Анатолій Зборовський

Перед тим, як убити націю, знищують її мозок

Нещодавно у Львові вийшла друком двотомна антологія українських поетів, які загинули насильницькою смертю, «Розіп’ята Муза».

Нещодавно у Львові вийшла друком двотомна антологія українських поетів, які загинули насильницькою смертю, «Розіп’ята Муза». Тут представлено 322 автори, які загинули від рук денікінців, більшовиків, німецьких загарбників, сталінського режиму, полягли на фронтах Першої і Другої світових воєн, померли на засланні та у концтаборах.

Укладач антології Юрій Винничук розшукав і відкрив понад сотню раніше невідомих авторів, які публікувалися у періодиці першої половини ХХ сторіччя, уточнив роки смерті багатьох поетів за протоколами «трійок», відшукав поезії письменників, про яких досі невідомо було, що вони писали вірші. Чимало поетів у лавах УПА боролися за Незалежну Україну і загинули. В УПА був Мирослав Кушнір. Петро Гетьманець (Василенко) із села Війтівці на Полтавщині пішов до повстанців і загинув смертю героя в бою з польсько-большевицьким військом у 1946 році. Сава Крилач був в УПА разом з дружиною. Обоє були оточені чекістами у схроні і покінчили життя самогубством. Професор Київського університету Н.Орелець у 1947 році загинув у бою з поляками. Іван Паламарчук із села Чорне на Одещині у 1945 році був засуджений на 20 років позбавлення волі за участь в УПА, а в 1952 році був розстріляний. Микола Дудич зі Львівщини був активним учасником просвітянських гуртків і церковних хорів, організував у селі бібліотеку. Був районовим провідником ОУН, добре знайомий з Романом Шухевичем. Микола Дудич загинув у нерівному бою з чекістами, прикриваючи побратимів. Його дружину Ірину з двома дітьми вивезли в концтабір на 10 років. Марко Боєслав (Дяченко) керував читальнею «Просвіти». Перебував в УПА і загинув у бою із загонами МВС.

У передмові до книги Ю.Винничук зазначає: «Голодомор – це не єдина наша трагедія. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації. Кожне життя, звичайно, дороге, але, коли знищується мозок нації, то це веде до жахливого занепаду… Якби обмежилося тільки Голодомором, ми б зараз мали іншу Україну. Якщо порівняти режим Гітлера і Сталіна, то однозначно злочиннішим був сталінський. Гітлер не убивав своїх. Хто був незгідний з його режимом, мав змогу емігрувати. Сталін убивав своїх і не тільки не випускав нікого, а ще й заманював повертатися «на Родіну». Та тільки для того, аби потім усіх тих поворотців убити. Сталін убивав незалежно від того, чи ти співав йому осанну, чи проклинав. Майже усі розстріляні поети заявили себе, як щирі патріоти совєтської держави. Але це їх не порятувало. Знищено було 90% усіх українських письменників, художників, науковців, не кажу вже про вчителів, сільську й міську інтелігенцію. На волі залишилася жалюгідна купка, а ті, що звідали сталінські концтабори і мали щастя вийти на волю перед самою війною, утекли потім на Захід. Інші ж виживши після таборів, у переважній більшості замовкли і до літератури не повернулися. Були й такі, що не звідали репресій, але воліли зачаїтися.

Більшовицький терор не обмежувався фізичним знищенням, а ще й духовним. Нація зазнала таких жертв, від яких не може й досі оговтатися.

Було б помилкою усе спихати на одного Сталіна, адже репресії почалися задовго до того, як він прийшов до влади. Більшовики уже під час Московсько-Української війни (саме так її називала тодішня преса УНР) поводили себе в Україні, як гітлерівці: розстрілювали заручників, палили села, переслідували членів «Просвіти» і вбивали на місці.

Звичайно, загиблими поетами не вичерпується наше розстріляне Відродження. Загинуло за моїми списками ще біля сотні прозаїків, драматургів, літературознавців та перекладачів. Доля понад трьох сотень поетів, чиї твори були опубліковані з 1900 по 1944 рік, взагалі невідома».

Комуністи знищували мозок української нації. І для них не мало особливого значення, чи той мозок їх прославляє. Якщо це був український мозок – він підлягав знищенню. Звичайно, відразу всіх ліквідувати не було можливості. Пропагандистським використанням якихось решток української інтелігенції обдурювали український народ, щоб не спровокувати його на повстання. Та й міжнародну громадськість теж треба було дурити балачками про розквіт націй в СССР, щоб легше загарбати нові країни.

Юрій Винничук закликає: «Тілеві Уленшпігелю попіл його батька Клааса бив у груди. Кожному українцеві, якщо свідомий українець, а не малорос, повинен бити у груди попіл мільйонів невинно убієнних. І цей попіл волає про помсту, про новий нюрнберзький процес, про те, щоб усі кати були названі поіменно».

Укладач антології «Розіп’ята Муза» висловлює подяку працівникам Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника, в якій він почерпнув левину порцію презентованих текстів.

Published on 22 November 2011