Віктор РАДІОНОВ

“Легенда для нових борців”

До 20-ї річниці незалежності України видавництво “Медобори-2006”, що в Кам’янці-Подільському, зробило всім нам чудовий подарунок — здійснило передрук захоплюючих спогадів Якова Гальчевського “Проти червоних окупантів”.

До 20-ї річниці незалежності України видавництво “Медобори-2006”, що в Кам’янці-Подільському, зробило всім нам чудовий подарунок — здійснило передрук захоплюючих спогадів Якова Гальчевського “Проти червоних окупантів”. Уперше твір славетного отамана доби Національних визвольних змагань випустило Українське видавництво. Перша частина побачила світ у Кракові далекого 1941 року, друга — у Львові 1942-го. Та книжка на сьогодні — справжня рідкість. І не менша цінність. І, на жаль, поки що маловідома. Утім, упевнений: так буде недовго...

Мені пощастило прочитати цю вражаючу розповідь ще в 1999 році. Довіку завдячуватиму цим Романові Ковалю. Він десь у скарбівнях-книгозбірнях розкопав цю надзвичайно вартісну річ і зробив відбитки сторінок. Після ознайомлення з ними моєму захопленню не було меж. І відтоді видатний борець за Україну, яким, безперечно, був Я. Гальчевський (повстанський отаман Орел), — назавжди в моєму серці.

Настійно раджу кожній щирій українській душі поринути в цей дивовижний, неповторний світ гайдамаччини першої половини ХХ ст. Це справжнє явище! Разом з отаманом Орлом та його побратимами ви пройдете дорогами Поділля, Брацлавщини і Київщини, переживете неймовірні пригоди, станете свідками не одного переможного бою з ворогом. Прочитайте, а тоді запитайте себе: ну хто не волів би й сам припасти до кулемета — і косити, косити більшовицькі лави? хто не поривається хвацько вихопити шаблю й також зарубати бодай одного червоного кіннотника? хто не уявляє, як розряджає всю обойму в комісара, переслідує чекіста чи чонівця, аби наздогнати і проткнути багнетом?

Небезпека чатуватиме на кожному кроці, але завдяки відвазі та спритності свого ватажка переважна більшість бійців залишаться в живих. Проте розв’язка невблаганно наближалася. Й ось він — кінець. Зворушливе прощання товаришів по зброї між собою та з рідним краєм. Хлюпотять хвилі Збруча, й усі розуміють: далі — невизначеність. У багатьох попереду — роки вимушеного вигнання й життя на чужині. “Серце моє стиснулося з болю, і не один козак заплакав”, — пише витворець. А чиє щире читацьке серце теж не стиснулося, не защеміло?

І разом з тим яка наснага, яке життєствердження! Вчорашні невловимі месники йдуть нескореними й незломленими, з високо піднятою головою. Та вони були б не вони, якби й тут не вчинили виклично, як бойовики — не винищили більшовицьку “граничну сторожу” на відтинку 10 верст.

Так, боротьба програна. Повстанці це сповна усвідомлювали. І все ж хлопці, котрі, як підмітив їхній провідник, “у постійній боротьбі стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті”, йдуть непереможеними (у прямому й переносному значенні слова). “Святі і страшні” не змирились. Їхня віра залишилася незнищенна, бойовий дух живий. Вони пішли у вічність...

Ці спогади про свою буремну молодість, про непримиренну боротьбу з московськими загарбниками — безцінний скарб. Я переконаний: “Проти червоних окупантів” не залишить байдужим жодного вітчизнолюба, жодну діяльну одиницю. Це читво розбудить й оспалого, підніме навіть лежня, якщо той не позбавлений мрійливості. Успіх — забезпечений. Адже перед нами — і пригодницька повість-бувальщина, і своєрідний посібник з упорядження й забезпечення збройного руху опору, і перевірені життям способи ведення підпільної роботи, і глибокі роздуми про долю Батьківщини.

