Юлій Хвещук

Згадуючи минулий рік…

Українці поступово звикають до життя у 2012 році.

Українці поступово звикають до життя у 2012 році. Чимало фахівців з різноманітних методів прогнозування (астрологічних, нумерологічних, політологічних, соціологічних, економічних та інших різновидів шаманства) вже довший час популяризували та й тепер продовжують пропонувати власні прогнози, передбачення та припущення стосовно того, що ж очікує світ, Україну та українців у цьому році. Можливо, справді саме час поглянути на 2011-ий, який вже став історією, ніби зі сторони.

Кожен українець, виходячи з особистих поглядів та інтересів, може укласти власний перелік найважливіших тенденцій чи подій минулого року. Роблячи спробу певного узагальнення, варто виокремити ті з них, які відобразилися на усьому українському суспільстві, а не лише на якомусь, нехай і дуже великому його елементі.

Отож, в 2011 році важко було не помітити наступне:

1. Зміцнення існуючого режиму.

Можна говорити не просто про його зміцнення, а про початок трансформації – від режиму влади Партії регіонів на чолі з Януковичем, зміцненого «парламентською коаліцією», до режиму особистої влади Януковича, який більше покладатиметься на персонально віддані кадри, аніж на різнокланову ПР чи, тим більше, вередливу та вимогливу до подачок «коаліцію». Звідси – просування на ключові посади вже не просто «донецьких», а саме «своїх донецьких», знайомих та надійних (перш за все – до силових структур).

На це ж спрямоване і повернення до змішаної системи виборів до Верховної Ради. «Регіоналам» вдалося залучити при голосуванні відповідного законопроекту навіть голоси опозиції, звабивши БЮТ (яка втратила і свою голову, а з нею, видається, і розум, і принциповість) та «Фронт змін» (Яценюк вже відчув себе спадкоємцем крісла «головного опозиціонера» після ув’язнення Тимошенко, а згодом і будівлі на Банківській) привабливою перспективою позбутися конкуренції зі сторони впертіших, проте дрібніших політичних сил. При цьому виграли не просто «регіонали», а персонально Янукович. Він тепер зможе проводити «своїх» як через виборчий список ПР, так і на мажоритарних округах, навіть всупереч офіційним кандидатам від ПР. Додатково можна буде легко «доукомплектувати» власну парламентську репрезентацію окремими, навіть опозиційними мажоритарниками, якщо їм «зробити пропозицію, від якої неможливо відмовитися».

За останній рік зріс рівень корупції. У світовому рейтингу «Transparency International» Україна опустилася із 134 на 152 місце, розділивши його із Таджикистаном. «Регіонали» демонстративно приймають антикорупційні закони, які парламент не наважувався ухвалити кілька останніх років. В законодавство введені норми, що підвищують відповідальність вищих посадових осіб за скоєння корупційних дій. Зокрема, запроваджено декларування чиновниками своїх доходів і видатків, а також доходів членів їх сімей. На перший погляд – сусільно-корисний крок, правильний із точки зору міжнародної спільноти. Але, попри все, це ще один крок до зміцнення влади Януковича.

Опозиція скільки завгодно може галасувати про корупцію влади – прокурори та судді будуть замислено роздивлятися стелі своїх кабінетів. Насправді, все чи майже все про своїх «колег» знає власне Янукович. І суворіше законодавство є сигналом для них: хто загубить лояльність, втратить статки та свободу. А для «закріплення» цього правила на рівні підсвідомості, будуть періодично проводитися зразково-показові процеси «над над перевертнями, які прослизнули в лави ПР та не виправдали довіри».

Янукович настільки переборов свій страх перед Майданом, що навіть наважився скасувати відзначення Дня Свободи у листопаді та перенести його на 22 січня, поєднавши зі святом Соборності. І не помилився – люди змовчали. Бо чого протестувати проти ритуального жесту, якщо самі ж здобуту в 2004 році свободу не оцінили та не зберегли.

2. Дискредитація судової влади.

