Євген ОНАЦЬКИЙ, 1932 р.

Імперіалізм духа

Недавно були у мене гості з Галичини, — премилі, хороші люди.

І

Недавно були у мене гості з Галичини, — премилі, хороші люди. Завелося трохи вільних грошенят і — поїхали по світу свіжих вражень шукати, нових обріїв, несподіваних ситуацій, незнаних світоглядів, — збагачувати світ своїх внутрішніх переживань, поширяти круг думки, збуджувати все нові й нові запити духа.

Приїхали вони до світової столиці з глухої провінції і маючи обмежений час і обмежені засоби, пильно, засапавшись, оббігали безчисленні галереї та музеї, подовгу простоювали перед образами, що у Бедекера були відзначені зіркою («звертати особливу увагу»), намагаючись зрозуміти, чому власне треба «звертати особливу увагу», і по щирості, хотіли за тиждень увібрати в себе всі скарби творчого духа, накопичені на протязі тисячоліть...

Чоловік терпів мовчки, затримував над собою «сельф-контроль», старанно відчитував з Бедекера всі потрібні пояснення, що за кілька днів безнадійно вивітрювалися і лише ввечері, коли трудовий день закінчувався, розпитував про кав’ярні з музикою та про льохи з добрим вином... Але жінка щиро признавалася: «Ах, се так мучить!..» «Се» — мало значити «оглядини».

Хтось мудрий сказав: «Кожний знаходить в житті рівно стільки, скільки сам у нього вкладає». Цей вираз можна цілковито прикласти до Риму, і чим менше ви до нього приготувалися, тим менше втіхи ви з нього отримаєте. Коли ж ціле ваше життя проходить десь в містечку, здалека від всяких культурних і політичних інтересів, далеко від всяких образів з «зіркою» чи без «зірки», трудно сподіватися знайти щось собі рідного в осередках культури й світової політики. Ви будете почувати себе в них чужим, розгубленим, без всякого ідейного зв’язку з усім новим оточенням, — а це оточення лише презирливо посміхатиметься і називатиме вас — провінціалом.

За тиждень мої гості все «оглянули». І там, де Англійці, Американці та Німці знаходили собі безкінечну кількість об'єктів для безкінечних студій на протязі довгих місяців, Українцям робилося безкінечно нудно, душа просилася «додому», де не треба буде пригадувати тисяч якихось чудних імен, настирливих хронологічних дат, вислухувати незрозумілі вигуки десятка чудернацьких мов, що переслідують по всіх усюдах на кожному кроці, — в музеях, по церквах, в кав’ярнях і навіть — за столом в пансіоні; де не треба буде нікуди бігати, нікуди поспішати, де жде своя мила околиця з повільними волами, повільними людьми й повільним ходом дрібненьких подій, що сонно спливають у безкінечну безвість, не залишаючи по собі ані спогадів, ані жалю...

Перед від'їздом вони висловили проте мені своє здивування: — І звідки то тут в Італії такі багатства?! Куди не підеш — все мармур, золото, прегарні образи, чудові статуї!.. В одній будь якій церкві буде більш багатства, ніж у нас в цілому місті... А земля така ж бідна! Та у нас селянин на таку землю і дивитись би не став, а вони працюють...

Так, дійсно... У нас селянин і дивитись би не став, а у них працюють... Та ще як працюють!.. На собі землю в кошах з річної долини на гори та скелі носять, аж поки не зроблять з наносної землі маленького «поля» чи «города»... А потім влітку, коли на протязі довгих місяців з неба не падає на землю ані крапельки дощу, раз чи два на тиждень носять на собі воду з річки на ті свої «поля» — часто за кілометри, та все на гору.

Страшна, нелюдська робота!

Але — це «своє», виплекане... Уряд йде тепер їм на допомогу. Дає кошти на влаштування цистерн в горах для збору води, що потім малесенькими рівчаками спливає на «поля». Але обережно, поволі, щоби, бува, не понесла вода з собою цілого нанесеного «поля».

