Микола ЛЮДКЕВИЧ

Він для тебе горів, український народе

Його ім’я назавше викарбувано на фронтиспісі української повстанської слави – в одному ряду з непересічними особистостями Степана Бандери, Романа Шухевича, Ярослава Стецька

Коли вимагаєш чогось від другого,
То сам найперше так роби і поступай.
Дмитро Мирон-Орлик.

Його ім’я назавше викарбувано на фронтиспісі української повстанської слави – в одному ряду з непересічними особистостями Степана Бандери, Романа Шухевича, Ярослава Стецька... Йому, як і багатьом іншим полум’яним борцям за волю рідного краю, випапла нелегка доля: усе свідоме життя боротися з трьома тоталітарними людиноненависницькими режимами – польським, німецьким і російсько-комуністичним. Отож, доводиться лише дивуватися стійкості й незламному духові месників-повстанців, адже понад десять років вони, здебільшого в умовах тотального підпілля, вели нерівну боротьбу з поневолювачами батьківської землі. І подвигу їхньому, звитязі їхній віднайдеться не так вже й багато аналогів у світовій історії.

Дмитро Мирон побачив світ у мальовничому куточку Бережанщини, в селі з милозвучною назвою Рай. У п’ятирічному віці осиротів: заразившись холерою, померла його мама. Однак, попри матеріаьну скруту родина, а піклування про здібного брата фактично перебрала на себе стапрша сестра Ганна, робила все, аби хлопець здобув добротну освіту. Відтак Дмитро навчався у Бережанській гімназії. Одразу ж став пластуном і активно займався громадсько-політичною діяльністю. Позаяк тоді Галичина перебувала під польським гнітом, то абсолютно не дивно, що навіть діяльність учнів-гімназистів носила яскраво виражений національний, й водночас антипольський, характер. Отож, коли у 1928 році поляки відзначали десяті роковини відродженої Речі Посполитої, українські гімназисти влаштували антипольські демонстрації. Для Дмитра Мирона це закінчилося виключенням з Бережанської гімназії, і навчання хлопець завершував в Академічній гімназії Львова, яку й закінчив з відзнакою 1930 року. Тоді ж почав студіювати право у Львівському університеті.

Мабуть, здібний юнак міг стати непоганим юристом і тихо-мирно заробляти на окраєць хліба – та ще й з маслом. Дмитро Мирон обрав інший шлях: з погляду пересічного обивателя – непевний і нелогічний, на якому кожної днини, кожної миті чатувала смертельна небезпека.

А хіба могло бути інакше, адже ще дитиною власним серцем перболював рани Лисоні і трагічний фінал Української Народної Республіки, тож сподівання волі закарбувалися назавжди. Утім, таких підлітків у Галичині тоді налічувалося сотні тисяч, але далеко не всі були здатні на офіру власного життя заради щастя інших. Бо можна шляхом інтесивних тренувань і психологічного пресу виховати робота-зомбі, але патріота – ніколи. У Дмитра, очевидно, усі ці якості і чесноти були закладені в генах, інакше кажучи – даровані Господом. І за велінням Господа йому судилася саме така – трагічна й героїчна – доля.

Ясна річ, обравши шлях борця-революціонера, Дмитро Мирон не міг не опинитися в лавах ОУН – на той час це була єдина на теренах Галичини справжня національно-визвольна організація радикального гатунку, а юнак з притаманним цьому вікові максималізмом планку свого життя ставив на найвищій позначці. Одразу стало зрозуміло, що в особі Дмитра організація здобула не просто месника, котрий готовий будь-якої миті пожертвувати власним життям, а месника-інтелектуала, аналітика й високоморальну особистість.

Його праця “Ідея і чин України”, яку він видав у 1940 році під псевдонімом Максим Орлик (відтоді й став Мироном-Орликом), й досі вважається настільною книгою українського націоналіста. Навіть попри те, що низка ідей і тверджень з погляду нинішнього можуть видатися дуже сумнівними. Однак треба зважити, що він – дитя свого часу, коли у багатьох країнах панував тоталітарний режим. Найголовніше – у месників-націоналістів слова ніколи не розходилися з діями (чином), чого нам так бракує нині. Бо, погодьтеся, скільки б ми на канапі за філіжанкою ароматної кави не розмірковували пафосно про свободу особистості і національну державу – від того нічогісінько не зміниться.

Націоналісти тридцятих-п’ятдесятих років минулого століття були передусім людьми дії, і в цьому їхня істотна різниця з багатьма сучасними політиками, що ототожнюють себе з націонал-патріотизмом. Вони не ганялися за посадами й матеріальними благами, не шикували в модних костюмчиках від тодішніх Бріоні, не йшли на жодні компроміси з поневолювачами, але вперто сіяли в душі пригнобленого народу зерна свободи і власної державності. І заради реалізації цієї ідеї були готові віддати найдорожче – власне життя. Такі люди не хотіли і не вміли жити в неволі: у сорокових-п’ятдесятих в оточеній ворогами криївці не раз спалахувала остання граната чи лунав останній постріл – так зі словами “Ще не вмерла...” справжні українські герої залишали свій безсмертний заповіт поколінням прийдешнім...

