Сергій Павленко

Статус вояків Української Повстанської Армії у вітчизняному і міжнародному праві

Згідно з п. 16 ст. 6 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” до учасників бойових дій зараховуються також “вояки Української повстанчої армії

Згідно з п. 16 ст. 6 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” до учасників бойових дій зараховуються також “вояки Української повстанчої армії, які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в 1941 — 1944 роках, які не вчинили злочинів проти миру і людства та реабілітовані відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”.

Аналіз термінології названого п.16 з точки зору міжнародного права говорить не про юридичне, а про ідеологічне її походження, що неприпустиме для законотворчості.

Так, у міжнародному праві воєнна окупація — це тимчасове зайняття збройними силами території противника. Режим воєнної окупації визначений IV Гаазькою конвенцією про закони і звичай сухопутної війни 1907 року і Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни 1949 року, а також рядом інших документів. Обидві названі конвенції були зобов’язуючими для СРСР і є такими для нинішньої України.

Як відомо, у 1918р. Україна стала незалежною від Росії. Утворилася демократична Українська Народна Республіка (УНР). Вона зникла з політичної карти Європи не через внутрішню нестабільність і громадянську війну, а внаслідок агресії з боку сусідніх держав, зокрема Росії.

Невдовзі після узурпації влади в Росії т.зв. “Рада Народних Комісарів” Росії вручила Українській Центральній Раді (УЦР) 17 грудня 1917 року свій ультиматум з вимогою підпорядкуватися більшовицькій владі в Петрограді, або прийняти наслідки відкритої війни між Росією та Україною.

1939 року Червона армія окупувала, відповідно до ганебного пакту Молотова — Ріббентропа, Західну Україну. Цим було потоптано один з базових принципів міжнародного права — право націй на самовизначення та утворення власних національних держав. Українці Західної України внаслідок перебування на їхній території військ СРСР не змогли скористатися із розвалу окупаційного польського режиму і здійснити “реституцію”, відновити проголошену 1918 року та ліквідовану 1919 року силою польської зброї їхню Західно-Українську Народну Республіку.

За першим беззаконням потяглися наступні. СРСР порушив відоме положення IV Гаазької конвенції 1907 року, яке регламентує режим воєнної окупації і визнає недоторканність приватної власності у сухопутній війні. У Західній Україні почалися так звані ”соціалістичні перетворення”, які полягали у повній ліквідації приватної власності.

СРСР порушив IV Гаазьку конвенцію про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, яка забороняє примушувати населення зайнятої території присягати на вірність окупантові. Призов українців Західної України у Червону армію з відповідною присягою був кричущим порушенням міжнародного права. СРСР порушив принцип самовизначення нації, організувавши і провівши під контролем радянських воєнних окупаційних властей плебісцит — так звані Народні Збори Західної України. Метою цієї акції було надати вигляду законності анексії Західної України Радянським Союзом.

Міжнародне право розглядає плебісцит як одну з припустимих підстав територіальних змін тільки у тому випадку, якщо він проводиться із дотриманням ряду умов, які гарантують повну свободу волевиявлення населення. До переліку таких умов, необхідних для юридичної дійсності плебісциту, зокрема, належать: створення для проведення плебісциту тимчасових органів влади з представників місцевого населення, здійснення свободи діяльності всіх демократичних партій, проведення плебісциту загальним, рівним і таємним голосуванням. Міжнародне право не виключає можливості проведення плебісциту під наглядом міжнародної комісії.

У нашому ж випадку “ратифікаційний” плебісцит був організований з метою юридичного оправдання вже фактично здійсненої анексії і був юридично нечинним.

Анексуюча держава (СРСР) провела плебісцит в умовах режиму воєнної окупації, в присутності і з допомогою власних збройних сил (Червоної армії). Документальних свідчень про це у розсекречених радянських архівах — предостатньо.

Особливістю режиму воєнної окупації є те, що він створює лише тимчасові правові наслідки для окупанта і населення зайнятої ним області, але не означає переходу цієї території до окупанта. Територіальні питання вирішуються звичайно в мирних договорах.

Такий договір і був підписаний 16 серпня 1945 року у Москві під назвою “Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон”. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся 5 лютого 1946 року у Варшаві, після чого договір набув чинності.

