Петро Твардовський

Життя – у боротьбі

В пам’ять воїна УПА бунчужного Тараса Бурого - “Буркуна”.

В пам’ять воїна УПА бунчужного Тараса Бурого - “Буркуна”.

У найбільш напружені дні національно-визвольної боротьби після Другої світової війни Провід ОУН-УПА в одній із відозв до народу закликав вступати в ряди Української Повстанської Армії, в якій “борються українські селяни, робітники та інтеліґенти проти гнобителів за Українську Самостійну Соборну Державу, за національне і соціяльне визволення, за новий державний порядок та новий суспільний лад”. Очевидно, ця відозва запала в душу і серце молодого юнака Тараса Бурого, який став воїном УПА.

Народився Тарас Бурий 24 червня 1926 року в селі Красичі, повіт Перемишль (тепер Польща). Він мав середню освіту, а в родині отримав українське національно-патріотичне і духовне виховання. В юнацькі роки вже був ознайомлений з діяльністю українських молодечих національно-патріотичних організацій і тому в 1942 році був прийнятий в Юнацтво ОУН. В 1943 році вступив в ряди УПА під псевдом "Буркун". В 1944 році в загоні командира Рена брав участь у Карпатському рейді. Весною 1945 року відбув вишкіл провідного активу району "Холодний Яр" в Корманицькому лісі. В цьому ж році Тарас вже виконував обов'язки коменданта польової жандармерії 1-го району "Холодного яру". В бою з польським військом 4 січня 1946 року в селі Лімна коло Бірчі Тарас був тричі ранений. В 1946-47 роках він вже був бунчужним в сотні “Ударники-4” Перемиського куреня, якою командував хорунжий Володимир Щигельський-"Бурлака". У своїх спогадах Тарас згадує, як він став бунчужним. Щигельський запросив вояків-добровольців, щоб змагатися на основі конкурсу за звання бунчужного. Зголосилося троє. Він дав їм завдання описати останній бій сотні. З цим завданням найкраще справився “Буркун” і став бунчужним. Маючи відповідну освіту і нахил до писання, Тарас згодом став вести денник відділу УПА “Бурлаки” з 1 жовтня 1946 року до 24 жовтня 1947 року.

Весною 1947 року польський комуністичний уряд розпочав акцію проти українського населення по всьому Закерзонні під назвою “Вісла”. Тоді Провід ОУН-УПА видав наказ готуватися окремим відділам УПА для відходу в Західну Європу, щоб сповістити світ про збройну боротьбу українського народу проти комуно-московської окупації за свободу і незалежність Української держави. 30 квітня 1947 року В. Щигельський-“Бурлака” отримав наказ очолити зведений курінь УПА, до якого увійшли, крім його сотні, ще вояки з сотень “Ластівки” та “Крилача”, щоб рейдом через Чехословаччину пробитися до американської окупаційної зони у Німеччині. В червні цього ж року Т. Бурий “Буркун” вирушив з відділом командира В. Щигельського-"Бурлаки" рейдом на захід. Впродовж кількох тижнів тяжких боїв з польськими вояками та із значними втратами українські повстанці перейшли вночі 22 червня словацький кордон. Ось як Тарас записав у деннику про цю подію. “Безпосередньо за кордоном злазимо з високої гори у долину. Багато стрільців уже треба провадити. Хлопці не хочуть вірити, що ми вже на словацькій території. Тепер найважливіше – мусимо щось з’їсти, бо вже довго не потягнемо”. Протягом усього рейду найголовнішим кормом для хлопців у той час була молода картопля, яку викопували на полях і городах біля сіл. А коли вдавалося у пастухів на пасовищах здобути овечку або теля, то це вже був справжній бал. Хоч не завжди зголоднілі хлопці давали можливість повністю спекти це м’ясо. Вони витягували з вогню куски недопеченого м’яса і з’їдали його, ще напівсире.

