Незабутня зустріч

Було це влітку в Канаді. Далеко поза містом, ми зупинилися перед буйно зарослим садком та маленькою хаткою.

30 серпня відзначаємо 128-му річницю з дня народження ідеолога українського націоналізму доктора Дмитра Донцова. З нагоди цієї дати пропонуємо увазі читачів спогад молодої українки про зустріч із Донцовим, опублікований в одному з діаспорних видань в травні 1973 року і підписаний криптонімом «Л. В.»

Редакція

Було це влітку в Канаді. Далеко поза містом, ми зупинилися перед буйно зарослим садком та маленькою хаткою.

Старенькі люди зустріли нас з великою радістю. Два покоління – такі різні й такі одночасно близькі.

Високий, грізний, немов суворий, доктор Донцов сягав головою аж під низьку стелю. Мені ця сувора постава так заімпонувала, що перше моє враження було велике розгублення. Але після кількох речень, хоч сказаних без усмішки, ми відчули велику теплоту, таке родинне і щире відношення до нас, що зникла наша ніяковість і залишила місце безмежній довірі та приязні. Наші господарі випитували нас про родину, про життя молоді, про наші громадські й особисті плани, про життя українців в діаспорі.

Я була заскочена, що фізично далеко від гомінкого світу, доктор Донцов так багато про нього знав. Не зважаючи на недугу очей, не зважаючи на те, що. роки вже мучили його, йому були відомі, здається, усі події, не тільки політичні, але й літературні й мистецькі.

Ми засипали його запитаннями і захоплено слухали його точних відповідей, ясних політичних аналізів, натхнених тим могутнім революційним духом, який підняв цілий наш народ. Більше ніж усі книжки чи статті ця дискусія скріпила нас в глибокій вірі в нашу Ідею.

В присутності доктора Донцова ми пережили історію Визвольних Змагань України так виразно, як ніби ми самі в них брали участь.

Втомлений доктор замовк, а наші думки вагалися між соромом за нашу слабу активність в національному житті, між гордістю мати перед очима свідка й ідейного провідника нашої постійної боротьби, та гарячими бажаннями з новими силами включитися до дії.

Господарі попросили нас заграти, заспівати... Повстанські пісні залунали в кімнаті, а на обличчі доктора перший раз заблукала усмішка. У цій усмішці містилося все: радість, що ми, молоді, не схилили прапору, меланхолія спогадів молодих років, захоплення музикою, але теж і безмежний давній біль-ностальгія за незалежною Україною.

На дворі давно вже стемніло. Ми з панею Русовою заметушилися коло вечері. Пан доктор сів до писання. Серце нам тиснулося – дивлячись. Хвороба очей справді дуже мучила старенького, а; крім того машинка до писання не слухалася... стара й давно вже попсована...

Багато гостей навідувалося. Сусіди, знайомі. Ввічливі люди, але сумно, що всі чужинці. Тому з тим більшою радістю доктор звертався до нас в розмові. Просив відвідувати, скеровувати до нього молодь. У легких розмовах він участи майже не брав. Слухав і час до часу зітхав.... Жив для єдиної Ідеї і кожне його слово, кожний крок був відданий їй.

Як Патріарх – він спростовував нашу дорогу, показував нам шлях і – тихо від нас усіх відійшов...

Published on 18 August 2011