Хоча цей договір, знову ж таки, укладався без участі представників населення спірних між Польщею і СРСР територій, але з цього акта випливає наступне. Підписуючи договір, СРСР мовчазно згодився, що плебісцит 1939 року у Західній Україні був фікцією. А це значить, що українці Західної України до 5 лютого 1946 року, навіть ті, яким видали радянські паспорти, юридично, та й фактично, громадянами СРСР не були, а значить ніяких зобов’язань перед урядом СРСР не мали і були вправі збройною силою чинити опір насильствам окупаційних радянських властей, її силових структур: Червоної армії, НКВД, міліції та іншим репресивним органам як негромадяни СРСР. І в цьому випадку вони були не бандитами, не кримінальними злочинцями, як їх постійно трактували і досі намагаються трактувати антиукраїнські політичні кола, а учасниками бойових дій. Таким чином, вказаний для ветеранів УПА у Законі України часовий термін “1941 — 1944 роки” має під собою не юридичну основу, а ідеологічну і пов’язаний не з правовим статусом населення Західної України, а з датою вступу в неї Червоної Армії і репресивно-каральних органів СРСР, які не були українськими і силою встановлювали та закріплювали в Західній Україні чужу місцевим українцям комуністичну російську владу.

IV Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, а також Женевська конвенція 1949 року визначають коло осіб, які розглядаються як такі, що входять до складу збройних сил тих, хто воює.

Особи, які входять до складу збройних сил і які ведуть під час війни бойові дії проти ворога, зараховуються до категорії тих, хто воює (комбатанти). До категорії тих, хто не воює (некомбатанти) належать ті особи зі складу збройних сил, які не беруть безпосередньої участі у бойових діях.

До некомбатантів зараховують, наприклад, інтендантський, медичний, воєнно-юридичний персонал, а також осіб, які хоч і супроводжують армію, але не входять до її складу (кореспонденти, духовенство та ін.).

До комбатантів прирівнюється населення і зайнятої, і незайнятої ворогом території, яке при його наближенні або відступі, а також під час окупації добровільно візьметься за зброю, організує виступ проти ворожих військ.

У разі захоплення і комбатанти, і некомбатанти користуються правами військовополонених.

Женевські конвенції 1949 року поширюють закони і звичаї війни на “конфлікти, які не мають міжнародного характеру”, і вже тим самим узаконюють народну війну, допускають підпорядкування збройних сил уряду (або владі), які не визнані державою, що утримує полонених повстанців. У Західній Україні таким невизнаним СРСР українським підпільним урядом була Українська Головна Визвольна Рада, створена 1944 року, якій підпорядковувалася УПА. Закони і звичаї війни застосовуються не тільки до армії, але й до ополчення, добровольчих загонів, організованого руху опору, партизанів. З погляду загальноприйнятих законів і звичаїв війни партизанський рух на окупованій агресором території абсолютно правомірний. Партизани є комбатантами. Партизанська війна є особливим видом народної війни і має справедливий характер.

Вперше у договірному порядку питання партизанської війни були врегульовані в Гаазьких конвенціях 1899 і 1907 років, які визнали партизанів законними комбатантами. Хоч за змістом цих конвенцій створення партизанських загонів допускалося на неокупованій території, але вміщена в IV Гаазьку конвенцію декларація Мартенса, згідно з якою у випадках, не передбачених конвенцією, “населення і воюючі залишаються під охороною і дією начал міжнародного права”, фактично давала можливість розглядати як правомірну і партизанську війну на окупованій території. Для визнання населення “в якості воюючого” IV Гаазька конвенція вимагала від осіб зі складу партизанських сил, “відкрито носити зброю і дотримуватися законів і звичаїв війни”. Цих вимог бійці УПА дотримувалися.

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1949 року в числі законних комбатантів називає особовий склад ополчень і добровольчих загонів, включаючи особовий склад “організованих рухів опору, які належать стороні, що перебуває у конфлікті, і які діють на їх власній території або поза нею, навіть якщо ця територія окупована” (ст. 4).

Конвенція передбачає, що цей особовий склад повинен відповідати таким вимогам: а) мати на чолі особу, яка відповідає за своїх підлеглих; б) мати визначений і явно видимий здалеку знак розрізнення; в) відкрито носити зброю і г) дотримуватись у своїх діях законів і звичаїв війни. У Додатковому протоколі I 1977poкy в цій конвенції також вказується на потребу мати відповідальне командування, підпорядковуватися внутрішній дисципліні, дотримуватись норм міжнародного права (ст. 43). Особовий склад Української Повстанської Армії відповідав і цим вимогам.