Бідна земля в Італії і то не лише на поверхні, а так само і всередині. Немає в ній ні вугілля — цього нерву всякої промисловості, ані нафти, ані заліза, ані золота, ані срібла, — нічого з тих сирівців, що складають нібито економічне багатство країни та кладуть тверді підстави її політичної й національної непідлеглості та самовистачальності. Все це, окрім хіба золота та срібла, знаходиться у нас в Україні, та ще в якій кількості!.. А земля ж у нас!.. Здається, весь світ прогодувала б!.. Тим часом — у нас мруть з голоду, вбираються в ганчірки, сплять — на підлозі, живуть в хибарках, і служать всім тим сусідам, що лише наважаться на ті багатства, що їх не вміє вживати їх дійсний пан-господар.

Над цим варто спинитися. Варто, потрібно зрозуміти, чому бідна потенційно Італія зуміла накопичити в собі такі багатства, що їх подивляють мільйони туристів цілого світу, приносячи й залишаючи в свою чергу все нові багатства, як незчислимі відсотки з необчислимих капіталів і чому багата потенційно Україна не тільки не має зі своїх, даних їй Богом, величезних капіталів жодних відсотків, але навпаки з кожним роком поринає у все глибшу прірву злиднів та мізерії, та й взагалі, окрім всяких «прикростей», нічого з тих капіталів ніколи не має.

І тут ми відразу стикаємося з уже готовою відповіддю: Італія одідичила свої багатства від Римської Імперії, Італія на протязі тисячоліть мала можливість збирати з цілого світу данину людьми і натурою; Італія — ні від кого незалежна країна і т. д., і т. д.

А Україна?

А Україна була завжди пригнічена, завжди мала платити іншим данини людьми й натурою, отже натурально і т. д., і т. д.

Очевидячки, ми стоїмо тут з уже готовими віддавна теоріями чужих імперіалізмів, власних нещасливих обставин, що не дають можливості і т. д., і т. д.

Отже придивимося ближче до тих імперіалізмів.

ІI

Ціла історія всіх націй є ніщо інше, як хроніка безконечного імперіалізму, — імперіалізму святого й законного, оскільки ми розуміємо під ним право й обов’язок кожного народу поширювати свою власну культуру, збільшувати своє власне багатство, поширяти сферу своєї власної міці. (Антиєвропа, 1930, III. с. 865). Ніякий закон божеський чи людський не може заборонити бідному зробитися багатим, якщо бідний іде до багатства шляхом натурального розвитку своїх сил і здатностей.

Не можна вказати ані одного періоду в історії людськості, в якому не було б якоїсь пануючої гегемонічної нації, себто, в якому не було б чийогось фактичного імперіалізму. Звичайно, панування якоїсь нації є наслідком дійсної її вищості в даний момент історії. Але немає в історії такої нації, що зберігала би свою гегемонію завжди. Для кожної пануючої нації наступає необхідно момент, коли її вищість — духовна, моральна, культурна чи політична — втрачається — а її гегемонія набирає характеру неоправданого насильства. Цілком натурально, що вона намагається, з допомогою захопленої раніше влади, утримати свої фактичні привілеї, але так само натурально, що якась інша етнічна група необхідно повстане проти неї, як конкурентка й суперниця.

Таким чином, ми, за «Антиєвропою», приводимо імперіалізм до його специфічної фактичної вартості, а саме, ми визнаємо, що він сам по собі не є ні добрий, ні злий, ні справедливий, ані несправедливий, так само, як вода, як вогонь. Вода може бути елементом життя чи смерті: може задовольнити нашу спрагу і може захлинути нас в річних хвилях. Так само теж імперіалізм; все залежить від того, як його який народ розуміє і як пристосовує. Інакший імперіалізм Сціпіона, інакший Ганнібала, інакший Аттіли, інакший Вільгельма ІІ-го. Дерево є дерево, але треба подивитися, які воно плоди дає.

Ант. Бруерс в «Антиєвропі» визнає три головні роди «імперіалізму», що відзначаються перевагою одного з трьох чинників: зброї, економіки та духа. До першого типу належать імперії монголів на Сході і різних варварів на Заході; до другого — імперії Венеції та Англії; до третього — римської Церкви.

Імперія, збудована зброєю, ніколи не є довговічною. Більш довговічна є імперія, що ґрунтується на економічних відносинах, але й економічний фактор, коли не відбиває духовної та культурної вищості, підупадає більш-менш швидко. Нація, позбавлена великої творчої культури та значної літературної традиції, як напр. Голландія, може виринути на два — три століття, як світова держава, але потім швидко втрачає свій престиж, хоча й зберігає матеріальний добробут своїх громадян.

