Юрій Бойко. Стаття друкувалася в газеті «Українське слово». Париж, березень-квітень 1991 року

Ідеологія українського націоналізму

Загальноприйнятим і вже досить виясненим є твердження, що український націоналізм, як світовідчування і як система ідей, зродився набагато раніше, ніж виникла Організація Українських Націоналістів.

Загальноприйнятим і вже досить виясненим є твердження, що український націоналізм, як світовідчування і як система ідей, зродився набагато раніше, ніж виникла Організація Українських Націоналістів.

Націоналістична свідомість була фактором, що гнав її визнавців до створення організованого руху. Однак самий процес організаційного оформлення націоналізму ставав стимулом у розгортанні сили ідей, у їх визріванні і збагаченні.

Те, що ідеологічна проблематика знаходить широкий вияв в органах «Національна Думка», «Розбудова Нації» саме в другій половині 20-х років, є явищем невипадковим: саме на ці роки припадає також і період організаційної кристалізації націоналістичного руху.

До середини двадцятих років існувала українська націоналістична ідея і націоналістичне світовідчування, але ще не було націоналістичної ідеології і націоналістичного світогляду. Лише в двадцятих роках націоналізм піднісся на рівень філософського усвідомлювання цілісності життєвих процесів з тим, щоб рівночасно, а особливо вже у 30-х роках, світоглядові засади прикладати до стратегічних і програмових завдань.

1920-ті роки — початок 30-х були блискучим періодом в розвитку націоналістичної духовності. Був це період великих дерзань, певності, період широкої концепційності, гострого критицизму до батьків, що змарнували можливість національної революції. Над націоналізмом витав дух історичного покликання. Націоналістична ідеологія піднесла чуттєве горіння на рівень жертвенної тривкої вольової свідомості.

Це давало змогу націоналістам, коли прийшла вогненна проба 1941-44 рр., не лише мужньо вмирати, але й витривало, роками вистоювати у смертельнім бою в ситуації надзвичайно тяжкій.

Увесь дотеперішній період діяльності ОУН став життєвою пробою для націоналістичної ідеології. Життя показало, що ідеологія, коли йдеться про її основні істини, історичну пробу витримала.

І сьогодні з історичної перспективи варто ще раз глянути підсумково на ті основи націоналізму, які перейшли через гарт десятиріч і становлять собою міцну, мов граніт, ідейну підставу руху.

Насамперед, український націоналізм, розірвавши з демоліберальним розумінням поняття нації, висунув розуміння своє.

Демоліберали рахувалися з вирішальною роллю нації лише в новітніх часах, від епохи Великої Французької Революції; вони, як правило, не хочуть бачити визвольної ролі самого процесу формування націй для довгих століть європейського розвитку, вони недооцінюють ролі націй в історії давнього світу, вони не розуміють, що історія формування, розвитку, розквіту й упадку тих чи інших націй становить основний зміст історії взагалі. Вони виходять з матеріалістичного розуміння природи націй, а це вже найбільш повний вираз знайшло в теоріях марксизму-ленінізму-сталінізму.

Цілковитою протилежністю є наше розуміння і природи націй, і їх ролі в історичному процесі. Український націоналізм дає генеральний духовний бій демолібералізмові саме в цій ключовій позиції світогляду. Якщо для большевиків нація — це породження капіталістичної соціально-економічної формації, то для нас процес виникнення, розвитку й упадку націй заповнює собою всі ті доби, в яких людство піднеслося на рівень історичної тривалості свого життя.

З погляду демоліберала, як також і комуніста, такий підхід буде згірдливо потрактований, як примітивізм думання, як антиісторизм. З погляду ж українського націоналіста розкриття потаємних глибин національного в далекій перспективі перейдених століть надихає історію справжнім змістом, розкриває живий стрижень подій, одушевлює минуле і звільняє його від ложної соціально-економічної кавзальности як єдиного нібито джерела суспільного розвитку. Історію український націоналізм звільняє від оков схематичного раціоналізму і шукає інтимно-духовної змістовності кожної епохи, зокрема, щоб пов'язати окремі століття нитками духовної спадщини в один суцільний хід розвитку національного духу.