На партизанів повністю поширюються положення Женевських конвенцій 1949 року про поводження з військовополоненими, а також хворими і пораненими. Згідно з IV Гаазькою конвенцією 1907 року, Женевською конвенцією 1929 року, Женевською конвенцією 1949 року з військовополоненими слід поводитися гуманно. Полонені повинні користуватися захистом від будь-яких актів насильства, залякування, образ. Вони мають право на повагу до їх особи і честі. Застосування репресій щодо полонених забороняється. Військовополонені можуть бути поселені в місті, таборі, або в якомусь іншому місці без обмеження свободи, але із зобов’язанням не виходити за визначені межі. Військовополоненим надається повна свобода відправлення релігійних обрядів. Військовополонені звільнюються і репатріюються зразу ж після припинення воєнних дій.

СРСР зухвало не виконував вищеназваних вимог міжнародного права, які є обов'язковими у ставленні до всіх учасників партизанського руху, зокрема й антикомуністичного. Московські верховоди злісно ігнорували законний статус національно-визвольного руху і права учасників руху опору на територіях окупованих ними держав Балтії і Західної України.

Сповідуючи політику подвійних стандартів, СРСР вимагав від своїх супротивників застосування права війни до російських партизанів, а також прокомуністичних партизанів Монголії, Туреччини, Афганістану, Китаю і деяких інших країн, яким він надавав не тільки політичну і юридичну, а й воєнно-технічну допомогу. Лише комуністичній т.зв. “народно-визвольній” армії Китаю у 1945 році було передано трофеї двох радянських фронтів, взяті в японців. Це було понад 3700 гармат, мінометів і гранатометів, 600 танків, більш як 800 літаків, до 1200 кулеметів, близько 680 складів різноманітного військового майна, а також кораблі японської Сунгарійської річкової воєнної флотилії.

СРСР фінансував і постачав зброю прокомуністичним партизанам Анголи, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау та ряду інших африканських країн. При цьому йшлося не про справедливість, а виключно про використання національно-визвольного руху африканських народів для підриву сировинної бази європейських держав на африканському континенті і їх енергетичне узалежнення від СРСР.

З метою зміцнення позицій комуністичного інтернаціоналу на Близькому Сході СРСР і його союзники домоглися надання XXIX cecією Генеральної Асамблеї ООН статусу спостерігача в ООН для Організації Визволення Палестини. Також СРСР погодився, щоб Заключний акт міжнародної конференції 1977 р., яка розробила і прийняла два додаткові протоколи до Женевських конвенцій 1949 року, що стосувалися захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (протокол I) і збройних конфліктів неміжнародного характеру (протокол II), підписали представники чотирьох національно-визвольних рухів, які приймали участь у її роботі, а саме: Організація Визволення Палестини, Союзу Африканського народу Зімбабве, Народної Організації Південно-Західної Африки і Панамериканського конгресу, тобто організації, які представляли інтереси арабів і темношкірих африканців. Водночас СРСР криваво придушував національно-визвольний рух українського народу за свободу і незалежність. Органи КДБ СРСР за допомогою зарубіжної комуністичної агентури організовували цькування учасників українського руху опору навіть в тих країнах, де вони знайшли політичний притулок.

Таким чином, КПРС опікувалася арабами і неграми, але знищувала європейців-українців. Це є нічим іншим, як проявом расизму з боку КПРС та її поплічників. КПРС тільки прикривалася інтернаціональною фразеологією. Насправді це була організація російських расистів, гірша за всіх фашистів і ку-клукс-кланівців вкупі.

Щоб позбавити УПА підтримки цивільного населення, СРСР порушував міжнародні конвенції, ним же підписані, і практикував у Західній Україні жорстоке поводження з місцевими жителями, катування, взяття заручників, посягання на людську гідність, засудження і застосування покарання без попереднього судового рішення, депортації на територію Росії в місце з суворими кліматичними і побутовими умовами.

Усе це робилося руками працівників каральних органів Росії (СРСР), чимало з яких зараз несправедливо користується покровительством згаданого Закону України, а також тих, які зараз числяться в Законі України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” як “колишні військовослужбовці, особи вільнонайманого складу, а також колишні бійці винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших формувань, що брали безпосередню участь у бойових операціях по ліквідації диверсійно-терористичних груп фашистської Німеччини та інших незаконних формувань і груп на території колишнього Союзу РСР”.