І ось нарешті ми перед імперіалізмом духа, що його репрезентує головно римська Церква. Звертаємо увагу, що ми, за «Антиєвропою», говоримо про три групи імперіалізмів, в котрих кожний в названих вище чинників — зброя, економіка, дух — лише переважають, а не являються виключними, бо в кожному імперіалізмі звичайно фігурують всі три чинники, але в різній мірі. Так, в прикладі Церкви ми ясно бачимо, що головний чинник її імперіалізму є чинник релігійний. Але не можна заплющувати очей і на фактор зброї: Самі папи проголошують війни, керують військами тощо. І для Церкви таким чином, може бути вірним висказ Макіавеллі, що перемагали озброєні пророки, а неозброєні — були переможені, але з додатком, що зброя пророків, як військова, так і економічна, мала служити лише як засіб, а не як ціль. В цьому власне полягає секрет, чому Церква пережила всіх своїх суперників.

Отже коли ми з цієї точки погляду подивимося на Італію, то ми побачимо, що коли Італія на протязі тисячоліть отримувала дійсно, як було вказано, данину людьми й натурою, то вона на те мала право, — і то власне не тому, що в ній була колись Римська Імперія, а тому, що ця імперія виникла внаслідок законної й дійсної вищості, не так збройної, як культурної та моральної. Найбільш міцні імперії, як ми вже говорили, це ті, що виникають з імперіалізму духа, — а Римська Імперія була власне такою. Велич Римської Імперії полягає власне в тому, що в період її зросту, всі війни, що їх вів Рим, носили характер оборонний, і що в порівнянні зі своїми суперниками він виявляв завжди дійсну вищість правничу й політичну. Крім того, зумів злити вищі інтереси своєї держави з інтересами оборони протегованих держав і довести до зрівноваження сил взаємно ворожих народів. Ідея миру не є лише міф, — це також рушійна ідея, що знаходить великий відгук в масах і дає незрівняну поміч тому, хто зуміє на неї опертися. Успіх большевиків у великій мірі пояснюється вдатним використовуванням цієї ідеї серед втомлених солдатів російської армії.

Після занепаду Римської Імперії й довгих століть безпросвітного середньовіччя, Італія знову висувається на одне з перших місць, збагачуючи світову культуру, витворюючи скарби мистецтва, даючи світові таких геніїв, як Данте, Рафаель, Мікеланджело, Леонардо, Віко, Макіавеллі, Джордано Бруно, Галілей і тисячі й тисячі інших. Разом з релігійною гегемонією Римської Церкви, поширюється по світу культурно - цивілізаційна гегемонія італійських мистців та філософів. І знову всі країни Європи платять Італії незлічимі данини людьми і натурою. Переможний творчий дух італійського народу покриває сторицею бідність його землі, мізерію його підґрунтя, і зі свого серця й мозку витворює й кольорові мармури, і нафту, і вугілля, і золото, і срібло й залізо.

Нині він знову підноситься на верхів’я своєї творчості, даючи світові нові теорії й практику держави, ще досі незнаного типу. І знову одночасно з тим зростає його самопошана, зростає його значення в світі, і знову світ платитиме данину цьому новому відродженню італійського імперіалізму духа. ІІІ

Тепер з цієї ж точки погляду подивимось на Україну. Єдині часи, коли Україна дійсно мала свій імперіалізм духа — це часи Київської Держави, коли український народ ніс і поширював свою цивілізаційну місію далеко на північ, схід і південь; коли він полишив по собі найбільш цікаві історично-культурні пам’ятки і коли він мав якнайширші зв’язки зі всім відомим тоді європейським світом. Потім можна було би згадати ще почасти часи Галицько-Волинської та Литовсько-Руської Держав, почасти часи нашого козацького відродження. Але загалом з часів упадку Київської Держави починається глибокий занепад українського народу: не Україні, а Україна платить всім своїм сусідам криваві данини людьми й натурою. Кращі сини нашого народу — його аристократія та інтелігенція — піддаються імперіалізмам чужого духа і несуть свої природні здібності, свою працю й свій мозок на службу чужим ідеям. І так — аж дотепер!