Дотепер ми ще не мали великого історика-націоналіста, який лишив би за собою монументальний твір, одначе націоналістичне розуміння історії фрагментарно позначається на працях уже цілого ряду істориків, археологів, істориків літератури тощо. А поети широкого культурного діапазону та водночас видатні майстри слова, до того ж націоналісти з переконання, дали вже непроминальні образи історичного минулого з розкриттям національних прикмет його. Поезії Дарагана, Лятуринської тут на першому місці. Під їхнім мистецьким пензлем слова оживає старовина князівської й поганської України, і чуємо в ній духовні вібрації, що збуджують нашу свідомість такою гамою переживань, через яку унаочнюється одвічність національного духу. Це та одвічність, що її відчув і Ю. Яновський, коли в «Чотирьох шаблях» малював образ українського весілля з піснями від предківських княжих часів: «Ось співає скрипка, чи розмовляє кобза, і одна ледве помітна нота простягається в повітрі, і коливання її таке ж, як і коливання повітря. Струна дає чистий — до божевілля — звук. Коливаються віки, вузьке коло часу поширюється на все життя всього народу. Рівна, прозора, проста до геніальності нота з'єднує віки. Завмирають люди, дрижать їхні плечі від розкритої таємниці, тремтять від набіглої сльози».

Нація є тим універсальною, що вміщує в собі все ваговите й істотне в житті людського суспільства, все з нації виходить і нацією закінчується, навіть і тоді, коли свою зв'язаність з національним єством пристрасно заперечує.

Нація — явище глибоке у своїй суті. Нація має спільний психічний тип, спільну історичну традицію й переживання, спільні економічні інтереси у відношенні до зовнішнього світу, зріла нація має усвідомлені спільні духовні й політичні цілі, величезна більшість націй має власну територію коли не державного, то етнічного посідання, свою окрему мову, що виражає собою духовні властивості нації, нарешті, в основі нації не раз лежить той чи інший расово-біологічний тип. І все таки окреслення нації цими ознаками певною мірою схематизує, спрощує істоту нації.

Так як цілість життя в його основі не дається схопити формулою, так і сутність нації не до кінця охоплювана, всяке поняття спиняється десь перед дверима таємничого вівтаря, за яким захована містична природа явища, її чудесність, яку відчуваємо ірраціональним відчуттям і до збагнення якої постійно прагнемо в інтелектуальному зусиллі, пізнаємо щораз глибше, але ніколи не пізнаємо поняттєво до кінця.

Проростаючи вже на світанку історичного життя людства, нація стала наскрізною категорією історії, Віддавна існували мрії зуніверсалізувати людство, загладити національні перегородки, але всі вони ні до чого не призводили, і найбільшим осягом таких стремлінь була асиміляція тієї чи іншої народності іншою нацією.

Явища інтернаціонального порядку не мають своєї суверенної духовності; найбільша спроба інтернаціоналізму — марксизм — кінець-кінцем остаточно розпорошився в національних соціалістичних рухах і перейшов у суто російське національне явище в большевизмі.

Міжнаціональні зв'язки людства міцнішають на базі національних інтересів і в ім'я цих інтересів. Обмін духовними вартостями не інтернаціоналізує різні культури, лише дає матеріал до перетоплення чужого у власному національному горнилі. Націоналізм розгорнувся, у великій мірі, історіософічно. Українська людина перейшла крізь героїку революційних змагань спочатку в 1919 році, потім в УВО, спромоглася побачити істоту історії з того суттєвого боку, який попередникам розкривався лише частково. Цей історіософічний підхід націоналізму останнім часом розгорнено і закріплено (див. Ю. Бойко «Проблеми історіософії українського націоналізму»). Це давало і дає націоналістичному рухові широчінь розмаху. Націоналіст усвідомлює, що він бореться за вічні підстави буття своєї нації, тим самим сталиться воля його до боротьби. Лише великі ідеї можуть кликати до великих жертв.

Містична сутність нації випромінює і на ідею державності, бо саме лише суверенна держава може забезпечити повноту національного розвитку.

Націоналізм творить культ державництва. Велика нація гідна великої держави. Україна мислиться націоналістами, як суверенна великопростірна держава, що повністю включає в себе всі етнографічно українські терени і забезпечує за собою важливі воєнно-стратегічні бази. Український націоналізм у молодому пориві, у буянні сил інколи виставляв імперіалістичні кличі, що не приносили йому користі.

