Богдан Червак

Призначення націоналізму

Націоналізм вкотре виходить на політичну авансцену сучасної України.

«Націоналізм – це любов до свого народу, країни, а також повага до усіх решта. Не може бути націоналізму, який вчить кого ненавидіти. І якщо будувати Україну на ненависті, то це закінчиться тим, що почнемо навидіти самих себе, українців. Ми повинні з цим рішуче боротися».(З інтерв’ю Блаженнішого Любомира газеті «Сегодня»)

Націоналізм вкотре виходить на політичну авансцену сучасної України. Фактично не минає і дня, щоб не ламалися списи довкола тлумачення цього поняття у контексті існуючих політичних і соціально-економічних реалій.

Без сумніву, підстав для «ренесансу» націоналізму в Україні достатньо. Впродовж більше року випробовується терпіння нації. Намагання впровадити російську мову як другу державну, прирівняти червоний (насправді окупаційний) прапор до державного, встановити пам’ятники катові українського народу Сталіну, остаточно зрусифікувати вітчизняний інформаційний простір, врешті – недвозначні натяки ввести російський рубль замість української гривні, – все назване і неназване не може не підняти нову хвилю українського націоналізму.

На цьому тлі у суспільстві створюються різні образи націоналізму. Останнім часом їх різноманітність просто вражає. Проте найбільш поширених, які експлуатуються у вигляді політичних технологій для одурманювання людей, кілька.

Зокрема в Галичині, де рівень національної свідомості українців завжди був високим, настирливо нав’язується думка про існування специфічного «галицького націоналізму». Вже не один рік окремі місцеві «інтелектуали» на противагу, як вони кажуть, «цінностям Донбасу», намагаються вкоренити ідею політичної і культурної окремішності Галичини, сепарація якої від Великої України, а отже «Донбасу» дозволить зберегти питомий український дух, справжню українську історію, мову, культуру і традиції. Прообразом «такої України» вважається ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка) – Українська держава, яка утворилася на території Західної України у 1917 році.

Не вникаючи глибоко у пояснення щодо абсурдності такого «націоналізму», варто лише наголосити, що він став виявом ідеологічної і політичної слабкості Галичини, яка колись не безпідставно вважалася українським П’ємонтом. При цьому треба зауважити, що ідея «самостійної Галицької України» хоч і залишається маргінальною, проте може активно експлуатуватися під час наступних виборів з усіма наслідками, які з цього випливають.

Дзеркальним відбиттям «містечкового націоналізму» Галичини стало формування образу начебто модерного націоналізму, який має бути максимально адаптований до сучасних українських реалій. В основі такої ідеї лежить намагання сформувати політичну націю без врахування етнічної компоненти, яка, на думку апологетів, дратує Схід і Південь, а особливо Росію, отже не дозволяє об’єднати українські землі у міцну державу.

Для цього придумуються найдивовижніші ідеологічні конструкції: від «ліберального націоналізму» – до «прагматичного захисту національних інтересів». Їх мета – нівелювати національну ідентичність українців. Кожен робить це по-своєму: одні хочуть зробити нас більше європейцями ніж українцями; другі – «радянськими людьми» в імперії Путіна-Медвєдєва.

Соціальна і політична ніша таких «націоналістів» значно ширша, ніж у прихильників «Галицької України», а значить більше небезпечніша для нації і держави. Якщо у першому випадку йдеться про слабодухість і зрадництво, то в другому – одурманення й асиміляцію українського народу.

Врешті, ще один образ «українського націоналізму», що його в основному культивують деякі як закордонні так і вітчизняні засоби масової інформації.

Дедалі активніше робляться спроби ототожнити український націоналізм із ксенофобією, шовінізмом, невиправданою агресивністю. Для цього, з одного боку, на щит піднімаються радянські стереотипи про «звірства ОУН-УПА» під час Другої світової війни. З другого – миттєво тиражуються заяви різних провокаторів, а то й дурнів, які вирішили, що чим голосніше вони видаватимуть, скажімо, расизм за націоналізм, тим вагомішими будуть їх політичні дивіденди.

На перший погляд, інтереси різних псевдонаціоналістичних груп сьогодні не збігаються, адже їх представники поділені географічно та за політичною приналежністю. Однак практично завжди їх діяльність лише шкодить загалом Україні та її народу, і українському націоналізмові зокрема. У цьому плані характерна дискусія у ЗМІ щодо місця і ролі митрополита Андрея Шептицького і лідера революційної ОУН Степана Бандери. Одні наввипередки запевняли, що з часом християнські ідеї митрополита перемогли, натомість націоналістичні С.Бандери зазнали краху. Другі, стверджували, що все якраз навпаки. Насправді, не треба бути особливо прозорливим, щоб зрозуміти, що і Шептицький, і Бандера, кожен по-своєму, але зробили вагомий вклад у здобуття Україною незалежності. А це – головне!

У чому ж призначення націоналізму сьогодні?

Передусім у реалізації його головної мети – утвердження державності української нації. Лише націоналізм може гарантувати нації її етнічну, культурну, мовну самобутність і політичну незалежність у кордонах нинішньої держави, а відтак перспективу у глобальному світі. Кожен, хто став на шлях націоналізму має усвідомлювати це призначення, а не спокушатися простими відповідями на не прості виклики.

Свого часу один із визначних діячів Організації Українських Націоналістів Дмитро Андрієвський порівняв націоналізм з лезом, яке є вкрай необхідним предметом, але в руках дитини може стати небезпечною «іграшкою». Але націоналізм – не забавка для дітей, бо на кону найдорожче – майбутнє України!

Published on 18 November 2011