Янукович намагається натягнути на себе мантію суворого та справедливого «правителя». Тому всі непопулярні в суспільстві рішення приймає «хтось» (Азаров, Тігіпко, Табачник), а «правитель» інколи вказує їм на допущені помилки та перегини, дещо підправляє. А для втілення в життя вже зовсім контраверсійних забаганок існує судова система, вишколена та видресирувана ще Віктором Медведчуком.

Янукович – не Ющенко, тому своїм противникам він пригадує все тоді, коли має владу та силу, а не після переходу до категорії «екс». Найпринциповішою справою стала розплата з Тимошенко. Печерський суд чемно винагороив її сімома роками ув’язнення. Відкриття нових і нових кримінальних справ проти неї – свідчення того, що Янукович вирішив в 2011 році остаточно позбутися небезпечного та докучливого опонента, до того ж – конкурента в «добросусідських» стосунках з Кремлем.

Окрім лідера, репресії охопили і її колишню урядову команду (не за політичні погляди переслідують, а за правопорушення та корупцію, все – згідно законодавства). Колишній перший заступник голови "Нафтогазу" Ігор Діденко після кількамісячного перебування в СІЗО отримав три роки умовно. Колишній в.о. міністра оборони Валерій Іващенко в СІЗО - зі серпня 2010 р., Юрій Луценко – із грудня. До суду передано кримінальні справи, порушені проти «колишніх» двох заступників міністра транспорту Володимира Работньова та Олександра Давидова, заступника керівника мінприроди Богдана Преснера, заступника голови Держкомрезерву Миколи Сіньковського, заступника голови правління Пенсійного фонду Віктора Колбуна.

Екс-керівникам Державної митної служби (Анатолію Макаренку) та відділу Київської енергетичної митниці (Тарасу Шепітьку), теж після попереднього затримання в СІЗО, «пощастило» більше – вони очікують суду, перебуваючи на підписці про невиїзд. Тетяна Слюз (попередньо - голова Державного казначейства) перебуває у міжнародному розшуку. Її заступницю Тетяну Грицун тримають у СІЗО із липня 2010 р.

А декому справді пощастило. Наприкінці 2010 р. заарештовували екс-міністрів - навколишьного середовища Георгія Філіпчука та регіонального розвитку та будівництва Василя Куйбіду. Але через кілька місяців, вже у 2011 році, звільнили, справу проти Куйбіди закрили. Екс-заступника міністра юстиції Євгена Корнійчука арештували у грудні 2010 року, у грудні 2011 – амністували.

Найспритнішими та найщасливішими виявилися міністр економіки Богдан Данилишин (одержав політичний притулок в Чехії) та голова державного комітету з матеріального резерву Михайло Поживанов (як тільки йому стало відомо про загрозу арешту - відбув до Австрії).

«Регіональному» режиму личило якось вирізнитися і у справі «касетного скандалу». Оскільки ліміт на годування суспільства локшиною стосовно «просування розслідування» давно вичерпано, а генерала Пукача «несподівано» знайшли таки наприкінці каденції Ющенка, довелося зробити оригінальний крок - генеральна прокуратура порушила кримінальну справу проти Кучми, звинувативши у перевищенні службових повноважень, що призвели до вбивства Георгія Гонгадзе. Але чемний Печерський суд її закрив, вирішивши, що для відкриття справи не було достатніх підстав. Потішивши громадськість тим, що і екс-президентів може очікувати суворе покарання (звичайно, якщо буде доведена їхня провина), водночас вкотре взялися за Миколу Мельниченка, відновивши проти нього кримінальну справу. Його звинувачують у розголошенні державної таємниці, перевищенні влади чи службових повноважень та в підробці документів. Натомість Мельниченко спокійно перебуває в Ізраїлі.

Нарешті, хтось мав потішити виборців ПР, позбавивши звання Героїв України Степана Банедру та Романа Шухевича. І Вищий адміністративіний суд підтвердив рішення Донецьких окружного та апеляційного адміністративних судів, які визнали незаконними відповідні укази Віктора Ющенка. Янукович ніби тут ні до чого. Але електорат тішиться – все відбулося таки в епоху Віктора Федоровича.

Така трансформація судів у політичні судилища розвіює останні ілюзії стосовно існування незалежної гілки влади та правосуддя в Україні загалом.

3. Невдачі зовнішньої політики.