Кожна здорова сильна нація стремить до розросту і поширення своїх впливів, неминуче й жадане це і для української нації. Однак поширення впливів буває у формі хижого імперіалізму — в одних випадках, у формі духовної експансії — в других. Україна має багату територію, звільнення якої від наслідків довговікової московської експансії зосередить її зусилля тривало на внутрішній проблематиці.

Вклад України у світову культуру дотепер такий малий, що саме в цьому напрямку мали б спрямуватися українські зусилля на довгий час, тут є простір для українського «імперіалізму». Ідея світового покликання України давня, вона була вже у кирило-мефодіївців, у Франковому «Мойсеї», вона є у націоналістів. Ольжич бачив її передусім у відродженні у світі героїчних чеснот цільної людини європейського типу. Українська визвольна боротьба показує стільки сили, витривалості, мужності, що й справді можна надіятися: у створенні нового типу європейця лежить культурна місія України. Чи не буде це поєднання «фаустівської» людини з ушляхетненим типом конкістадора, тип мудрого і мужнього здобувця? Тут перед нами лише можливість і завдання, майбутнє покаже, чи ми гідні їх. А поки що зусилля українського націоналізму концентруються на плеканні героїчної моралі для самих себе, щоб напругою всіх сил моральних, вольових, інтелектуальних, фізичних перемогти ворога-окупанта.

Мораль героїчного чину підноситься і розвивається ідеологією українського націоналізму, і небезпека для націоналізму лежить у захитанні цієї первинної основи, в якій з'єднуються найтісніше життя з ідеєю.

Той, хто не здатний до жертви, до напруження своїх духовних і фізичних можливостей, той уже не націоналіст, і усунення його принаймні на периферію націоналістичного руху є життєвою конечністю, щоб уникнути гангрени для цілого організму.

Відсутність героїчного чину чи психологічної готовності до нього перетворює ідеологію в пусту напускну фразу. В цьому ще немає небезпеки для націоналізму, бо поки нація живе і бореться, вона творитиме націоналістичні вияви. Але пасивність і панування фрази можуть підважити конкретну форму націоналістичного руху. Рух сильний не кількістю, а якістю. Якостева сторона наголошувалася в самих початках заснування ОУН.

Оця увага націоналізму до творчої одиниці знаменна. Ідеалістична філософська основа націоналізму тут виступає виразно. Не механіка матеріальних відносин, не «продукційні сили», як у соціалістично-комуністичному доктринерстві, а дух, людина, з її найвищими прагненнями, в яких вона відривається від буденної заінтересованості, людина в найшляхетніших виявах своєї творчості стає організатором історичного процесу. Не абстрактний мрійник, а реалістичний ідеаліст, той, який знає потреби життя, і в дусі цих потреб виявляє велику вольову напругу й самозречення — цей тип людини є творцем історії, і виплекуванню такого типу присвятив себе український націоналізм. Наскільки успішно — про це свідчать незабутні постаті О. Ольжича, З. Коссака, Біласа, Данилишина і тисяч більш чи менш талановитих, але однаково до смерті відданих національній правді борців.

В українській публіцистиці повоєнних десятиріч багато писалося несправедливого про націоналістичний волюнтаризм. Ці писання ні в чому не спроможні захитати основної очевидної істини, яку організований націоналізм завжди підносив: людська психіка є складним комплексом, у якому нерозривно сплетені воля, емоція, інтелект. Занедбання кожного з цих компонентів збіднює людину. Однак динаміка життя, можливість його зміни виникає тільки тоді, коли є могутня воля до його зміни. Без вольового первня можливість зміни зникає, бо життя не терпить вольової пустоти і піддає свої обшири діянню найсильніших воль, наймогутніших психічних енергій. Проте, коли воля творить можливість реалізації, то емоція й інтелект наповнюють вольове зусилля своїм змістом. Лише наявність усіх трьох елементів дає повний гармонійний тип українського націоналіста.

Проблема національної революції належить також до основних проблем ідеології українського націоналізму. Революцію не можна ототожнювати з револьтою. Революція не бунт, не саме лише збурення мас, не лише усунення займанця. Вона — передусім, духовне оновлення нації.