Особливо тяжко далі було пробиватися, бо повсюдно українським повстанцям приходилося вести запеклі бої із чеською армією, яка застосовувала проти них тяжкі кулемети, ракети, танки, панцерки і навіть літаки. У цих боях вояки УПА зазнавали великих втрат. В таких обставинах командир відділу 16 серпня 1947 року проводить останню відправу з чотовими і ройовими, на якій подає до відома, що вирішив розділити відділ на сім груп. У кожній із груп було по 9-11 вояків. А загалом всіх українських повстанців на той час було 67 осіб. Першу групу очолив командир “Бурлака”, а п’яту – бунчужний “Буркун”. Відтепер кожна група самостійно повинна пробиватися на захід. І тут в деннику про цю відправу Тарас написав так: “Командир промовляє до вояцтва, вияснює доцільність розчленування відділу на менші групи з огляду на обставини. Твердий, загартований воїн, наш улюблений командир “Бурлака” із сльозами в очах ледве вимовляє слова прощання з друзями, з якми так багато пережив”. Групу “Буркуна” командир “Бурлака” тимчасово затримує із собою. А вже 21 серпня цих дві групи на чолі з командиром потрапили в оточення чеського війська в окрузі міста Жіліни. У короткій битві смертельно падають від ворожих куль повстанці, а тяжко ранені самі себе дострілюють. І тут командир знову наказує розділитися ще на менші групи по 3-4 вояки і дальше прямувати на захід. З командиром ще залишається 8 осіб, а серед них і “Буркун”. Першого вересня ця група з командиром біля ріки Ваг попала під обстріл чехів. У перестрілці хлопці розбіглися в різні сторони. Між ними була умова, що у випадку несподіваного ворожого нападу всі збираються у визначеному раніше місці. Однак пізніше до визначеного місця прийшло тільки три вояки: “Буркун”, “Твердий” і “Босий”. Доля п’ятьох, а серед них і командира “Бурлаки”, невідома.

Шостого вересня трійка вояків підійшла до лісничівки, в якій вони вже два тижні тому перебували. Тут їх зустрів вже знайомий їм раніше робітник українського походження. При зустрічі він подав їм летючку із світлиною командира “Бурлаки”, в якій він закликає всіх повстанців добровільно здаватися без зброї в руках і вони будуть трактовані як воєннополонені та залишаться в Чехословаччині. Останнє речення у летючці звучало так: “Підіть за моїм прикладом і якнайскоріше зголошуйтеся”. Підпис: Бурлака-к-р., 5 вересня 1947 р, Жіліна. Цей робітник розповів, що напередодні у цій місцевості всі п’ятеро повстанців, нібито, здалися без бою чеським воякам. Не хотілося вірити, що їх командир В. Щигельський-“Бурлака” здався добровільно. І цей їх сумнів був оправданий тим, як пізніше вони дізнались, що група вояків на чолі з командиром “Бурлакою” впали жертвою підлої зради. Цим зрадником був за походженням карпатський русин якийсь Єлічук, що повідомив чеських жандармів в якій хаті у селі знаходяться українські повстанці. Їх зненацька захопили жандарми. Словацькі партизани за зраду українських вояків Єлічуку поламали ребра. А підпис “Бурлаки” на летючці, як вважали його побратими, був поставлений ним несвідомо при допитах. Зловлених вояків УПА разом з командиром “Бурлакою” чехи передали полякам. Лише в 1949 році українську громаду у світі облетіла вістка, що 7 квітня цього ж року в Ряшівській в’язниці в Польщі було страчено старшину УПА – сотенного “Бурлаку”.