Не дивно ж, що Україна все бідніє, що люд її мре з голоду, або масово емігрує. Тим часом, як у світовому коловороті, одна нація за другою витворюють для світу й для себе все нові духовні вартості — хто найкращу школу, хто найкраще право, хто найбільш придатну для змінливих обставин життя економіку, хто — нову релігію, нову філософію, нову віру, — український народ рідко свідомий своїх прав і обов’язків, що спадають і належать сорокамільйонному народові в житті цілого світу, продовжує служити родючим погноєм... для чужої творчості і чужих імперіалізмів.

Так прийшла революція, а за революцією прийшла наша нова поразка. Багато дискутувалося про її причини. Багато підносилося обвинувачень проти одного, чи проти другого. Даремно обвинувачувати окремих осіб, коли справу програла ціла нація, коли на місцях тих, кого тепер обвинувачують, не могло знайтися нікого кращого. Треба глянути на речі глибше й відважніше.

Кожний визвольний рух є перш за все рух імперіалістичний, рух народу, що усвідомив своє право на поширення своєї культури, накопичення свого власного багатства, на збільшення сфер впливу своєї власної сили. Український визвольний рух був скерований проти давнього російського імперіалізму, що після революції лише прибрався в нові форми, та проти нового польського імперіалізму; в цій грі імперіалізмів мусив натурально програти той, хто мав менше внутрішньої вартості, менше життєвості, менше цінностей, що імпонують цілому світові, хто мав менше зв’язків зі світовим життям та його істотними інтересами. Як і кожний імперіалістичний рух, український визвольний рух повинен би був створити навкруги себе атмосферу світової симпатії, яку можна здобути, лише пристосовуючи свою тактику відповідно до напрямків й ідеалів світової громадської опінії (як зробили Поляки, ніби — «охороняючи Захід від большевицької навали»), повинен би був зрозуміти і навіть випередити інстинктивні орієнтації світових мас (як це робили московські большевики), дати зрозуміти «всім, всім, всім», що боронячи своєї справи, ми боронимо ідеали, дорогі цілому світові (як це проголошувала Антанта в боротьбі з Німеччиною). Справжнє завдання тих, хто провадить народами, полягає власне в тому, щоби вживати народну силу так, ніби вона мала служити лише головним лініям розвитку цілої людськості. Але для цього треба знати ті «головні лінії»...

І тут ми впрост підходимо до незвичайно актуальної тепер теми про «Провід і Масу». Це питання здавна і в різних виглядах фігурує зокрема на сторінках найбільш цінного нашого журналу Л. Н. Вісника, що стільки причинився до оформлення нашого націоналістичного думання. В останніх часах його редактор Д.Донцов присвятив питанню «Проводу й Маси» дві окремі статті, що вийшли пізніше й окремою відбиткою, — рідко цікаві й корисні статті «Єдине на потребу». Отже зі всіх цих статей д-ра Донцова випливає, що «єдине на потребу» це — розвиток сили волі чи характеру, і що коли ми будемо мати провідників, з такою потрібною силою характеру, будемо мати за ними і масу, і державу, і незалежність, і соборність і все інше, нам потрібне. «Говорять, каже він (ЛНВісник 1930, І, с. 82), не раз у нас про «гармонію» у вихованні: що мовляв, треба «гармонійно» розвивати всі здібності — не лише характер, але й свідомість, силу волі, знання і пр. Але казати таке — значить казати забагато і — нічого... Бо казати, що треба розвивати всі здібності душі — це програма для нас, для наших внуків і правнуків, це — загальник. Нам же-ж треба звернути увагу на те, що в даній історичній хвилині — є на потребу. А цим безперечно є передусім виховання твердих характерів»...

Ось пункт, що викликає у мене певні сумніви. Що й казати, без людей з сильним характером ми ніколи не матимемо нашої України. Але мене турбує ота віра в силу характеру, як в якусь панацею («Єдине, що є на потребу»), єдину і виключну (бодай на цю «історичну хвилину»).

