Ольга МИХАЙЛИЧЕНКО

Заповіт матері

Вперше за все своє багатостраждальне життя я поїхала до Чорного моря.

Вперше за все своє багатостраждальне життя я поїхала до Чорного моря. Але не відпочивати, а рятувати, за порадою лікарів, свого малолітнього синочка. Був кінець квітня, і після північних снігових заметів, по-весняному вбрана й заквітчана українська земля видавалась неземним раєм.

Діти кожного ранку весело бігли до моря купатися. Я ж бігти разом із ними не могла, бо важко переставляла ноги і все думала, коли нарешті покину прокляту Богом і людьми "Сибір неісходиму" та повернуся додому.

Йду собі та йду, коли чую - хтось здоганяє мене. Порівнявся, уповільнив кроки, звертається по-російськи:

- Доброго дня, жіночко! Вже кілька днів спостерігаю за Вами. Судячи з Вашої мови, приїхали Ви з Київщини.

- На жаль, - відповідаю незнайомцеві, - приїхали ми не з Київщини. Вже двадцять років живемо в Заполяр'ї, тільки не з власного бажання...

- Ви розмовляєте не діалектом, а літературною українською мовою, отже, ви, - вчителька. Я також вчитель, болгарин за національністю, але живу в Україні, в Харкові.

- Знову помилились. Коли мені виповнилось сімнадцять років, я вступила до суднобудівельного технікуму. В 1944 році. Тільки закінчити мені його не судилося... А Ви з першого погляду видалися мені болгарином-патріотом, як Інсаров з оповідання Тургенєва "Напередодні".

Знітився мій співрозмовник. Попрощавшись, зі схиленою головою пішов геть. Останнього дня, коли ми прощались із морем, кидаючи в нього монети, болгарин підійшов знову.

- Бачу, Ви вже їдете. Хочу розповісти Вам на прощання історію життя мого найкращого учня. Він, як і Ви, ніколи не міняв своєї рідної мови...

Мабуть, знаєте, що діялось на Західній Україні в сорокові роки. Московські солдати з автоматами, готовими до стріляння, оточували села, вривались без стуку до кожної хати, несамовито кричали: "Сабірайтєсь! Чєрєз час всєх забєрьом!"

А кого забирали? В хатах - старі та немічні, а молодь уся в лісах та по тюрмах...

Чоловіка Настиного за те, що був в УПА, більшовики розстріляли, а вона на п'ятому місяці вагітності.

- Нічєво, - сміються солдати, - в лагєрє родішь, там у нас харошіє акушера.

Забрали Настю з немічним батьком та матір'ю. Матуся померла в дорозі серед дрімучої тайги. Загорнули її в рядно, винесли з потяга, поклали під сосною, помолились за упокій душі - ото і весь похорон. А їх нещасних, змучених катуваннями, голодом та спрагою вигнали з потягу у безлюдному місці.

- Вот здєсь і будєтє жіть, - сказали. - Пака нє лєтают бєлиє мухі, стройтє сєбє жільйо.

З божою допомогою збудували вони барак, ще й перегородки поробили між вагонками нар.

І ось наступила справжня сибірська зима. Настя працювала до останнього дня пологів. Пологи приймала така ж невільниця, тільки вже у віці.

- Радій, Насте, - каже, - синочка маєш. Як назвеш його?

- Андрієм. Так звали його батька.

Не довго протягнув дідусь Андрійка, віддав Богові душу. А Настя...

Робота на лісоповалі забрала до решти її сили. Злягла вона, день і ніч кашляла, а ліків - жодних. Заходять односельці провідати, дивляться на Андрійка, змахують рукавами сльози, тяжко зітхають. Вже п'ятий рік йому пішов. І що воно таке мале та беззахисне без матері робитиме? Андрійко ж, мов би й не дитина, все біля матері сидить, все питає:

- Може хлібчика, мамо, з теплою водичкою з'їсте?

А Настя у відповідь лише головою похитує. І кашляє, кашляє без кінця. А коли почалася кровотеча, покликала сусідку:

- Дорога моя, подруго, чую, скоро помиратиму. Запиши адресу моєї рідної сестри Марійки. Живе вона в Харкові. Напиши їй, щоб приїхала та забрала Андрійка і любила його як власну дитину. А тепер, подруго вірна, вийди і скажи Андрійкові, нехай зайде.

Андрійко матері не пізнав, біліше білої стіни стала.

Перехрестила його, по голівці погладила тремтячою рукою:

- Дістань, синку у мене в головах, під подушкою ікону Божої Матері.

Дістав Андрій ікону, поклав її на материні груди і заливсь гіркими сирітськими сльозами.

- Не плач, синку, таке людське життя. Один відходить із цього світу, а другому треба жити, продовжувати рід. Стань на коліна, прокажи "Отче наш", і слухай та дітям своїм перекажи те, що почуєш від матері. Батька твого, що любив Україну і боровся за її волю, розстріляли більшовики тоді, коли я ще не знала, що ношу тебе під серцем. Нас із дідусем і бабусею вивезли на цей Богом проклятий Сибір. Тут на цих нарах ти і побачив світ. Ім'я носиш батькове. Тітка твоя не сьогодні-завтра приїде за тобою. Вона замінить тобі рідну матір. А тепер поклянись перед іконою, що ніколи не розмовлятимеш російською, бо це мова катів твоїх і вбивць твоїх батьків. Куди б не закинула тебе доля, пам'ятай, що твоя Батьківщина - Україна, що рідна мова твоя - українська. Це твій національний скарб. Навчи і дітей твоїх, і онуків розмовляти нею...

На випускному вечорі підійшов до Андрія вчитель історії і сказав:

- Ми з тобою більше ніколи не зустрінемося. Ти виїжджаєш із Харкова, і я відчуваю, що назавжди. Скажи, якщо можеш, чому я від тебе за десять років так і не почув жодного російського слова?

- І ніхто не почув і не почує, - відповів гордо Андрій і розповів своєму улюбленому вчителеві історію свого життя...

Де ти живеш сьогодні, Андрійку? Як склалась твоя доля? Можливо, прочитавши оцю невигадану бувальщину твого життя, відгукнешся.

Published on 30 September 2011