Олег Вітвіцький

Двадцять років блукання... Вихід Є?

19 серпня 1991 року, на Свято Спаса, яким пошановується Преображення Господнє і поява на горі Фаворі старозавітних пророків Мойсея та Іллі

19 серпня 1991 року, на Свято Спаса, яким пошановується Преображення Господнє і поява на горі Фаворі старозавітних пророків Мойсея та Іллі, виходячи з Божих Храмів із кошиками стиглих фруктів, представники понад п’ятдесятимільйонної української нації з тривогою обговорювали останні політичні новини. Мало хто у цей момент міг прогнозувати, що часова бомба марки «Прощай СССР» почала зворотній відлік часу, мало хто задумувався над тим, кому із старозавітних пророків припаде стати символом виходу українців з «дому неволі».

Не мине й тижня, і 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР прийме чи не найважливішу у своїй історії постанову – Акт проголошення незалежності України.

Тому саме цей день, 24 серпня, об’єктивно чи не зовсім, вважається головним державним святом. Тому саме 24 серпня кожного року прийнято оглядати здобутки та прорахунки української державності і, чомусь, менше говорити про її перспективи.

Похвалитись чи понарікати завжди знаходиться про що: то в космос полетіли, то атомну зброю віддали, то створили сто вісімдесят другу партію, то виплекали десятого мультимільярдера… Такого характеру фрагменти і складають загальну мозаїку, яка стає офіційною ілюстрацією прожитих літ у статусі незалежної держави.

Проте дуже рідко суспільство застановляється над глибшим аналізом, над роздумами про одвічно українське «Quo vadis?».

В рамках однієї публіцистичної статті дуже важко зробити зріз суспільного розвитку України за останніх двадцять років, чи, навіть, окреслити основні його тенденції. Разом з тим, про те, що, на наш погляд, є головним наголосити необхідно.

Отож, для того, щоб краще відтворити суспільні настрої та атмосферу періоду 90-х варто звернутись до підшивок періодики того часу. За загальною строкатістю публікацій, крилася ключова тема – Віра у те, що незалежність принесе визволення: як політичне, так і економічне, соціальне, духовне. Водночас, чимало оглядачів, експертів, журналістів того часу давали свій прогноз щодо складності та тривалості шляху до повноцінного національного визволення. Правда, ці прогнози звучали дисонансом до бравурних заяв національно-демократичних політичних структур, які прогнозували Україні різкий економічний ривок та тотальну українізацію. З часом такі заяви ставали дедалі обережнішими і в підсумку все частіше закінчувались біблійними алегоріями щодо сорока років блукання по пустелі.

Відтак, повторимось, що головним мотиваційним чинником, який рухав українське суспільство «дев’яностих», було прагнення до визволення. Біда в тому, що кожен це визволення трактував по своєму. Одні вважали, що запорукою щасливого майбутнього буде механічний розвал радянської імперії; інші переконували, що необхідним елементом незалежності мусить стати формування нової «керівної і спрямовуючої» політичної сили, але у «шароварному» варіанті; ще інші звертали свої погляди на Захід, звідки і повинні були прибути довгождані вагони «манни небесної»…

Незважаючи на хибність вищеописаних підходів, незважаючи на мізерну кількість тверезих оцінок тодішньої ситуації, не можна не визнати єдиного – нацією рухала Віра. Здобуття держави було наконечником національної ідеї, консолідуючою точкою для усього патріотичного українського загалу, а склалось так, що нам цю державу проголосили документом, тест якого вміщався на одну сторінку…

І коли з 24 серпня 1991 року розпочався новий відлік нової історії, ніхто не хотів усвідомлювати, що «проголошення» і «здобуття», як говорили у древньому Кацюбіїві – це дві великі різниці. Мова тут не йшла лише про ціну питання, про жертву, яку склала нація. Суть полягала у необхідності формування концепції державотворення, стратегії розвитку нації, яку б прийняло все суспільство. Іншим важливим чинником була потреба у формуванні національної еліти, яка б могла розробити і реалізувати великі націооб’єднуючі проекти. І тут треба було дивитись як на конкретні персоналії, так і на їхню сродність до державотворчої діяльності.

Важко вірилось, на початку дев’яностих, що велика пустеля невизначеності, збайдужіння, зневіри та великого обману, по якій ми уже блукаємо два десятки років, реально існує.

Чи є з цієї пустелі вихід? Безперечно – є. Чи мусимо ходити по ній усі сорок років? Однозначно – ні! Бо це буде таким же рухом в нікуди, як і в попередні роки.

Відсутність точного дороговказу та Віри в те, що Україну ще потрібно здобути – ось головні причини національного блукання. Тому, за великим рахунком, 24 серпня 2011 року нас зовсім не повинен охоплювати якийсь особливий святковий настрій, як, зрештою, і у всі наступні дні. Особливо ж в контексті останніх подій – тотального посилення впливу на розвиток України «північно-сусідського» чинника, відновлення політичних репресій, різкого поглиблення зубожіння 99% населення держави, ми просто не маємо права, в «кращих традиціях» комуно-комсомольської святкової патології надувати повітряні кульки (хай і синьо-жовтих барв) чи дисципліновано, до певної дати, робити 20 добрих справ (хай і українських).

Перед нами генеральний виклик – здобуття Української Самостійної Соборної Держави, а, отже, клопітка робота і непримирима боротьба з її ворогами всіма доступними методами. Новітня національно-визвольна боротьба повинна тривати у двох площинах – «ПРОТИ» і «ЗА». Кого і що потрібно подолати ні для кого не є таємницею, як це зробити – питання технологічне, але надважливо дати відповідь – заради чого потрібно боротись.

Відповідь на це питання лежить на поверхні: боротьба повинна тривати за те, до чого прагнуть ті, хто шукає вихід – за соціальну справедливість, за рівні можливості для усіх, за особисті права і свободи, за прихід до влади справжньої еліти, за відповідальність урядовців та депутатів різних рівнів перед народом, за повне національне визволення.

Віру втратити легко. Десятикратно важче її повернути. Відродження Віри в Україну в серцях її синів і дочок – надзавдання, без осягнення якого знецінюється все.

То ж зустріньмо свято у повній бойовій готовності. Вперед, бо нам є на кого надіятись і нічого озиратись назад!

Published on 12 August 2011