Сергій ПАВЛЕНКО

Без боротьби свободи не здобути

Більшість сучасних народів світу здобули свої національні держави в результаті національно-визвольного руху за свободу й незалежність.

Більшість сучасних народів світу здобули свої національні держави в результаті національно-визвольного руху за свободу й незалежність. Героїзація учасників національно-визвольних рухів є основою військово-патріотичного виховання населення, адже ці рухи застосовували і збройні форми боротьби.

Так, збройно велася війна за незалежність у Північній Америці проти колоніального панування Англії (1775-1783 роки) і визвольні війни народів Латинської Америки з іспанськими та португальськими колонізаторами за утворення суверенних національних держав (1810-1826 роки). При цьому Бразилія здобула самостійність у цей період мирним шляхом тільки тому, що Португалія не змогла організувати проти неї успішні воєнні дії. Відокремлення Норвегії від Швеції у 1905 році сталося в результаті напруженої боротьби норвезького народу протягом всього періоду шведсько-норвезького союзу (1814-1905 роки). Італія, Греція, Ірландія, Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія, балканські та арабські країни, більшість країн Африки - здобули незалежність в результаті національно-визвольної боротьби під керівництвом місцевих націоналістів. Держава Ізраїль теж виникла в результаті воєнних дій єврейських націоналістичних збройних формувань проти англійських та арабських військ і є за всіма ознаками національною державою єврейського народу.

Національна держава - характеристика конституційно-правового статусу держави, яка означає, що дана держава є формою самовизначення конкретної нації (в етнокультурному розумінні) і виражає перш за все волю саме цієї нації. Положення про національний характер держави міститься, наприклад, в ст.1 Конституції Румунії.

Здобуття української національної держави - це і є національна ідея українського народу впродовж XX - початку XXI століть. Саме під гаслом здобуття власної національної держави український народ піднявся на боротьбу в кінці 80-х років минулого віку. Тому Декларація про державний суверенітет України чітко й недвозначно проголосила: "Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу."

Боротьбу за національну державу українського народу в часи перебування українських земель у складі чужонаціональних державних утворень, зокрема Російської та Австро-Угорської імперій, Польщі, Румунії і Чехословаччини здійснював вітчизняний національно-визвольний рух.

Національно-визвольний рух - сукупність різних (мирних і немирних, збройних) форм боротьби нації за визволення від чужоземного панування, національного і колоніального гноблення, досягнення національної незалежності й реалізацію невід'ємного права нації на самовизначення. Це право націй визнано після закінчення І Світової війни Лігою націй і закріплено в Статуті ООН. Право націй на самовизначення нації законно відстоювати всіма способами, зі збройними включно.

Так, в пункті 5 постановляючої частини резолюції 3236 Генеральної Асамблеї ООН від 22 листопада 1974 року сказано про методи, за допомогою яких права можуть бути відновлені. В ньому передбачається, що Генеральна Асамблея: "... визнає право палестинського народу на відновлення своїх прав всіма засобами у відповідності з цілями і принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй".

Подальша конкретизація методів міститься в резолюції 3070 Генеральної Асамблеї від 30 листопада 1973 року 165А, в якій, після підтвердження невід'ємного права на самовизначення всіх народів, які перебувають під іноземним ігом, передбачається, що Генеральна Асамблея: "... знову підтверджує також законність боротьби народів за визволення від іноземного іга всіма засобами, включаючи збройну боротьбу".

Аналіз програмних документів та діяльності Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії свідчить про те, що вони вели збройну боротьбу з окупаційними режимами на українських землях за самовизначення й утворення Української Самостійної Соборної Держави (української національної держави). Ця боротьба з точки зору міжнародного права є законною і легітимною. У своїй національно-визвольній боротьбі ОУН-УПА згідно принципів і норм міжнародного права були воюючою стороною.

Воююча сторона - учасник міжнародно-правових відносин, які регулюються законами та звичаями війни і виникають у зв'язку з початком воєнних дій. Женевські конвенції 1949 року поширюють закони і звичаї війни на "конфлікти, які не мають міжнародного характеру", і вже тим самим узаконюють народну війну, допускають підпорядкування збройних сил уряду (або владі), які не визнані державою, що утримує полонених повстанців. Таким невизнаним СРСР підпільним урядом України був Секретаріат підпільної Української Головної Визвольної Ради, створеної у 1944 році. Йому підпорядковувалася УПА.

