Микола Посівнич

Секретар парламенту Воюючої України

В історії українського визвольного руху більшість ювілейних дат чільних діячів припадає на 1907-1913 роки.

В історії українського визвольного руху більшість ювілейних дат чільних діячів припадає на 1907-1913 роки. Вшанування пам’яті їх покоління (відомого як бандерівців) в незалежній Україні має першочергове значення для утвердження державності. З цієї когорти борців за волю слід відзначити Миколу Дужого – «Вирового», «Мирона» визначного діяча «Просвіти», ОУН, УПА і УГВР, місце і роль якого ще повністю не досліджена в націоналістичному русі та на різних ділянках громадсько-політичного життя.

Микола Дужий народився 13 грудня 1901 року в с. Карів, тепер Сокальського р-ну Львівської обл. Батьки – Атанасій і Параскевія – змалку виховували 7 дітей в національному дусі. Після закінчення початкової школи в рідному селі навчався в Рава-Руській гімназії та в 1921 р. екстерном склав її іспити.

З проголошенням ЗУНР у 1918 р. зголошується захищати молоду державу в рядах УГА, де отримав звання підхорунжого. Воював у Галичині і Правобережній Україні (в «чотирикутнику смерті» переніс тиф). Після переходу УГА до Червоної армії був командиром роти ЧУГА. Під Чудновим в 1920 р. потрапив до польського полону. Згодом поліція ув’язнювала Дужого за націоналістичну діяльність в 1922 і 1924 рр. З грудня 1924 р. вдосконалював військову підготовку в польській армії: 7 місяців був рядовим, опісля направлений в школу підхорунжих на дев’ятимісячне навчання, де був командиром роти.

В 1921-24 рр. навчався на філософському факультеті Українського таємного університету у Львові. Окупаційний режим не визнавав його диплому, тому був змушений поступити в університет ім. Яна Казимира на гуманістичний факультет, який закінчив в 1932 р. і отримав диплом магістра філософії. В цей період бере активну участь в громадській діяльності, член студентської репрезентації СУСОП та редагує журнал «Студентський шлях» (1931-32 рр.), дописує статті до газети «Новий час».

В 1923 р. вступає в УВО, згодом в ОУН. За спогадами Романа Шухевича, він як гімназійний учень проходив перший військовий вишкіл у Миколи Дужого. За погодженням з Проводом ОУН працював в товаристві «Просвіта» членом Головного правління та секретарем Головної управи у Львові (1931-39 рр.), займався коректурою різних просвітянських видань, редагував календарі «Просвіти». Він з іншими члени ОУН перетворив дане товариство на духовий бастіон, у якому виховувалася молодь. До налагодження ефективної роботи сприничинилися організаційно-методичні матеріали Дужого з 1934-38 рр. (напр. «Зберімо в одне всі зусилля наші!», «Розподіл обов’язків між виділових Читальні», «Як підготовити в кожній місцевині День Української Культури», «Як найкраще владити Ювилейне Свято «Просвіти», «Наша «Просвіта» колись і тепер», «Як підготовити й перевести Ювілейний Рік у кожній місцевині», «Працюймо над собою», «Основуймо самоосвітні гуртки», «Що читати?», «Гуртки «Молодої Просвіти» при праці»). Їх неоціненна вартість полягає в тому, що написані вони на основі досвіду практичної роботи не лише в сільських, але й міських осередках. Значний вплив на читачів мали його популярні статті (напр. «Українська земля» та інші). Дослідники історії «Просвіти» не можуть обійтися без публікацій Миколи Дужого, присвячених висвітленню діяльності її окремих осередків.

З «визволенням» Червоною армією Західної України у вересні 1939 р. НКВД розпочало масові арешти національно-свідомих громадян. Тому в жовтні М. Дужий із братом Петром виїхали на Холмщину в німецьку зону окупації, де займалися організацією «Просвіт» і осередків ОУН. Однак репресії, як і сотень тисяч інших, не оминули їх родину: маму Параску, брата Івана та його дружину заарештували в 1940 р. Брата закатували в тюрмі під час слідства в 1941 р., а жінок заслали в Казахстан, де мати померла в 1943 р.

