Андрій ШКУРА

Слово про Людину

Сьогодні це ім’я нажаль мало про що говорить загалу.

Сьогодні це ім’я нажаль мало про що говорить загалу. Проте для тих, хто знав цю Людину, хто перейнявся його тернистою, але водночас світлою долею, стало символом чесності перед народом і власним сумлінням.

Микола Олексійович Лукаш народився у містечку Кролевець Сумської області (тоді Чернігівської) 19 грудня 1919 року, саме на Миколая. Дата народження визначила ім’я і напевно окреслила майбутнє. До п’яти років не говорив. Коли заговорив, то швидко навчився читати і вже в початкових класах значно обігнав товаришів. Навчався в школі № 2. У молодших класах з ним стався прикрий випадок: він упав з балкону другого поверху школи і зламав ногу. Потім та ж нога буде двічі поранена у війну і зламана наїздом автомобіля у Харкові в 50-х роках.

Потяг до оволодіння іншими мовами, крім звичайно рідної, мав певну підтримку в родинному побуті. Тут добре пам’ятали бабусю з польської шляхти, мати розмовляла з подругами єврейками на ідиш. Микола був комунікабельним. Він подружився з циганами і вивчив їхню мову, вивчив їхні пісні і переклав на українську, а українські пісні – на мову ромів і заспівав їх у циганському таборі. Також Микола уклав невеликий словник українсько-циганських слів і роздавав своїм сестрам. Але, нажаль, ці словники не збереглися.

Перекладами став займатися рано, десь у 5-му класі. Переклав кілька віршів Генріха Гейне, з якоїсь читанки пісеньку Гретхен. Захопився поетами “срібного віку” і переклав Олександра Блока, В. Брюллова, Бальмонта, В’ячеслава Іванова. Школу закінчив у чорному 1937 році. Цього ж року став студентом історичного факультету Київського університету. Не було в нього ні зошита, ні ручки, лекції сприймав на слух. Був своєю людиною у бібліотеці ім. Вернадського. Зразу ж став найталановитішим студентом на факультеті. Але більше дружив із студентами-філологами. Вже тоді Лукаш володів усіма європейськими мовами.

Війна внесла свої корективи. Митця також не оминули незгоди. Важко поранений у ногу Микола лежав у садку рідного обійстя у Кролевці і марив. Ліків не було, нога гноїлася, якась безвихідь. Раптом у двір зайшли два німецьких офіцери. Один з них запитав німецькою мовою з баварським діалектом Миколу хто він є. Микола чіткою німецькою з таким же діалектом відповів, що він не є червоноармієць, він студент. Доля була вирішена. Його забрали до німецького госпіталю і після тривалого лікування взяли перекладачем у німецьку управу. Багатьом кролевчанам зумів допомогти у той складний час Лукаш, працюючи на службі. Але радянські можновладці все подальше життя переслідували його за цю роботу. Після повернення радянських військ до Кролевця Лукаш пройшов так звану фільтрацію (хоча од чого його було фільтрувати? Більшого патріота своєї Батьківщини не знайти) і до 1946 року служив у лавах Червоної Армії. Потім вступив до Харківського інституту іноземних мов. За два роки закінчив його й залишився тут викладачем. Але НКВД-КДБ не дрімало. Його переслідували за неблагонадійність. На постійну роботу брати боялися, кутка свого не було. І в таких умовах постійної несусвітньої бідності Лукаш продовжує працювати над перекладами. Закінчує переклад “Фауста” Гете, працює над укладенням словника. Перекладає на українську мову “Перший удар” Андре Стіля, а також твори Віктора Гюго, дитячі вірші Джанні Родарі.

Почався відносно благополучний період у житті Миколи Лукаша. Він оселяється у Києві. Вдруге до свого улюбленого міста, він потрапив так. Один харківський товариш порадив Миколі показати свої переклади Максиму Рильському. У той час було простіше пробитися до видатних людей. Він записав номер телефону та вирушив у подорож, грошей було тільки в один бік. З’ївши на вокзалі пиріжок, Лукаш поїхав на дачу до Рильського. Максим Тадейович ознайомився з перекладами і був дуже вражений талантом свого гостя та вмінням передавати почуття героїв. Пообідавши, перекладач зізнався, що в нього не лишилося грошей на дорогу до Харкова. Але Рильський заспокоїв гостя, дав на білет і сказав: «З Вашим талантом потрібно жити в Києві та працювати на благо України». Лукаш нічого не сказав, лише скромно посміхнувся та пішов.