Закони і звичаї війни застосовуються не тільки до армії, але й до ополчення, добровольчих загонів, організованого руху опору, партизанів. З погляду загальноприйнятих законів і звичаїв війни партизанський рух на окупованій агресором території абсолютно правомірний. Партизанська війна є особливим видом народної війни і має справедливий характер. Партизани є комбатантами.

Згідно IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року до комбатантів належать регулярні та нерегулярні збройні формування, якщо їх особовий склад відповідає таким вимогам:

а) має на чолі особу, яка відповідає за дії своїх підлеглих;
б) має визначений і явно видимий здалеку знак розрізнення;
в) відкрито носить зброю і
г) дотримується у своїх діях законів і звичаїв війни.

Особовий склад і діяльність Української Повстанської Армії відповідав цим вимогам.

На комбатантів поширюється право війни, яке вимагає гуманного ставлення до супротивника і пошанування його честі й гідності. Комбатанти не є кримінальними злочинцями. Міжнародне право визнає кримінальними злочинцями найманців, тобто тих, хто бере участь у бойових діях на боці якоїсь сторони-учасниці збройного конфлікту за гроші.

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1949 року в числі законних комбатантів називає особовий склад ополчень і добровольчих загонів, включаючи особовий склад "організованих рухів опору, які належать стороні, що перебуває у конфлікті, і які діють на їх власній території або поза нею, навіть якщо ця територія окупована" (ст. 4).

На військовослужбовців УПА повністю поширюються положення Женевських конвенцій 1949 року про поводження з військовополоненими, а також хворими і пораненими. Згідно з IV Гаазькою конвенцією 1907 року, Женевською конвенцією 1929 року, Женевською конвенцією 1949 року з військовополоненими слід поводитися гуманно. Полонені повинні користуватися захистом від будь-яких актів насильства, залякування, образ. Вони мають право на повагу до їх особи і честі. Застосування репресій щодо полонених забороняється. Військовополонені можуть бути поселені в місті, таборі, або в якомусь іншому місці без обмеження свободи, але із зобов'язанням не виходити за визначені межі. Військовополоненим надається повна свобода відправлення релігійних обрядів. Військовополонені звільнюються і репатріюються зразу ж після припинення воєнних дій.

Відповідно до цього СРСР вимагав від своїх супротивників дотримання норм права війни щодо радянських партизанів, а також прокомуністичних партизанів Монголії, Туреччини, Афганістану, Китаю і деяких інших країн, яким він надавав не тільки політичну, а й воєнно-технічну допомогу. Зокрема лише комуністичній т.зв. "народно-визвольній" армії Китаю у 1945 році було передано трофеї двох радянських фронтів, взяті в японців. Це було понад 3700 гармат, мінометів і гранатометів, 600 танків, більш як 800 літаків, до 1200 кулеметів, близько 680 складів різноманітного військового майна, а також кораблі японської Сунгарійської річкової воєнної флотилії.

СРСР фінансував, навчав та озброював прокомуністичних партизанів Анголи, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау та ряду інших країн Африки з метою використання національно-визвольного руху африканських народів в своїх інтересах. З цією ж метою СРСР і його союзники домоглися надання XXIX сесією Генеральної Асамблеї ООН статусу спостерігача в ООН для Організації Визволення Палестини. Також СРСР погодився, щоб Заключний акт міжнародної конференції 1977 р., яка розробила і прийняла два додаткові протоколи до Женевських конвенцій 1949 року стосовно захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (протокол І) і збройних конфліктів неміжнародного характеру (протокол II), підписали представники чотирьох національно-визвольних рухів, які приймали участь у її роботі, а саме: Організації Визволення Палестини, Союзу Африканського народу Зімбабве, Народної Організації Південно-Західної Африки і Панамериканського конгресу, тобто організацій, які представляли інтереси арабів і темношкірих африканців. Водночас СРСР з порушенням норм міжнародного права кваліфікував українців-членів збройного підпілля ОУН і військовослужбовців УПА як кримінальних злочинців (що не відповідало дійсності) і придушував національно-визвольний рух українського народу за свободу і незалежність України всіма засобами, зокрема й забороненими правом війни: взяттям закладників, депортаціями цивільного населення на території з суворими кліматичними умовами, застосуванням заборонених видів зброї. Органи КДБ СРСР знищували учасників українського руху опору також в іноземних країнах, де вони знайшли політичний притулок. Зокрема ними вбито на території Федеративної республіки Німеччини лідерів ОУН Л.Ребета і С.Бандеру.