Що ж до “злочинів проти миру й людяності (не “людства”, як недолуго перекладено з російської і записано у згаданому Законі України), то злочини проти миру – це планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни, або війни з порушенням міжнародних договорів, угод, або запевнень, або участь в загальному плані , або змові, скерованих на здійснення будь-якої з названих дій. Наприклад, укладення пакту Молотова-Ріббентропа між комуністичним СРСР та фашистською Німеччиною.

Злочини проти людяності - це вбивства , поневолення, заслання та інші жорстокості, здійснені щодо цивільного населення до, або під час війни, або переслідування з політичних, расових чи релігійних мотивів з метою здійснення, або у зв’язку з будь-яким злочином, що підлягає юрисдикції Нюрнберзького трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були скоєні, чи ні. Наприклад, голодомор в Україні 1933-го року.

Звинувачення у скоєнні вищеназваних злочинів було висунуте групі вищих керівників Німеччини Міжнародним воєнним трибуналом на Нюрнберзькому процесі, який тривав з 20 листопада по 1 жовтня 1946 року. Цей трибунал займався виключно розкриттям злочинів німецьких фашистів. Українських націоналістів у Нюрнберзі не судили, як бреше про це російська пропаганда, бо судді мали вичерпні докази збройної антифашистської боротьби учасників українського національного руху. І коли представник СРСР, розраховуючи на необізнаність суддів, зробив цинічну спробу представити українських націоналістів як “диверсійно-терористичну групу фашистської Німеччини” - трибунал відкинув це блюзнірське звинувачення через його безпідставність.

Тим не менше, кремлівська пропаганда і її ретранслятори в Україні, сподіваючись на не інформованість українських громадян, продовжують “навішувати ярлики” міжнародних злочинців на українців. При тому, що у роки 2-ї Світової війни Україна не була суб’єктом міжнародного права. УПА – теж. Вони не були присутні в офіційній європейській політиці, їх повноважні представники не підписували міжнародних договорів, не укладали воєнно-політичних союзів і не мали фізичної спроможності розв’язувати війни. Не український народ і не УПА окуповували чужі території, будували концтабори і наповнювали їх своїми політичними противниками. Це робили ті, хто зараз найголосніше верещить про свій антифашизм, намагаючись репетуванням відвернути увагу людей від пакту Молотова-Ріббентропа, від ГУЛАГів, від своїх воєнних злочинів щодо українців. Інкримінувати українському народу, чи якійсь його частині “злочини проти миру й людяності” (!?) - це не просто абсурд і злочинна некомпетентність, а свідома політична провокація ворогів українського народу.

Військовослужбовці Української Повстанської Армії і члени збройного підпілля Організації Українських Націоналістів ніколи не були кримінальними злочинцями, а згідно з міжнародним правом є учасниками бойових дій. Це значить, що репресивні заходи, застосовані щодо них відповідними каральними органами Радянської Росії — СРСР — були незаконними. Потерпілі від беззаконня мають бути не просто “реабілітовані”. Уряд України повинен вимагати від правонаступниці СРСР Російської Федерації оплатити членам ОУН-УПА їхні моральні і матеріальні збитки. Депортовані в Сибір і на Крайню Північ РРФСР українці коштом Росії мають бути повернуті в Україну із відшкодуванням моральних і матеріальних втрат. Працівники так званих правоохоронних та інших каральних органів колишнього СРСР, які проживають на території України, всі повинні пройти перевірку на їхню причетність до геноциду українського народу у 1917 — 1991 рр. Винні мають бути позбавлені покровительства Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, їхні справи передані в суд для винесення рішення згідно з чинним законодавством та міжнародними зобов’язаннями України про покарання воєнних злочинців.

До кримінальної відповідальності повинні бути притягнуті також ті, які в часи існування СРСР, а також всі ці двадцять років займаються розпалюванням міжнаціональної ворожнечі, зводячи наклепи на український національно-визвольний рух у засобах масової інформації, в галузях науки та освіти, культури.

Якщо держава Україна цього не зробить — ніякого національного примирення не відбудеться зі всіма негативними наслідками для українського суспільства.

Published on 12 August 2011