У “імперії зла” настає короткочасна “відлига”. Лукаш перекладає: “Мадам Боварі”, Гюстава Флобера, вірші Адама Міцкевича, Генріха Гейне, унікальні переклади із шотландських пісень Роберта Бернса, геніальний твір Сервантеса “Дон Кіхот”, “Декамерон” Дж. Бокаччо.

Але наступили 70-ті роки, почалися моральна засуха в суспільстві. Посилюється русифікація, гоніння і тиск на українську мову, на вільну думку. Молодих людей запроторюють до психлікарень, ГУЛАГів тільки за те, що вони не вкладаються в трафарет комуністичної ідеології. Весною 1973 року засуджують Івана Дзюбу за працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Лукаш звертається з відкритим листом на захист засудженого, де говорить: “…прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищезазначеного І. Дзюби визначене йому судом покарання.” Це був своєрідний протест проти Системи, проти чорносотенного антиукраїнського IV пленуму правління спілки письменників України. Звичайно Система Зла показала, як вона вміє боротися з вільнодумцями. Лукаша, цього геніального перекладача із уже світовим іменем, вони не могли посадити, побоялися. Лукашу створили “блокаду”: його не друкували, виключили із СПУ, у нього не було заробітку. Він змушений був існувати напівголодним, вічно в боргах. Але, за спогадами, завжди чиста сорочка і порядність. Порядність у всьому. Він підніс українську мову до незрівнянних висот і залишився простим. Любив футбол, ходив у сквер “забивати козла”, вмів грати на багатьох музичних інструментах, гарно співав, знав партії цілих арій з опер, любив театр. Лукаш – оригінальна особистість. Він жив за покликом душі, говорив і поступав як веліло серце. І тому з ним було легко спілкуватися не тільки людям дуже різним, а й тим далеким у часі і просторі авторам, яких він перекладав.

Згадується один переклад вірша Верлена:
Ах ви ж брати мої, кати!
Це ж ваш мовчок мене прирік
На довгі роки гіркоти
В жахливий сімдесятий рік,
Мої брати, мої кати!
Чого ж так довго ви мовчали,
Так юродиво й неправдиво,
А потім раптом закричали,
Завеличали: “Чудо! Диво!”
Чого раніш не помічали?

Здається, що то не Поль Верлен, а сам Лукаш запитує своїх колег-літераторів! І ще доречно згадати вірш М. Чернявського, написаний 1919 року, року народження Лукаша. Це вірш про руйнацію пам’ятника Шевченку у Києві денікінцями. Валяйте генія на брук,
Топчіть його ногами,
Творіть діла нечистих рук,
Новоявлені хами!
В непевний час, зловили мент,
Ви робите руїну…
Ви в силі знищить монумент,
Але – не Україну!

Микола Лукаш був однолюбом. Ще на першому курсі Київського університету він закохався у свою однокурсницю Олену. Але вона вийшла заміж за його товариша. Микола важко пережив це. Навіть поїхав на рік з Києва у село, вчителював один навчальний рік у сільській школі, викладав німецьку мову. Але університет не покинув, успішно склав іспити протягом сесії. Хоча доречно було б сказати, що Олена виходила чотири рази заміж, але прожила життя самотньою, такий вирок долі.

Вісімдесят сьомий рік, лунають перші заклики до «перебудови мислення» радянського суспільства. Лукашу знову повертають «привілеї», які він утратив, заступившись за Івана Дзюбу. Але митець уже тяжко хворий. Його оперують, проте він розуміє, що жити залишилося недовго. На хвилі такого стану Микола Олексійович впадає у депресію і майже ні з ким не спілкується. Але давня любов Олена, прийшла провідати його, це одразу змінило настрій митця і продовжило йому життя ще на рік. Вона запитала: – Що тобі принести? – Радіоприймача, – відповів він. В останні дні свого земного буття Микола Лукаш слухав передачі з різних країн світу по радіо. Помер 29 серпня 1988 року на шістдесят дев’ятому році життя, покинутий і нікому не потрібний. За неточними даними володів тридцятьма мовами, а можливо й більше.

Яку спадщину він нам залишив? Ніхто точно цього не перерахує, статисти тут не потрібні...

Published on 12 December 2011