Таким чином, СРСР проводив політику подвійних стандартів щодо учасників національно-визвольних рухів народів світу, що є неприпустимим. На жаль, правонаступниця Радянського Союзу Російська Федерація продовжує злочинну практику керівництва СРСР щодо учасників українського національно-визвольного руху. Тим самим РФ порушує Статут і загальновизнані документи ООН, а також взяті на себе міжнародні зобов'язання в галузі міжнародного гуманітарного права. Методи, які застосовує керівництво і спецслужби РФ для компрометації українського національно-визвольного руху, належать до арсеналу воєнної спецпропаганди і свідчать про ведення російською стороною інформаційної війни проти України яка, у поєднанні із заходами політичного, економічного та, не виключено, воєнного характеру, служить кінцевій меті ліквідації незалежності України та включення її території, в тій, чи іншій формі, до складу Російської Федерації.

Колишні СРСР, Українська РСР, Польська Народна Республіка, а також їх правонаступники: Російська Федерація, Держава Україна, Республіка Польща і Держава Ізраїль є учасниками IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, Женевських конвенцій 1949 року та інших міжнародних правових актів з гуманітарного права. Вони взяли на себе зобов'язання дотримуватися законів і звичаїв війни під час ведення ними воєнних дій, а також карати своїх військовослужбовців, які порушили норми міжнародного гуманітарного права. Названі держави, як члени ООН, зобов'язані поважати Статут ООН та рішення Генеральної Асамблеї ООН й інші документи організації щодо права націй на самовизначення й утворення власних національних держав і законності збройної національно-визвольної боротьби народів світу. На жаль, названі держави відкрито не виконують своїх міжнародних зобов'язань в галузі міжнародного гуманітарного права щодо України, а для виправдання своїх дій зводять наклепи на українських націоналістів, звинувачуючи ОУН-УПА у співробітництві з фашистською Німеччиною. Це незаконно і неморально, оскільки з режимом Гітлера укладали союзні договори Польща (1934 рік), СРСР (1939 рік), єврейська бойова організація Іргун Цвай Леумі (1942 рік). У той же час німецькі документи свідчать про ворожі відносини між ОУН та німецькими окупантами.

Зокрема в документі Р-102 "Зі звіту № 6 про діяльність айнзатц-груп поліції безпеки та СД в СРСР за період з 1 по 31 жовтня 1941 року" було, між іншим, сказано:

"Група Бандери.

Найсильнішою групою, яка виступає за самостійну Україну, як і раніше, є група Бандери, прибічники якої надзвичайно активні і фанатизм яких викликаний частково особистими причинами, а частково глибоким національним почуттям". (Нюрнбергский процесс: Сборник материалов. В 8-мит.Т. 5.-Москва, 1991, с. 309.)

Також 25 листопада 1941 р. айнзатц-команда С/5 (Ц/5), що дислокувалася у Києві, віддала наказ усім постам поліції безпеки і СД Райхскомісаріату Україна (Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця) арештовувати і таємно страчувати без суду членів ОУН Бандери:

"Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого - створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники.

Протоколи допитів мають бути переслані айнзатц-команді Ц/5.

Цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання".

Наведений документ був представлений суддям у ході процесу в Нюрнберзі під номером 014-USSR (7), ІМТ, t.ХХХІХ, р. 269-270 як один з доказів того, що ОУН не співпрацювала з німецьким окупаційним режимом, а, навпаки, була його ворогом. Тому дії Російської Федерації, Польщі та Ізраїлю з компрометації учасників українського національно-визвольного руху XX ст. є незаконними і неморальними. Про дійсні мотиви чергового етапу боротьби іноземних держав з українським національно-визвольним рухом свідчить заява польського професора В.Павлючука: "Не було б однак незалежної України, не було б історії українського народу як політичної нації, яка бореться за повну незалежність - якби не націоналізм, якби б не УПА, якби не національний фанатизм одиниць, охоплених шаленою ідеєю створення з аморфної "руської" маси гідного, дієво значимого народу. Доля України була б подібна до долі Білорусі.

Коли б викреслити з історії України ідейну вартість і діяльність націоналістів, передусім УПА, то в змісті культури та історії України не знайдеться нічого такого, що б давало шанс на легітимізацію повної незалежності цієї країни".

Published on 10 August 2011