Трійка далі подалася на захід і 24 вересня перейшла із словацької на чеську територію. Але і тут траплялися люди добрі та щирі. Як і словаки, чехи також інколи допомагали їм харчами, коли вони заходили до деяких крайніх хат у селах. Надалі основною їдою для них залишалася картопля на полях і городах, а також осінні плоди в садах: яблука, сливки, груші. Час від часу трійка шукала в селах директорів шкіл та вчителів, від яких отримували мапи місцевості, що допомагало їм легше орієнтуватися в поході на захід. Шостого жовтня трійка в околиці на відстані 8-9 кілометрів залишила велике чеське місто Брно. Але маршувати приходилося чимраз важче. Тяжко змученим, голодним, у цілком подертому одязі та взутті, воякам також почали дошкуляти вже холодні ночі з приморозками, а 18 жовтня їх притрусило легким сніжком. Зате неділя, 19 жовтня 1947 року, для них була щасливою, бо трійка повстанців УПА залишила 17-ти тижневий терновий шлях (360 км.) вздовж цілої Чехословаччини. “Буркун” називає цей шлях “терновим”, бо за його словами, він був тяжчим і прикрішим, ніж майже три роки боротьби УПА на Закерзонні. Тепер вони вже в Австрії, а звідси розраховували, що за два-три дні маршу понад 20 км і будуть у Баварії (Німеччина). Хоч це була совєтська окупаційна зона Австрії, але військових залог по селах не було. Це їм давало можливість по селах трохи підкормлювати себе харчуванням, хоч австріяки в порівняні до слов’ян, є дуже ощадливими і не так щедро вгощали наших повстанців. Зате вони надавали їм велику допомогу при переході кордону з Австрії до Німеччини. Особливо, за декілька кілометрів до кордону вони, як колись зв’язкові в УПА, переводили наших хлопців від села до села і через самий кордон. І так наша трійка повстанських вояків УПА в складі “Буркуна”, “Твердого” і “Босого” 23 жовтня 1947 року о годині 11:30 вечора перейшли вбрід невеликий граничний потік, який був кордоном, і ступили на німецьку землю в Баварії. А вже на території Баварії 24 жовтня 1947 року бунчужний Тарас Бурий-“Буркун” закінчує свій денник таким записом: “Переходимо ще один, так само широкий як і граничний, потік і заходимо в ліс та розпалюємо вогонь. Сушимося, печемо бараболю і спимо від 2-ої години ночі до ранку”.

Про дальшу долю трьох українських повстанців “Буркуна”, “Твердого” і “Босого” у їх мандрах в Німеччині описує у своєму деннику “Твердий”. Вже наступного дня вони прибули до першого німецького села Вільдеранна і вступили до третьої хати. Господар хати відразу їх запитав, чи вони є українськими партизанами, бо тут у селі тепер часто бувають такі гості, - сказав він. Отримавши від них ствердну відповідь, господар пригостив їх доброю вечерею. Опісля направив гостей до наступної хати, де у господаря працювали два робітники - українці. При зустрічі з цими українцями, один з них виявився односельчанином “Босого” із села Тисови (Перемищина). Радості не було меж, вони віталися, як рідні брати. Виявилось, що ці хлопці були в контакті із клітинами Закордонних Частин ОУН в Німеччині, бо відразу один з них зателефонував на зв’язок до міста Пассау про те, що прибули нові люди. При цьому хлопці попросили вояків УПА віддати їм зброю і заховали її в сіні та сказали, що при потребі можуть назад забрати. “Трійка” також передала хлопцям на збереження всі матеріали, які мали з собою: денники, різні записи, біля 100 фотографій, мапи та інші речі. Хлопці відразу порадили нашим повстанцям, якщо у випадку їх би заарештувала німецька прикордонна служба, то ні в якому разі не можна признаватися, що вони українські партизани, а є цивільні втікачі. Бо військових чи партизанів вони передають американцям, які їх інтернують і засилають невідомо в які табори. А цивільним за нелегальний перехід кордону дають лише три місяці тюрми. Потім їх легалізують і вони мають право жити, де захочуть.

Ця порада їм пригодилася, бо вже 26 жовтня при спробі виїхати із села автобусом до міста Пассау їх арештувала німецька прикордонна служба. Спочатку на допитах у німців, а потім і в американців “трійка” завжди переконувала їх, що вони не є партизанами, а цивільними втікачами. Це стало підставою для суду, який присудив їм тюремне ув’язнення на три місяці. Перебуваючи у в’язниці під наглядом американців, 1 і 2 листопада їх відвідала група українців, серед яких було два священики о. Михайло Пиріг і о. Петро Липин та зв’язкові від ОУН (б). Священики привітали їх словами “Слава Ісусу Христу”, а зв’язкові з радісним окликом звернулися до вояків УПА – “Друзі, ви живі”! Радість зустрічі із сльозами на очах, короткі розповіді, і як на сповіді перед священиками, “трійка” призналася , що вони є воїнами УПА. Прибулі гості принесли у пакунках всякої їжі та білизну, що для повстанців було тепер вкрай потрібним. Чергові американські вояки, які дозволили зустріч на півгодини, кивали головами, розуміючи, напевно, що ніхто так не вітає цивільних втікачів. Однак гостинність американців закінчилася і вже 4 листопада “Буркуна”, “Твердого” і “Босого” німецькі поліцаї перевезли вже на постійно до німецької тюрми в тому ж місті.