У цієї проби пера безліч достоїнств, багатьом праця стане в пригоді. Нею зачитуватимуться, її передаватимуть із рук у руки, захоплено переповідатимуть описані в ній події рідним, друзям і знайомим. Побачите: книжка обов’язково займе належне їй місце в одному ряду з “Холодним Яром” Юрія Горліса-Горського, “Україною у війні за державність” Олександра Удовиченка, “Чорними запорожцями” Петра Дяченка.

Саме такого твору дуже довго чекала українська громадськість. Не вигадок чи домислів, а опису дійсного стану речей, розмислів безпосереднього учасника тих далеких подій. Такі книги завжди будуть затребувані, тому що зачіпають щось невимовно дороге й говорять про надзвичайно важливе, непроминальне. У них узагальнено безцінний досвід. Вони не тільки будять у молодому поколінні відчуття обов’язку, синівську любов до праотчої землі, а й показують, яким яскравим, насиченим, вражаючим може й повинне бути життя справжнього борця. Вони запалюють, надихають і, головне, вчать перемагати.

І ще одне. Значущість записів Я. Гальчевського ще й у тому, що вони, як і вищеназвані твори інших достойників, переконливо доводять: в Україні була не громадянська, а національно-визвольна війна. Її наші попередники вели проти білих, червоних та інших займанців. Більшовизм — суто російсько-єврейське явище, чужинське для України. Совєтський лад нав’язаний їй силою багнетів. Нас не повинна збивати з пантелику наявність у комуністичному русі українців: Г. Петровського, В. Затонського, М. Щорса, В. Боженка, Ю. Коцюбинського, О. Пархоменка та їм подібних. Вони — вислужники й запроданці, виняток з правила, який зайвий раз це правило підтверджує. Совєтську владу, накинуту з Москви, в 1917—1920-х в Україні якщо хто й підтримував, то насамперед синки єврейських злодюжок, шахраїв, шинкарів і крамарів.

Сьогодні ж навіть для вчорашніх вірних ленінців стала очевидною облудність комуністичного вчення, його зашкарублість і нездійсненність завдань. Виявлені численні перекручення і спотворення в працях совєтських лжедослідників. Якими ж убогими й смішними на цьому тлі виглядають художні твори, які оспівували червоних комкорів і комісарів, “пєрвих красних офіцеров” і членів різних там РВС. Потрібні нові постаті, гідні звеличення й наслідування, особистості, суголосні часові та потребам утвердження національної державності. Книжка Я. Гальчевського “Проти червоних окупантів” і зазначене питання вирішує.

Тому треба щиро подякувати людям, які зробили велику справу — перевидали чудову працю. Я несказанно цьому радий. Гадаю, книжка витримає ще не одне перевидання. Вважаю, вона мала би бути в кожній книгозбірні, в кожній читальні принаймні Хмельницької та Вінницької областей.

Тепер хотілося б сказати добре слово про витворця. По-перше, чому я пророкую великий успіх його дітищу? У чому таїна удачі твору? Все просто: Я. Гальчевський був успішним у боротьбі із загарбниками. Такі особи завжди наснажують і притягують. Вони просто не можуть не приваблювати. Успіх завжди манить, викликає зацікавлення й прихильність. Особливо тоді, коли це успіх у боротьбі з лютими, жорстокими й ненависними зайдами-поневолювачами.

На жаль, Україні в усі часи від Хмельниччини дотепер постійно не вистачало таких особистостей. Завзяттю Я. Гальчевського, вмінню підтримувати бойовий дух і наснажувати на подвиги, непохитності й наполегливості в боротьбі за право свого народу жити на власній землі й, головне, бути на ній господарем, мали б повчитися сьогоднішні безхребетні “батьки” нації.

А чи багато хто з нас, зманіжених різноманітними нинішніми благами, зміг би (якщо справа потребує) спати в лютий мороз на снігу в лісі, знаючи, що завтра — знову в бій? У кого б не забракло мужності та стійкості щоденно наражатися на небезпеку? Хто досконало опанував мистецтво уникати підступів ворога й сам навчився заганяти його в пастки? Наш завзятець усе це вмів. А було ж йому тоді якихось 25—26 років...

