Юлій Хвещук

Дорогий Володимир Володимирович

4 грудня Росія обирала свою Державну Думу. Остаточні цифри Центральна виборча комісія ще уточнює.

4 грудня Росія обирала свою Державну Думу. Остаточні цифри Центральна виборча комісія ще уточнює. Але перше місце здобула, звичайно ж, путінська «Єдина Росія» з результатом близько 50%. КПРФ здобула 19-20%, «Справедлива Росія» - 13-14%, ЛДПР Жириновського – 11-12%. «Яблуко», «Патріоти Росії» та «Права справа» навіть не наблизилися до прохідного бар’єру 7%. Принаймні, за офіційними даними.

«ЄдРо» прогнозовано перемогли. Але з прогнозовано нижчим результатом. Тепер вони не матимуть конституційної більшості, як це було у попередньому думському складі. При потребі доведеться домовлятися. А це буде не так легко. Комуністи вже проголосили, що відмовляються від блокування з партією влади. «Справедлива Росія» припустила можливість спільного голосування з окремих питань. Лише Жириновський готовий до блоку – але на рівноправних умовах. Отже, при потребі голоси Путіну дадуть, назбирають. Але тепер Кремлю доведеться все ж таки перейти від практики «царських указів» до поступок і «заохочень» депутатів.

Причин, які вплинули на зниження рейтингу «Єдиної Росії» декілька. Головна – сам Путін. Хоча його особистий рейтинг останніми днями дещо зріс і досягнув позначки 67% (у Медвєдєва 62%), але все ж таки багатьом не сподобалося їхня рокіровка «президент - прем’єр». І освистування Путіна молоддю на спортивних змаганнях – симптом наростання невдоволення.

Крім цього, обіцяне суттєве покращення життя не дуже спостерігається пересічними росіянами. А розрекламована «вертикаль влади» у свідомості громадян асоціюється хіба що з корупцією. Люди втомилися від режиму. І поки що продемонстрували це ставленням до правлячої партії, за інерцією ще схвально похитуючи головою на її вождя.

Як кожен диктатор чи автократичний правитель, Путін почав втрачати політичну пильність. З роками приходить впевненість у незмінності існуючого стану справ. Все одно за нього проголосують, все одно він кращий і так далі. Лідер Росії поступово перетворюється на «дарагова Владіміра Владіміровічя» брежнєвського зразка. Він, на відміну від попередника, підтримує себе в гідній фізичній формі. Але імідж «чекіста - мачо» поступово набирає гротескних форм. Тільки Брежнєву-мисливцю підставляли кабанів, а Путіну–аквалангісту підкладали античні амфори.

Народ все ще пам’ятає «дорогого Леоніда Ілліча». Путінська Росія непомітно для більшості увійшла в епоху застою, з усіма головними ознаками брежнєвського періоду. Це поступове прощання лідера зі здоровим глуздом, карколомне зростання корупції, поступовий розклад та наростання гризні в лавах правлячої партії (варто згадати хоч би про усунення віце-прем’єра та міністра економіки Олексія Кудріна, який «дозволив» собі розкритикувати другий похід Путіна за президентськими лаптями). Усе це супроводжується істерикою стосовно зовнішніх загроз та ворогів, плеканням надсучасних (та мало боєздатних) збройних сил, періодичними переможними локальними війнами. Ну і запевненнями про фантастичні успіхи у нанотехнологіях та інноваціях в рамках окремо взятого Сколково.

Паралельно із тим, як Кремль впадає у застійну сплячку, поволі починають прокидатися громадяни Російської Федерації. Вони ще не бачать реальної альтернативи путінській Росії, тому обережно, без особливого ентузіазму віддають свої голоси то за ідеологічно-ніяку «Справедливу Росію», а здебільшого – за старих-знайомих комуністів (які, на відміну від КПУ, аж ніяк не є антидержавниками) чи шовіністичну риторику Жириновського. Але критика режиму наростає і якість її зростає. Нехай цей процес найбільш помітний в інтелектуальних, інтелігентських колах, але поступово починає лунати і голос молоді. І російська молодь, всупереч номенклатурно-соціальному застою, починає говорити мовою націоналізму. Нехай він і набирає часто традиційно-шовіністичних форм, коли енергія витрачається не стільки на плекання свого, скільки на агресію проти «чужого». Але все одно, як наприкінці існування СРСР, народи винесли йому нарешті смертний вирок своїми націоналізмами, так і тепер росіяни діють тим самим перевіреним і ефективним ідеологічним методом.

В Україні ми маємо скалькований з Кремля режим, який, з невеликими особливостями, повторює той самий шлях. Особливість хіба в тому, що там – «Росія – для Москви», у нас - «Україна – для донецьких». Та ще інтелектуальна деградація влади просувається з вищою швидкістю. Опозиція у нас така ж, «регламентована», дозволена і прогнозована. І молодь починає все більше знаходити відповіді на свої питання в націоналізмі. Щоправда, український націоналізм ніколи не страждав на інфекцію шовінізму. В 1991 році він добивав радянський режим. В 2011 році він успішно б’є режим «регіонади», на вулицях та стадіонах. І успіх тут неминучий.

Published on 5 December 2011