Протягом всього часу перебування наших повстанців у цій тюрмі їх декілька разів відвідували священики Пиріг і Липин разом із зв’язковими ЗЧ ОУН. Вони приносили їм не тільки їжу, але й молитовники та вільну українську пресу. З неї довідувались, як світ переважно позитивно сприймав повідомлення про продовження в Україні національно-визвольної боротьби проти совєтських окупантів. А в газеті “Українська трибуна” натрапили навіть на повідомлення про успішний рейд українських повстанців на захід. З цього приводу “трійка” робила висновок, що це були вояки УПА з сотні “Громенка”. Для них була б велика радість ще зустрітися з побратимами-вояками тут на чужій землі, але наразі вони в тюрмі.

Священики і зв’язкові ЗЧ ОУН, відвідуючи своїх друзів у тюрмі, неодноразово потішали, що Організація старається домогтися їх дострокового звільнення. І такий день настав. 15 грудня 1947 року після сніданку об 11 годині ключник відкриває двері і, усміхаючись, каже виходити з усіма речами. На виході їх вже чекав о. Пиріг і два зв’язкових. “Тепер ми вже на волі, хоч на чужій землі” - . закінчує свій денник вояк УПА “Твердий”.

Після дворічного перебування в переселенчих таборах Німеччини Тарас Бурий в травні 1949 року прибув до Філадельфії (Пенсільванія, США), де одружився з Софією Мельник у 1951 році. Подружжя Бурих виховало чотирьох дітей. У 1952 році Тарас і Софія Бурі переїхали до Клівленду, де Тарас закінчив курс інженерії, що згодилося йому в наступній праці у фабриці при виробництві різних інструментів, на якій працював 44 роки.

В Америці Тарас Бурий активно включився в українську громадську діяльність. Зокрема, понад 15 років працював секретарем Управи Товариства Вояків УПА ім. ген. хор. Романа Шухевича-Тараса Чупринки в Клівленді. Він був членом Організації Оборони Чотирьох Свобід України і Спілки Української Молоді. Протягом усього часу перебування в Клівленді Тарас Бурий був не тільки активним парафіянином Української Греко-Католицької Церкви Покрови Пресвятої Богородиці в Пармі, але й одним із засновників цієї прафії. В 1974 році родина Бурих зазнала тяжкої втрати, коли трагічно загинув їх син Мирон.

В останні роки життя здоров’я Тараса Бурого погіршувалося і тяжка хвороба обмежила його громадську діяльність. Помер 6 березня 2011 року. Під час похоронних відправ воякові УПА Тарасові Бурому - бунчужному “Буркунові” віддали шану пам’яті з організаційними прапорами предстаники Товариства Вояків УПА, Організації Оборони Чртирьох Свобід України та Спілки Української Молоді. Покійний Тарас Бурий залишив у глибокому смутку дружину Софію, дочку Дарію з сином, дочку Наталку з чоловіком і чотирма синами, дочку Ліду з чотирма дітьми, а також ближчу і дальшу родину в Україні. Похований покійний Тарас Бурий на упівській дільниці цвинтаря св. Андрія в Пармі, Огайо, США.

За визначні заслуги в національно-визвольній боротьбі, в утвердженні та розбудові Української держави Тарас Бурий нагороджений почесними відзнаками і грамотами Головною Управою Товариства Вояків УПА, Українськими Злученими Організаціями Огайо та обласною владою Львівської області. Україна втратила ще одного борця за здобуття української державності. Проте молоде покоління українців має в особі воїна УПА Траса Бурого-“Буркуна” повчальний життєвий приклад в тому, що все його свідоме життя проходило в боротьбі за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ.

Published on 29 August 2011