Влітку 1940 р. Дужий переїжджає до Кракова працювати референтом відділу культурної праці Українського Центрального Комітету (УЦК). В 1941 р. повертається на Холмщину. З літа 1941 р. до червня 1944 р. працював референтом відділу культурної праці УЦК у Львові. Бачачи неможливість надалі працювати легально, переходить у підпілля. Стає членом делегації референтури зовнішніх зв'язків Проводу ОУН на переговорах з румунами в Кишиневі, активно долучається до підготовки і створення УГВР (06-07.1944 р.). Брав участь в підготовці низки установчих документів, висвітлював в пресі мету і завдання парламенту Воюючої України. Після арешту Голови Президії УГВР Кирила Осьмака (12.09.1944 р.) виконував його обов'язки, як єдиний на той час член Президії УГВР в Україні (мав можливість виїхати за кордон, але принципово залишився у підпіллі).

В червні-липні 1944 р. Дужий перебував під охороною чоти командира Воєнної округи УПА «Маківка» Івана Белейовича – «Дзвінчука». П'ятого серпня 1944 р. брав участь в прийнятті збірної присяги 520 вояків УПА (сотні «Булава», «Льви», «Різуна» та дві чоти). У жовтні 1944 р. Василь Сидор – «Шелест» призначив Дужого редактором військово-політичних видань УПА-Захід, а в лютому 1945 р. Головний командир Роман Шухевич – «Тарас Чупринка» поширив цю діяльність на цілу армію.

З Карпат повертається у с. Дев’ятники Новострілищанського р-ну Дрогобицької обл., де брат Петро керував референтурою пропаганди Проводу ОУН (осередок Зелений гай), який складалася з 9 осіб (редакторів, складачів, друкарів, машиністок); друкарень: «Вінниця» в Бертишеві і «Полтава» в Юшківцях, де видавали «За самостійність», «Повстанець», «Щоденні вісті», «Ідея і чин». Дужий редагував часопис «Повстанець». За його коректурою і під редакцією Дмитра Грицая – «Перебийноса» перекладено з російського видання 1943 р. «Бойовий правильник піхоти».

Свої публікації в підпільних виданнях підписував криптонімом «М. К.» (Микола Карівський). Із найголовніших його друкованих праць виділяють: «Українська Головна Визвольна Рада» в журналі «Ідея й чин» (1944, № 8); «Єдиний політичний провід Соборної України», «Незабутні хвилини», «Самостійна і соборна державність України» в журналі «Повстанець» (1944, № 1 (2); «Українські Термопілі – вічнославні Крути» (1945, № 1 (2); «На допомогу рідним землякам» (Заклик УГВР за кордоном); «Вивчаймо мистецтво збройної боротьби» (1945, № 3); «Повстанський дух України: В Шевченкові роковини», (1945, № 4). За самовіддану працю нагороджений Бронзовим Хрестом Заслуги, підвищений 15.04.1945 р. до ступеня сотника.

Солдати 17-ї бригади ВВ НКВД 4.06.1945 р. виявили і блокували криївку в с. Дев’ятниках. Від пропозицій здатися повстанці відмовилися і їх закидали газовими гранатами. В бункері від скупчення газів почалася задуха і підпільники втратили свідомість. Згодом непритомними витягли Петра та Миколу Дужих, Дмитра Сусіка, Миколу Філіповського, Мирослава Мартина, Івана Пеленського, Марію Юрчак-Долинецьку, а Михайла Медведя – мертвим.

Захоплені в полон повстанці, незважаючи на отруєння газами і застосовування тортур, тривалий час не зізнавалися. Під час слідства Дужий обминав свою діяльність в ОУН і УПА, не виявив своє членство в УГВР та подавав фрагментарну і другорядну інформацію, яка було відомою і не могла зашкодити іншим особам.

Радянський суд засудив Миколу Дужого «за сукупністю здійснених ним злочинів» на підставі ст. 54 І а КК УРСР до найвищого покарання – розстрілу. Військова колегія Верховного Суду СРСР 19.04.1946 р. смертну кару замінила 20 роками каторжних робіт і позбавленням політичних прав на 5 років, а помічник військового прокурора Київського військового округу змінив вимір кари 15 лютого 1955 р. на 10 років таборів. Через важку хворобу був дотерміново звільнений 21 квітня 1955 р., а вже 17 травня помер у Львові. За клопотанням Марії Дужої та Львівського обласного товариства політичних в'язнів у 2000 р. його перепоховано на полі почесних поховань № 67 Личаківського кладовища.

Микола Дужий – визначна особистість в українському визвольному русі, яка свої знання і працю усвідомлено присвятила Україні. В студентському середовищі, культурно-освітній праці, розгортанні осередків ОУН, в рядах УПА і УГВР він самовіддано працював, тим самим наближаючи відновлення незалежності України.

Published on 8 December 2011