І в світлі цього національна революція постає як тривалий процес духовного переродження нації, коли остання пориває з негативними прикметами своєї психіки, — з мрійництвом, сентиментальністю, з усім комплексом лагідного «гречкосійства» — і переймається активізмом, вірою в свої цілі, відборонність замінює агресивністю у відношенні до ворога.

Націоналізм зі своєї природи максималістичний. Він не шукає ніяких компромісів коштом суверенних прав нації чи її території. Тому український націоналізм наставлений на співпрацю з іншими українськими політичними течіями лише тоді, коли така співпраця не суперечить стремлінню до ідеалу Самостійної Соборної Української Держави.

Стоячи на засаді концентрації національних сил, націоналісти завжди в принципі вважали за доцільне співпрацю з іншими середовищами, але не на базі тієї чи іншої часово політичної вигоди, лише на базі національної рації. Прикметою націоналістів є нещадно громити опортунізм, рішуче відмежовуватися від нього, навіть тоді, коли це усамітнювало б націоналістичне середовище, позбавляло б його тих чи інших «реальних» позицій, становищ, постів.

Здобутки моральні, чистота прапора — для націоналізму речі першорядні, бо тільки під чистим прапором люди можуть іти на смерть за велику ідею, в певності, що й після їхньої смерті справа не змарнується, а знайдуться нові чисті руки, що донесуть прапор до моменту остаточної перемоги. І в такому підході знову таки виявляється ідеалістично-максималістична риса ідеології українського націоналізму.

Солідаризм є однією з основних наших ідеологічних підстав. У ньому виявляється наше стремління забезпечити найбільшу спаяність усіх соціально-станових елементів нації. Націю беремо як органічну єдність у соціальній різноманітності складників. Всі складники взаємно себе доповнюють у спільному ритмі діяння, і завдання націоналістичної програмовості — забезпечити план відповідних взаємовідносин поміж різнорідними соціальними елементами так, щоб зводити тертя і суперечності інтересів до мінімуму і забезпечувати найбільший національний ефект від їх співдії. У тезі солідаризму націоналістична ідеологія знов таки пов'язується з історіософією. Нація, як вічно живий організм, живе постійним внутрішнім розвитком. Цей розвиток є нормальним тоді, коли соціальні суперечності слабнуть, а натомість кріпне почуття національної солідарності і взаєморозуміння навіть у площині чисто економічній.

Такий процес затіснення соціальних взаємозв'язків можна побачити у багатьох народів, коли дивитися на історію в зміні багатьох століть. Завдання націоналізму — підхопити і розвинути тенденцію внутрінаціонального зближення верств, і це є завданням націоналістичної програми, а в майбутньому і державницької практики.

Соціальне для націоналізму повне глибокої змістовності, і тут зосереджується пильна увага націоналістів, коли брати справу в аспекті програмовому. В ідеологічному ж — важливим є наголошування, що соціальне не є самодостатнім, а завжди в сучасному суспільстві функціональним у відношенні до нації, і тут націоналізм знову ж войовничо протиставлений комуно-соціалізмові, який кладе в основу своїх конструкцій самодостатність соціального, а класову боротьбу вважає рушійною силою історичного розвитку.

Всупереч цьому, націоналізм історіотворчим первнем вважає процес скріплення внутрінаціональних зв'язків. Принципові руйнівному націоналізм протиставить принцип будівний, і тут знов таки велика моральна перевага націоналістичного ідеалізму над комуністичним матеріалізмом.

Націоналізм вимагає мобілізації всіх сил народу до визвольної боротьби. Всі форми діяльності спільноти там, де націоналізм осягає вирішальних впливів, мають служити визвольній боротьбі. Тільки таким способом можна з успіхом перемагати тоталітарну систему ворога-займанця. З цього ще не випливає, що націоналізм є тоталітарним рухом. Тоталітаризм з усією специфікою, яка вкладається в це поняття тепер, є по суті чужим українському націоналізмові. Націоналізм не знає поліційної регламентації творчості, своєї сили шукає в оперті на народ, а не в насильстві і схильний назавжди забезпечити право вислову опозиційної думки до своїх потягнень та лише проти дії чужонаціональних сил і сліпої анархії готовий застосувати методи диктатури.

Так окреслив себе український націоналізм у своїх основних ідеях протягом всього існування ОУН.

Published on 14 November 2011