Тож знову, як тоді в 2003-му, хотілося вірити, якщо вийшло у них — вийде і у нас, тим паче, що стартові умови для реформ в Україні були значно кращими. Але не спрацювало. Чому? Відповісти спробую у цій статті.

Саакашвілі та його команда прийшли до влади на хвилі революції, тож користувалися справжньою популярністю. Вони могли деякий час насолоджуватися народною любов’ю, але чітко розуміли: «медовий місяць» швидко закінчиться.

Важко здобуту популярність грузинські політики не намагалися зберегти чи примножити новими популістськими кроками. Вони вирішили цей капітал вкласти в реформи. І як показав час, це було надзвичайно правильне рішення, яка згодом повернулося сторицею, і — найважливіше — призвело до реальних змін.

Момент, придатний до конвертації популярності в реформи, є дуже коротким і грузинські політики не проспали його. Михайло Саакашвілі на запитання про ключові фактори успіху відповідав так: «Не можна відкладати реформи.

Вікно можливостей завжди може швидко зачинитися. Не йти на компроміси. Тому, що компроміси згодом сильно б’ють. Тому моя порада — поспішати, бути радикальним, знати куди рухатися і рухатися дуже швидко».

Успіх грузинських реформ забезпечувала політична єдність влади — президента, уряду та парламенту. Їх основними виконавцями були цілком молоді люди: серед міністрів лише кільком було за сорок, більшість із них отримали чудову освіту поза межами Грузії (в Європі чи Сполучених Штатах), проте повернулися на батьківщину, бажаючи скористатися шансом змінити її і використати на благо Грузії свої знання та вміння.

Їх об’єднувало спільне бачення майбутнього. «Головне, щоб була чітка ідея та енергійний рух, — казав молодий президент Грузії, — а коли є ідея, люди самі приходять». Вони були проактивні та радикальні, часом навіть самовпевнені та нахабні, готові працювати далеко більше, ніж вісім годин в добу та п’ять днів на тиждень.

Вони звільнили тисячі неефективних чиновників, багатьох разом із посадами, ліквідували десятки непотрібних контрольних органів, перевернули уявлення про державного чиновника, знищили корупцію, вгамували розгул криміналітету. Вони отримували задоволення не від чергового купленого дорогого авто чи будинку, а від можливості в такому віці міняти свою країну, вписати свої прізвища в її історію.

На момент, коли «медовий місяць» уже був далеко позаду, а вулиці міст наповнили незгодні із змінами, молоді реформатори встигли закласти міцні основи. Тому Саакашвілі сміливо пішов на дострокові вибори та виграв їх, після чого його команда продовжила реформи, які знову почали конвертуватися у народну підтримку.

І ця підтримка тепер значно надійніша, адже вона ґрунтується не на емоційних симпатіях до революційних лідерів та сподіваннях, а на відчутних кожному конкретних результатах роботи: світло та вода в домі, відремонтовані дороги та будинки, подолана корупція.

Українські ж політики після перемоги в 2004 році плекали незбагненну віру в те, що історія має спинитися саме на моменті їхнього тріумфу. Вони, схоже, були переконані, що поспішати нікуди і перед ними безмір часу.

Здобуту на революції популярність не ризикували вкладати у реформи, а лиш смакували нею на численних беззмістовних публічних заходах та ефірах, намагалися примножити її дешевими популістськими трюками.

Врешті боротьба за дешеву популярність розколола єдину політичну команду. Цим скористалися політичні опоненти, котрі повернули собі владу.

Але тільки для того, аби повторити помилки своїх попередників — смакувати популярністю, здобутою на самодискредитації опонентів, і не мати відваги реалізувати бодай якісь важливі для країни зміни.

Проте неправильно було б звинувачувати тільки українських політиків у тому, що сталося. Активні громадяни, які в 2004-му піднялися на протест, взявши на себе відповідальність за майбутнє країни, дуже швидко усунулися від впливу на політичну ситуацію.

«Я своє відстояв на Майдані» стало чи не найпопулярнішою фразою 2005-го. За невеликими винятками не відбулося кадрової революції у державному апараті, який і далі представляють вихованці «вищої партійної школи КПРС».

Доказом того, що й «ми можемо» став досвід чи не єдиною успішної реформи — освітньої. Її втіленням зайнявся Іван Вакарчук, котрий прийшов на посаду міністра освіти із готовими ідеями та сценаріями їх реалізації.

А далі майже, як у Саакашвілі: «Головне, щоб була чітка ідея та енергійний рух, а коли є ідея, люди самі приходять».

Команду міністра поповнили енергійні й молоді, часто віком лише 25-30 років, які реалізували ідею запровадження зовнішнього незалежного оцінювання та цілого ряду інших реформ, що почали змінювати освітню галузь.

Нова влада, яка прийшла до керма країною у 2010-му, досі докладає чимало зусиль для ліквідації наслідків цих змін і повернення галузі у звичне корупційне русло.

Щодня Україна втрачає дедалі більше можливостей почати реальні реформи, а не лише «зміни життя на краще».

Проте краще пізно, ніж ніколи і, сподіваюся, вже незабаром навчені власним гірким та грузинським успішним досвідом, українці не пропустять своє «вікно можливостей».

Published on 23 January 2012