У мріях про вільну Українську державу Мирон-Орлик не замикався на Галичині, він прекрасно усвідомлював, що серце України там, де хвилями в кручі бунтує сивий Дніпро-Славутич, де тулиться до небес золоточолий Київ, де Великим Лугом проносились на баских конях славні запорожці, де востаннє піднялися на герць Максим Залізняк і месники-колії...

Ідея соборності не покидала юнака ні на мить. Мабуть, недаремно саме Дмитро Мирон-Орлик очолив на “Осередньо-Східних Українських Землях”. І саме там, у любому йому Києві, ворожа куля обірвала життя славного бережанця. Отака героїчна й, водночас, трагічна символіка.

Його життєвий календар зупився на позначці “31”. Стільки літ відміряла доля – наповнених високими мріями, позначеними героїчною звитягою, переплетених негараздами й небезпеками. Але це – його шлях, і немає жодного сумніву: якби Дмитрові Мирону-Орлику судилося прожити ще раз, він неодмінно пройшов таку ж тернисту дорогу...

5 листопада минуло сто років від його дня народження. За вікнами – вже третє тисячоліття. Формально маємо незалежну державу. Нові реалії, новий світогляд. Інші люди, інші потреби, інші ідеали. Нині “борці за щастя народу” не живуть впроголодь у вогких криївках, а шикарно бенкетують у вибудуваних за вкрадені гроші фешенебельних палацах з численною охороною та прислугою, роз’їжджають по наших вулицях на дорогих авто останніх моделей, нехтуючи всіма писаними й неписаними правилами дорожнього руху.

Але суспільство наше, схоже, знову заснуло. Стриножений тотальним безробіттям і постійною боротьбою за існування, український люд у пошуках кращого життя масово поповнює новітній ясир у ближньому й далекому зарубіжжі. Гірко визнавати, але факт: за дослідженнями соціологів майже дві третини молодих громадян України нині воліють працювати, а половина з них – і мешкати за кордоном. Це ж катастрофа, вимирання нації – хто б там що не говорив. І закрадається, мимоволі, сумна думка: ой, як нам усім бракує таких відчайдухів як Мирослав Січинський, Мирослав Кушнір, Дмитро Мирон...

У них є чому повчитися нам, нині сущим. Нам би їхню одержимість і відверту зневагу до рабської покори, нам би їхнє загострене почуття обов’язку і честі. Тоді, без сумніву, Україна була б українською – і в національному сенсі, і в соціальному. Але пам’ять наша, видається, все більше і більше вкривається пластами забуття: нашарування побутових негараздів провокують майже тотальне збайдужіння.

Хоча, на перший погляд, все гаразд: Бережанщина достойно відзначила ювілейну дату свого героя. Напередодні у краєзнавчому музеї відбулася цікава наукова конференція, приурочена не тільки життю і діяльності Дмитра Мирона-Орлика, а й теоретичним і практичним питанням сучасного українського націоналізму. До речі, дуже вагому допомогу в її організації надав екс-голова СБУ, нині відомий громадський і політичний діяч Валентин Наливайченко. Узагалі, пан Валентин, ще перебуваючи на посаді голови СБУ, доклав дуже багато зусиль для оприлюднення колись засекречених архівів КДБ, зокрема тих документів, які стосуються Голодомору 1932-1933 рр. та національно-визвольного руху 1940- 1950 років. Він же виступив ініціатором встановлення хреста на місці загибелі керівника служби безпеки ОУН Миколи Арсенича поблизу села Жуків Бережанського району. За його сприяння видано книгу Дарії Шатної “ Рай поблизу Бережан. Люди та події героїчного села” – про “малу батьківщину” Дмитра Мирона-Орлика. Отож, на конференції місцеві дослідники й краєзнавці мали змогу поспілкуватися зі столичним науковцем Андрієм Леусом, котрий підготував цікаву й актуальну доповідь “Націоналізм і модернізм”, а також з кандидатом історичних наук Олегом Вітвіцьким з Тернополя, який виступив із доповіддю «Ідея і чин»- настільна книга українського націоналіста».

А 5 листопада біля погруддя Дмитра Мирона-Орлика, встановленому на подвір’ї школи у селі Рай, відбулися заходи з нагоди 100-річчя від дня народження героя-односельчанина, і, водночас, з нагоди 100-річчя школи, у якій він свого часу навчався. Все виглядало, начебто, як годиться: і панахида та молитва за упокій його душі, і полум’яні промови представників влади – заступника голови райдержадміністрації Володимира Петровського й заступника голови районної ради Романа Висоцького, і виступи Дарії Шатної та ветерана-повстанця Ореста Гуменюка, і літературно-музична композиція у виконанні раївських школярів...

Тому згадаймо, в яких жорстких та жорстоких умовах жили і діяли Дмитро Мирон-Орлик та його соратники, згадаймо, як виборювали волю герої-повстанці. Їм було далеко не легше, ніж нам зараз, але вони ніколи не нарікали на долю й не скиглили. Вони не хапалися з переляку за матню, а брали до рук зброю і боролися до останнього подиху. Бо втратити честь для них було дорожче за життя.

Не забуваймо ніколи про них. Інакше чиї ми тоді будемо: вільні діти гордої нації чи “славних прадідів великих правнуки погані?..

Published on 10 November 2011