Чому молодому отаманові вірили, чому за ним пішли, довірили йому свої долі? Мав необхідні якості, а це в такому віці властиво одиницям. Був вимогливий насамперед до себе, а вже тоді — до інших. До своїх козаків ставився, немов батько рідний: завжди турбувався, щоб вони були нагодовані; стежив, аби кожний мав коня, був добре одягнений і озброєний; учив не ховатися за спину товариша, бути одностайними в бою; кожну втрату бійця сприймав як особисту. Саме цим пояснюються його постійні перемоги в сутичках зі значно переважаючим неприятелем і незначні втрати особового складу.

“Героїзм і смерть не завжди йдуть в парі з мудрістю”, — казав ватажок своїм товаришам. І хоча, як правило, першим кидався на ворога й останнім полишав поле бою, не був з тих, хто підставляє груди під кулі, а голову — під шаблі. Через те й не загинув безславно чи по-дурному.

Кмітливий, меткий, хитрий, спритний хлопець, який мав дивовижне чуття. Усього, насамперед небезпеки. Тому й зумів уникнути лабетів ЧК. За його голову обіцяли великі винагороди, але марна праця: зверхник повстанців скрізь мав свої очі та вуха й був невловимий. Постійно влаштовував засідки на загони загарбників, перевдягався в здобутий у бою з ними однострій начполку з орденом червоного прапора на грудях і з’являвся там, де не чекали, діяв зухвало і від душі сміявся з чекістів та їхніх вивідачів. А в тих одне його ім’я викликало жах і заціпеніння. Совєтська влада називала отамана Орла бандитом, але його козаки ніколи не вдавалися до мародерства й погромів.

“Я взагалі не вірю ніяким комітетам, — казав Я. Гальчевський, — бо де є комітети, то там не може бути конспірації”. Просто й водночас мудро. Доведено життєвим досвідом. Не завадило б прислухатися нинішнім любителям позасідати й потеревенити: справу не язиком роблять.

До всього той молодий чоловік доходив сам. Учитися не було в кого й коли. Натомість дуже багатьом є чого повчитися в нього. Насамперед відповідальності. За доручену справу, за життя людей. І чесності як перед товаришами, так і перед самим собою. Напевно, слушно ним було сказано: “Правдивий Вождь не потребує чужих зразків”.

Як справжній провідник, до всього він мав діло. Скрізь устигав. Довідався про наругу над українськими дівчатами — й не забарився поквитатися, притягнути до відповідальності червонозоряних башкирських і татарських гріховодників. Та ще й як! Іншим на науку. Тих, хто не мав гідності, без гідності й залишив. Чоловічої.

На відміну від Уряду УНР, не грався в демократію. І знайшов час покарати за ворохобництво керівників так званої Пашківської республіки. Свого часу ті недалекі, розхристані дядьки, котрі не визнавали жодної, крім своєї, влади, роззухвалися до краю і страшенно нашкодили. А повстанці за те їх знешкодили. З’ясування обставин, суд без тяганини і справедливі вироки більшовицьким пособникам.

Відомо, як багато й серед отаманів було різних баламутів, плутаників, розперезаних осіб, які визнавали то українську владу, то “власть совєтов”, оголошували то про невтручання, то про “смертельний бій”, перебігали то до червоних, то до Н. Махна, а потім назад. Усе це не про Я. Гальчевського. Був твердий і непохитний. Добре розпізнавав своїх, чітко визначав, хто є друг, хто ворог, а хто — попутник. Допомогою в цьому став міцний національний стрижень.

За поглядами — справжній націоналіст. Людина чину й честі, людина без страху і докору. Запам’ятаймо слова славетного (як по-націоналістичному вони звучать!): “Кожна нова жертва — цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється намарно!” Додам від себе (адже саме це малося на увазі): коли вона ллється за велику справу національного визволення, за свободу. Тому що немає тієї ціни, якої б горда нація не була готова заплатити за здобуття волі.

