Павло Подобєд

Підніми за мене прапор!

Як багато ми знаємо про боротьбу Армії УНР за незалежність? Ті, хто закінчив радянську школу – нічого, або майже нічого.

Як багато ми знаємо про боротьбу Армії УНР за незалежність? Ті, хто закінчив радянську школу – нічого, або майже нічого. З поколінням сучасних школярів справи не кращі. Не так давно мені доводилось проходити викладацьку практику в одному зі столичних коледжів.

«Без кількох місяців випускники» пам’ятали про УНР буквально декілька слів: Грушевський, Петлюра, Центральна Рада. «Ага! Ще там був гетьман!», - відповіла одна кмітлива дівчина. Чи мала Українська Народна Республіка власну армію, кордони, гроші, з ким воювала та як припинила своє існування – учні не могли пригадати.

Коридор коледжу прикрашають стенди з фотографіями героїв-червоноармійців. Біля вчительської кімнати саморобна учнівська стінгазета. Юнацький самвидав оповідає про похід до музею ВВВ та зустріч із ветеранами-киянами.

Берусь заповнювати прогалини нашої освіти. Діти з подивом дізнаються, що УНР мала власні збройні сили, які майже п’ять років вели війну проти окупантів: білих та червоних. Виявляється, що «червоні» та «білі» з анекдоту про Пєтьку – це більшовики та білогвардійці. Ще більш дивним є те, що більшовики та червоноармійці – це речі тотожні, а білогвардійці – це зовсім не Ку-Клукс-Клан, а російські монархісти. Відкриттям для майбутніх випускників став той факт, що білі та червоні воювали проти УНР і водночас воювали один проти одного.

Від багатотисячної Армії УНР у головах учнів лишились тільки Крути. Більше жодних боїв ні з більшовиками, ні з добровольцями аудиторія не може назвати. Ось так виглядають Перші Визвольні змагання очима учнів столичного коледжу. Залишається тільки здогадуватись про знання цієї теми у Керчі або Єнакієве.

Напевно хтось скаже, що дітям і не потрібно знати імена видатних полководців Армії УНР, не треба знати про Кримську операцію та розгром більшовиків під Вапняркою. Можливо так і є. Однак не знати про існування багатотисячної армії, яка воювала за нашу незалежність, не знати про мільйонні втрати українців в боротьбі за свободу – це не знати ціну незалежності.

Гадаю, що школа лишає чимало підсвідомих символів. З учнівської парти пам’ятаю лише про одну війну – «Велику Вітчизняну». Пам’ятаю лише одних «наших». Не пам’ятаю як їх звати, але пригадую, що вони воювали з німцями. Все, що оточувало у школі і поза школою, промовляло лише червоними зірками, героями-танкістами, безстрашними месниками-партизанами. Стінгазети, фотокуточки, конкурси малюнків та творів, могила невідомого солдата, зустріч з ветераном у школі, меморіальна дошка на Палаці піонерів, похід у музей, фільми про війну, конверти з льотчиками та вулиця Червоноармійська – ціла система знаків, які безапеляційно карбують «свою правду», не залишаючи місця Україні та її воїнами.

До чого це я все?

Очевидно, що ми не можемо змінити систему освіти за один день. Безперечно, школа має монополію на формування світогляду в освіті. Однак, лишається чимало нагод підштовхнути школярів до роздумів. Впевнений, варто один раз розповісти учням про січневі бої за Київ, Героїв Базару, Залізну дивізію та полк Чорних запорожців і учні вже ніколи не повірять у байку про «незалежність, яка впала українцям на голову».

У фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління міститься безліч документів про наших земляків, які воювали в лавах Армії УНР. Десятки тисяч уродженців Наддніпрянської та Східної України кулями доводили, що українець – це не малорос. Ці люди залишали на полях бою свої життя, руки, ноги, очі. Це їх плата за незалежність. Імена цих людей лишились хіба на пожовклих від часу сторінках документів, чекаючи на своїх дослідників. Що ми можемо зробити для цих людей? Відшукати їх імена, промовити їх вголос. Вікіпедія має у своєму розпорядженні сотні біографій вже віднайдених воїнів. Знайдіть серед них своїх земляків. Розкажіть про них друзям та родичам. Підготуйте реферат у школі чи університеті. Разом з сином чи донькою зробіть шкільну стінгазету про земляка, який воював за Україну. Прийдіть до церкви та замовте панахиду. Помоліться за них. Підніміть державний прапор: на робочому столі чи на подвір’ї будинку, у вікні чи на балконі. Головне – скажіть собі та ближнім, що їх смерть не була марною.

Published on 14 December 2011