Янукович намагався здобути усіхи і на міжнародній арені, обравши старий курс Кучми на лавірування між Заходом та Росією. Але наслідувач з нього виявися кепський. Хоча Медвєдєв ніби й трішки симпатизував йому, але господар Кремля – Путін. І йому комфортніше домовлятися з Тимошенко, яку так необачно відправили за грати. Поступитися насолодою розправи над головним противником Янукович просто не міг, принагідно ще й вимагаючи зменшення ціни на природній газ. Спалахнула справжня інформаційна війна, у якій висловлювання Януковича подекуди нагадували полум’яні промови Ющенка, а Путін страждав на хронічний брак дипломатичності. Згодом пристрасті вляглися, Тимошенко залишилася за гратами, ціни на газ – за межами розумного.

На Заході здобутки виявилися теж жалюгідними. Хоч грудневий саміт Україна-ЄС влада назвала успішним, але при цьому не домоглася підписання угоди про асоціацію та створення зони вільної торгівлі. ЄС не має сумнівів у вибірковому правосудді в Україні і ставить у пряму залежність перспективи євроінтеграції та долю Тимошенко. Президент Ради ЄС Герман ван Ромпей чітко заявив на саміті, що перспективи угоди залежатимуть від політичних обставин.

Куди б не повертав голову Янукович – усюди на заваді йому залишається навіть вже ув’язнена Тимошенко. Відпускати її він не готовий, а озиратися на сусідню Білорусь зовсім не хочеться. На жаль, скоріш за все, доведеться йому шукати виходу через каяття перед Путіним та чергові поступки кремлівському апетитові.

4. Борсання опозиції та радикалізація суспільства.

Уся діяльність існуючого режиму, на жаль, не спонукала політичну опозицію до консолідації та якихось ефективних контр-владних заходів. Натомість, купившись на вудочку «регіоналів» при голосуванні законопроекту про вибори, БЮТ та «Фронт змін» зіпсували стосунки з іншими партіями. Гучно створений «Комітет опору диктатурі» перетворився на на черговий дискусійний клуб посередностей з претензіями на політичну елітарність.

Натомість, роздратовані як нахабністю влади, так і хронічною імпотенцією опозиції, поволі на вулиці почали виходити звичайні, переважно позапартійні громадяни. Вперше замість політичних гасел гучніше пролунали соціальні вимоги. Протести підприємців, афганців, чорнобильців, пенсіонерів, студентів прокотилися вже не тільки Західною та Центральною Україною – вони спалахували в самому серці «регіонади», в Донбасі. І, на відміну від політиків, люди демонстрували не готовність до «пошуку компромісів», а до фізичного протистояння з міліцією. Це сигнал для «регіоналів» – вони вже серйозно роздратували не тільки конкурентів у боротьбі за корито, але й тих, хто щоденною працею його наповнює. І, самі не бажаючи цього, все міцніше єднають Схід та Захід на платформі спільної боротьби проти корумпованої, злочинної системи.

Також слід виокремити суттєву радикалізацію протестувальників. У 2011 році їхня кількість навіть не наближалася до Майдану-2004. Але й про повторення «революції» у форматі дискотеки вже також не йдеться. Бити та перемагати міліцію вже готові не тільки професіонали-афганці та інваліди-чорнобильці. Починючи від подій 9 травня у Львові, зростають радикальні настрої молоді. І там про переговори не йдеться – лише безумовна капітуляція та демонтаж режиму. Шоломи та щити «Беркута» тріщать однаково у Львові, Києві, Дніпропетровську чи Харкові. Вогню байдуже, чи це офіс Партії регіонів, чи приміщення суду або прокуратури, чи помешкання чиновника. А затримані молоді люди спокійно заявляють: так, ми справді це зробили, на знак протесту проти існуючої влади та несправедливості.

Як видно, 2011 рік приніс не надто багато приводів для ентузіазму. Але українці плеканням своєї громадянської відповідальності та активності самостійно подарували собі надію. Надію здобути в 2012 році більше успіхів, більше перемог, і незабаром таки звільнитися і від злочинної влади «регіоналів», і від недолугої та чванькуватої опозиції.

Published on 11 January 2012