Може, Я. Гальчевський і не читав “Самостійної України” Миколи Міхновського, але керувався у своєму житті накресленнями саме тієї праці: “Доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя”. Із цими словами перегукуються слова славного подолянина: “Ми, повстанці, боремось під національними прапорами за велику ідею, і за цю ідею ми не боїмося ні смерті, ні мук... А коли хтось із нас впаде в бою, то його смерть буде цеглиною під рідний національний будинок, і слава про нього не загине по віки вічні... Ворог вживає всіх, доступних чортам, метод і способів, щоб нас знищити. Він знає, що поки ми є, Україна ним не опанована!”

Нічний напад на ворожу залогу. Разючий, стрімкий, щоб не встигли опам’ятатися. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл!” Боже мій, як влучно! Без зайвих слів і так промовисто! А як злободенно звучить! Російська мова була чи не найпершою ознакою супостата. Тож розмова з ним була коротка. Так було, і так має бути. І ця настанова відважного верховоди українських повстанців варта того, щоб зайняти почесне місце серед крилатих висловів.

А їх у книжці рясно, як грибів після гарного дощу. Крім вищенаведених, подам ще кілька, найяскравіших:

“Щоб здобути свободу, нація мусить по горло скупатися в крові”.
“Вождь може постати лише з гущі нації”.
“Сильні народи не святкують своїх поразок, лише — побіди”.
“Войовничі мужі перш за все шукають чужої сили”.
“Найкраще з москалями балакати мовою гармат”.
“Повстанчих отаманів цінують лише в часі боїв”.
“Кожний отаман добрий, коли матиме добрих помічників”.
“Вдивляйтесь і вслухайтесь у слова тих, хто засуджуюче вимовляє слово “отаманія”, і побачите, що власне в їхніх душах жевріє ота “отаманія”.
“В боротьбі сентиментів немає”.
“Півзасобами в нападі ворога не переможеш”.
“На вогні і камінь часами тріскає”.
“Хто вміє підлягати, той уміє й наказувати”.
“Найскоріше заломуються красномовні ефектовці, найдовше витримують понурі “мовчки”, у яких лише очі блищать вогнем”.
“Зрада не є рятунком для здеморалізованих”.
“Тіло кожного зрадника рознесуть звірі і птахи”.
“Вмирати треба, але тоді, коли жертви життя й крові дають певну перемогу”.
“Нас може і не стати, але залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців”.

Це теж вислів полковника Армії УНР Я. Гальчевського, призначеного Симоном Петлюрою в 1922—1923 роках керівником повстанського руху всієї Правобережної України. Справді, таким він залишиться в нашій пам’яті назавжди: натхненником і бойовиком, людиною-легендою, людиною честі й обов’язку, полум’яного і щирого серця, беззавітної любові до Батьківщини й лютої ненависті, нещадності до її ворогів.

Боротьбі за рідний край той відчайдух віддав усього себе до останку. Герої, на жаль, майже завжди гинуть. І гинуть, як правило, героїчно. Так сталось і з Я. Гальчевським на далекій Холмщині в 1943 році. Вистежений та оточений зграєю польських шовіністів, він поліг у нерівному бою, до останнього набою захищаючи дружину, сина й українську справу — справу всього свого життя.

Пригадаймо рядки Тараса Шевченка: “Де Гонти могила, — // Мученика праведного // Де похоронили? // Де Залізняк, душа щира, // Де одпочиває?” Немає й могили українського звитяжця ХХ ст., була сплюндрована недолюдками і зрівняна із землею...

Тому ми маємо подвоїти, подесятерити зусилля, щоб зберегти світлий образ Якова Гальчевського. Згадуймо його з вдячністю, ми в неоплатному боргу перед такими, як він, тими, котрі через роки пронесли велику і невмирущу ідею — ідею свободи і незалежності України, передали нам прапор боротьби. Будьмо гідними їхньої слави!

Published on 6 September 2011