Зена Матвійчук

Дмитро Мирон-Орлик

5 листопада минає сто років з дня народження провідного діяча ОУН, ідеолога українського націоналізму Дмитра Мирона «Орлика».

5 листопада минає сто років з дня народження провідного діяча ОУН, ідеолога українського націоналізму Дмитра Мирона «Орлика». З нагоди ювілею пропонуємо увазі читачів маловідомий матеріал про вірного сина української нації.
Ред.

Лицарська смерть від ворожої кулі 25 липня 1942 р. обірвала нитку життя Дмитра Мирона в самому розквіті фізичних н духових сил та раптово перервала його працю й змагання в лавах борців за волю України в моменті найбільшого наснаження його енергії та душевного піднесення. Цей піднесений настрій випливав з почуття радості й щастя, що доля була для нього ласкава, бо оце сповнялася задушевна мрія кожного галицького покоління: об'єднатися з матірним родом. І хоча ця мрія не знайшла свого повного завершення в період німецько-большевицької війни, бо ж прийшли нові загарбники, які надалі закріплювали неприродній ненависний кордон на Збручі, проте відкрилися бодай щілини, крізь які найкращі сини галицької землі з найбільшим риском життя проривалися на Материк, щоб знайти спільну політичну мову, обмінятися ідеями й досвідом та спільно розробити методи боротьби з окупантами за створення власної держави. До тих небагатьох людей належав Дмитро Мирон і він відчував це, як найбільше щастя й найвищу честь для себе.

До Києва проривався серед великих труднощів, лавіруючи поміж фронтових, наступаючих частин німецької армії. Дійшов він був аж до Фастова, але тут німці заарештували його й відставили до тюрми в Луцьку. З цієї тюрми він виломився крізь вікно, спустився по ринві на землю й втік до Львова. По двох тижнях знову вирушив до Києва й тим разом йому пощастило дійти до мети. Лист датований з Києва 14. 10. 1941 р. віддзеркалює стан його душевного захоплення й щастя, що переливається крізь вінця його серця. Ось як він описує щастя того, хто власною ногою міг ступити на святі місця, боротися за волю України в самому її серці:

„Щасливо, з різними пригодами, прибув у Золотоверхий, чи то пак зеленоверхий Київ. Хоча почалася сніжна осінь, проте Київ виглядає прекрасно. В зелені й бронзі дерев достойно й величаво розсівся на горбах, немов володар на престолі. Робить враження другого Риму й своєю красою й величчю й сивою давниною. Тут відчуваєш й розумієш благословення святого Андрія... Словами не опишеш усієї краси й багатства вражінь. Варто було все найважче перетерпіти, щоб бути в Києві та його здобути. А таки здобудемо його колись, бо він наш, органічно наш, як і Дніпро... Краса, велич, достойна задума й культура Києва надихає людину новими думками. В Києві відчуваєш, що дивляться на тебе віки й великі, незнані предки. Як оглядаєш, або ходиш святими місцями Києва, так і чуєш, як росте у тобі якась нова сила. Так мусіли колись відчувати ті, що йшли до Святої Землі й Єрусалиму... Для величавого, всеоновлюючого, незнищимого міту Києва варто жити, працювати й віддати всі сили..."

Це захоплення й пафос першої зустрічі з Києвом не слабне аж до самого кінця його життя, ним навіяні всі його листи, включно з останнім, написаним за день до смерти: „Природа й місто прекрасні. Тепер я вповні розумію, чому українці мають таке глибоке відчуття краси й серця..."

А мешканці Києва? Якими ж видалися йому наші брати, що за їх боротьбою з большевицьким наїзником всі ми по цей бік Збруча з напруженою увагою слідкували й кожну вістку про їхні успіхи чи невдачі жадібно ловили, стараючись розумом й серцем відрізнити зерно правди від полови брехливої пропаганди. Бо їхню боротьбу ми відчували як нашу власну, з нею солідаризувалися й з тугою вичікували того часу, коли об'єднаємося в спільному зусиллі. Яке ж враження зробили на нього ті люди? Ось як він пише про них:

14. 10. 1941 р.: „Люди перелякані й пригноблені. Є великі труднощі з прохарчуванням... місто куди краще чим люди..."

18. 10. 1941 р.: „Роблю знайомства. Люди не є такі гарні як наш величавий, другий Рим. Совєтська дійсність мимоволі витиснула печать на їх поведінці. Хитрість, нерозглядність і недовірливість... Не збагнеш так скоро їхнього обличчя. Все, що краще, большевики знищили або вивезли, брак індивідуальностей і характерів, хоча є дуже багато хороших людей, що не знайдеш таких в нашій Галилеї... Тим зломаним, пригнобленим й заляканим душам із левиною силою треба чогось великого, ідеї-правди, свободи, натхнення, а разом з тим хліба й праці... Аж дивно і страшно, що серед такої краси й багатства природи могли так підло жити люди немов зацьковані звірі... Чужі павуки обмотали нашу душу... Одначе це верхня, чужа одежа, під якою б'ється українське серце..."

В листі від 8. 11. 1941 р. писав: „За ці підпали (прим.: большевицькі агенти висадили в роковини жовтневої революції Успенський собор Печерської Лаври та спалили будинок Університету) німці розстріляли раз 100 людей закладників, а другий раз 300. Ситуація невиразна. Люди залякані й розгублені. Багато стоїть „з боку", а багато дивиться на все „нове" спідлоба. Дивна й підступна атмосфера... А все-таки життя цікаве й велике, тільки ми, дрібні сучасники, немов ті діти будуємо свої паперові кораблики й обкидаємо себе болотом... А земля потребує крови, праці й чистих, сильних рук та здорового зерна ідей, а не чужих підмінок..."

