Юлій Хвещук

Прошу пані, проведіть нас на Майдан…

Терміни «Майдан», «Помаранчева революція» продовжують викликати в підсвідомості «регіоналів» ненависть, згадки про загрозу втрати влади, грошей, Межигір’я тощо.

Терміни «Майдан», «Помаранчева революція» продовжують викликати в підсвідомості «регіоналів» ненависть, згадки про загрозу втрати влади, грошей, Межигір’я тощо. В таких випадках людині варто звертатися до психолога. «Регіонали», натомість, йдуть до суду.

18 листопада окружний адміністративний суд м. Києва задовольнив позов КМДА про заборону проведення усіх громадських акцій 21 і 22 листопада на деяких центральних вулицях міста, включаючи Майдан Незалежності. Серед іншого, суд взяв до уваги звернення Управління державної охорони, в якому необхідність заборони акцій обґрунтовується приїздом президента Литви Далі Грібаускайте. Таким чином, «регіонали» заспокоїли власну психіку, зітхнули з полегшенням – у День Свободи 22 листопада помаранчевий Майдан їм хіба ввижатиметься.

У відповідь низка громадських організацій та партій закликала всіх небайдужих українців таки прийти 22 листопада на Майдан Незалежності і гідно відзначити День Свободи, в такий спосіб ще раз заявивши свій рішучий протест окупаційному режиму. А дехто навіть звернувся до Грібаускайте із запрошенням взяти участь в акціях на Майдані.

Водночас Інтернетом оперативно поширилася пропозиція звертатися через форму для зворотного зв’язку на сайті президента Литви до Далі Грібаускайте. В запропонованому взірці тексту йдеться про те, що офіційний візит теперішня українська влада використовує для обмеження прав та свобод громадян. І міститься звернення – якщо президент згідна з тим, що така «практика» використання міжнародних відносин є неприйнятною, то чи могла б вона, принагідно, поцікавитися в Януковича про те, чи він знає про дії своїх підлеглих і що про все це думає.

В іншому запропонованому варіанті листа Грібаускайте взагалі закликають перенести дату візиту в Україну на пізніший термін, «щоб українська влада не могла перешкоджати реалізації права громадян на мирні збори і протести, прикриваючись Вашим ім'ям і прапором Вашої держави».

Сплутавши суддів з психологами, «регіонали» отримали цілковито протилежний ефект. Не будь рішення суду – опозиція закликала б громадськість прийти 22 листопада на Майдан. Скільки людей відгукуються на заклики політиків? Жменя. Прийшли б кілька сотень партійних активістів, тисяча-друга фінансово простимульованих студентів. Ще якась кількість киян прийшла б просто, згадати гарну осінь 2004 року. Але трималася б осторонь набридлих політиків. Все.

Своєю судовою забороною «регіонали» черговий раз роздратували українців. І тепер більше людей просто прийде на Майдан. Не на заклик опозиції – а на знак свого особистого протесту, на знак зневаги до існуючої влади та її ручних суддів. Ще й додатково подаровано привід рознести по світу чергове повідомлення – «регіонали» займаються утисками прав громадян.

«Регіональна мудрість» вже давно не дивує. Та є трошки інший аспект цієї ситуації. Прерогатива роздивлятися голову як засіб транспортування шапок належить «регіоналам». Як засіб для «думання про Україну» - опозиції (старі націонал-демократи взагалі заміняють голову «серцем» для процесу «вболівання»). Але ж офіційне призначення голови – місце для зберігання мозку. Простіше – засіб для думання.

В 2004 році українці самі вирішували, як їм вчинити з діючою владою, визначалися, яким бачать своє майбутнє. І мільйони громадян інших країн, їхні уряди і президенти підтримували таке чітке волевиявлення українського народу. А що маємо в 2011 році? Розгубивши практично всі здобутки Майдану, політики літають в Європу чи до Америки та волають: «рятуйте, нас саджають!», «ігноруйте Януковича і його урядовців!», «санкції проти них!», і навіть «санкції проти України, доки вона в лапах Януковича!». Що після цього може подумати про Україну пересічний європейський політик? Важко сказати. Бо ані французу, ані поляку не прийшла б до голови думка вимагати санкцій проти своєї власної країни, а значить - власного народу, яка б внутрішньополітична ситуація там не складалася. Тому що політик у Франції чи Польщі – це французький, польський політик. А у нас… Маємо те, що маємо.

В 2004 році українці не питали, чи виходити на Майдан. В 2011 році громадські активісти фактично просять жінку, президента Литви – допоможіть нам вийти туди. Майже – проведіть туди, йдіть з нами. Що, вчергове, подумають про Україну, українців у Литві, в інших країнах Європи? Правильно – дитячий садочок. Та чи інша європейська (литовська, брюсельська) вихователька має взяти за ручку і провадити вперед (до демократії, до ЄС, до Майдану). А 2004 рік то було щось таке, виняток з ментального правила тих українців.

Йдеться про самостійну, незалежну Україну. То може варто навчитися самостійно вирішувати власні проблеми? Почати ефективніше використовувати голови за їхнім безпосереднім призначенням, принципово відрізняючись цим від «регіоналів»? Припинити зводити «боротьбу з янучарами» лише до інтернетактивності? І не продовжувати дивувати світ власним дітвацтвом.

Published on 21 November 2011