Чи у нас дійсно не було, під час нашої революції, людей з твердим характером? Людей, що відзначалися і витривалістю, і певністю себе, і вірністю переконанням, і саможертовністю і т.д. і т.д.? Кожний з нас, хто перейшов шлях революції і залишив на ньому дорогих товаришів і знайомих, міг би назвати не одне і не два імена... Я особисто, поминаючи тих кількох, що ще змагаються з життям і страшними обставинами під большевиками, схиляю побожно голову при згадці імен замучених провідників українських студентських громад — В. Коржа, О. Поповича. В. Шульгіна та інш. Всі вони були людьми з твердими характерами, відданими українській національній справі. Але всі вони полягли завчасно...

Чи у нас не було людей з твердим характером під час нашої Козаччини?

Ні, нам не бракувало людей з твердим характером! Інакше не була б можлива ота завзята боротьба, що її пережила Україна на протязі стількох років в таких неможливих умовинах, проти стількох ворогів, майже-майже що проти цілого світу.

Ні, нам не бракувало людей з твердим характером! Хіба, зрештою, покійний от. Петлюра не виказав своєї відваги, коли на чолі маленького гуртка гайдамаків, сам особисто боронив Київ, переходячи не раз в атаку? Хіба не виказав він витривалості, змагаючись з большевиками, падаючи, заникаючи, знову здіймаючись? Хіба не виказав він вірності ідеї та переконанням? Не виказав почуття честі? Не виказав своєї саможертовності? Піклування за справу, не за себе?.. Ні, не можна і С. Петлюрі відмовляти в силі характеру.

А проте, ми програли.

Бо і сила характеру, навіть і «в дану (і то власне в дану) історичну хвилину» не є ще вистарчальною, коли до неї не додати глибокого знання світу, знання людей, знання й розуміння обставин.

Хто був С. Петлюра? — Провінціальний журналіст. Дрібний урядовець. Щира, переконана й сильна людина, але з вельми обмеженим світоглядом. Людина, що не вміла говорити ані на одній європейській мові, і — фатально — не вміла підбирати людей для свого найближчого оточення. Людина, що піднялася творити державу, що хотіла зробити з Києва одну зі світових столиць — була провінціалом, як провінціалами були і майже всі його дипломати, що нічого не розуміли в тодішній світовій ситуації і дуже часто не знали європейських мов. На світовому форумі цього не прощається. При тому взаємовідношенні сил, що ми мали на Україні, ми могли би виграти лише в тому випадку, коли б на чолі нації стояла людина не лише твердої волі, але геніальної прозорливості і коли б в її оточенні знаходилися люди, не лише віддані національній ідеї, але й свідомі цілого її міжнародного значення, — інакше кажучи не Петлюра з різними прилуцькими та кобеляцькими адвокатами, фельдшерами та народними вчителями, але люди європейської освіти та культури, як Масарики та Бенеші, як самоук Муссоліні, що ґрунтовно простудіював цілу соціологію і перше, ніж прийти до влади, знав вже всі головніші європейські мови. Хуторянство й провінціалізм — ось ті наші два головні вороги, що ми їх мусимо перемогти, ось на який фронт ми мусимо скерувати цілу свою силу характеру, щоби збудити в нашому народі приспаний творчий дух; піднести його, а власне його інтелігенцію і провід, до усвідомлення дійсної необхідності справжнього духовного імперіалізму; перестати платити страшну данину людьми (Гоголь, Короленко, та безконечний легіон інших) хижим сусідам, вихопитися з обіймів політичної та культурної обмеженості; організовувати якнайчастіші екскурсії по краю для пізнання рідного народу і рідної землі, щоби знати кого і як треба провадити; висилати молодь на студії за кордон, щоб вона пізнавала світ в усіх проявах його найрізноманітнішої творчої діяльності; примушувати її студіювати чужі мови; брати якнайактивнішу участь в усіх проявах національного й громадянського життя, не лякаючись можливих помилок, — а там вже саме життя відсортує тих, хто має твердий характер від тих, хто його не має. І коли народ наш приблизиться нарешті до вівтаря та джерел світової культури, коли зрозуміє і запалиться ідеєю свого, не лише східноєвропейського чи євразійського, але світового значення; коли він почне класти міцні підвалини свого власного непереможного імперіалізму, побудованого на творчості духа, — ми будемо мати нашу Велику Соборну Україну.

Published on 21 December 2011