Пізнаючи щораз більший круг людей та здобуваючи їх симпатію й довір’я, він переконався, що його передчуття, мовляв, „під верхньою, чужою одежею б'ється українське серце", було правильне. Коли він в березні 1942 року приїхав на кілька тижнів до Львова, то з великим признанням та прихильністю розказував про своїх київських знайомих, про їх велику інтелігенцію та глибокі знання, зокрема серед жінок. Говорив, що на Східні Землі треба підбирати інтелігентних і освічених людей, щоб дорівняти тамошнім. Оповідав, що навіть у зовнішньому вигляді киян помічається корисна зміна, люди виявляють вроджений українцям смак і елеганцію, а тому, вертаючись у травні знову до Києва, забрав зі собою „львівський одяг", щоб не відрізнятися на вулиці (з конспіративних причин).

Душевне піднесення, що його давав побут в Києві, вкупі з вродженим йому почуттям обов'язку й чести кріпили його сили серед важких обставин, серед холоду й недоїдання, безперервного переслідування гестапівськими агентами. Не зважаючи на всі труднощі й небезпеки, він вперто й послідовно вів революційну роботу, поширював визвольні ідеї, приєднував для них прихильників і борців. В листі від 2. 3. 1942 р. писав: „Мої друзі — добрі хлопці, що можуть, те роблять. А роботи „гук", а все на наших молодих плечах. Подужаємо й дамо раду. Хоч би довелося землю рвати, а таки дійдемо до мети... Вдоволення з праці знаходжу, хоча приходиться пережити не одно розчарування, важку хвилину. Але я вже маю таку вдачу, що тоді почуваю себе сильнішим, чим складніша ситуація..."

В листі від 15. 12. 1941 р. писав: „Хотів би вже раз чоловік дихнути й розвинути свої сили „во всю", а так все довбай і довбай... Чую в собі силу й енергію. Видержати, йти безперестанно вперед і працювати, хоч би руками землю рвати".

При всій цій дрібній, виснажливій організаційній роботі він знаходив час і силу для праці над собою, на глибокі студії, на розробку ідеологічних проблем українського визвольного руху. На жаль, його праця, яку він мав при собі в хвилині арештування й смерті, пропала в київському гестапо. Крім цього він, колишній провідник Юнацького Сектора ОУН, завжди присвячував велику увагу ідейному вихованню молоді. В листі від 16. 2. 1942 р. писав: „Я думаю, що добре було б зібрати різні цікаві картини з нашої боротьби, процесів, життя революціонерів, щоб захопити молодь великою пригодою, романтикою боротьби, риском, що дух забиває, замість усяких чужих Шерлоків". Ця його думка набирає особливого значення й актуальності тут на еміграції, де наша молодь серед моря чужих впливів живе під загрозою захоплення чужими ідеями й послідовної денаціоналізації.

А його особисте життя... Воно теж було багате на переживання та події в останньому році його буйного й високого життя, хоча повністю підчинене суворим вимогам революційної діяльності. „Коли вимагаєш чогось від другого, то сам найперше так роби й поступай" — так писав у листі від 3-го березня 1942 р. Його суворість для себе самого межувала зі самозреченням — хоча аскетизм зовсім не був властивий його вдачі. Навпаки, він любив повноту життя, не лише працю й боротьбу, але гармонійне поєднання потреб тіла й духа, кохання, красу природи, мистецтво й особливо музику, естетику й комфорт побуту, витонченість поведінки з людьми, чепурність одягу, але все це вважав за речі, які треба відсунути на другий план, а навіть їх зректися, коли цього вимагають обставини визвольної боротьби.

В листі від 16. 2. 1942 р. писав: „Людина бажає особистого щастя й радості. Не раз я як бездомний, блудний син, хотів би мати свій дім, своє родинне вогнище, одначе, як того мандрівника, все буде мене приваблювати нова праця, нова проблема, нові люди, нові, незнані країни духа й чину, краса нових переживань, поривів, подорожей... При тому я завжди тужив за вірним, дружнім серцем і глибокою любов'ю... Моя ідея, праця й любов — це добрі друзі на моєму життєвому шляху". Але: „праця й обов'язок важніші, як особиста приємність і радість. Як можна радуватися особистим щастям, коли бракує його довкруги?.."

І задля цього „щастя довкруги", задля щастя його земляків, він відрікся власного дому й родинного вогнища та вибрав трудний, суворий стиль життя українського революціонера-підпільника.

Дня 25 липня 1942 р., около год. 3-ої сполудня у Києві на розі вулиць Фундуклеївської (Леніна) і Театральної дві кулі гестапівського агента нанесли йому смерть на 31-му році життя. Це був жахливий удар для його сім'ї. В нашому горі єдиною розрадою для нас була свідомість, що Бог дозволив йому уникнути жахливих тортур, яких напевно не шкодували б йому гестапівські кати, коли б він живий їм у руки попався, та що згинув він за волю України, а його гаряча кров всякнула в святу землю нашої Столиці, яку він полюбив до останнього удару свого шляхетного серця.

«Альманах «Гомону України» 1985 рік

Published on 21 October 2011