Анатолій Зборовський

Волинська хрестоматія України

Нещодавно в Києві вийшла друком книга Андрія Бондарчука «Обірване коріння нації».

Нещодавно в Києві вийшла друком книга Андрія Бондарчука «Обірване коріння нації». А.Бондарчук назвав книгу волинською хрестоматією, хоча мова тут йде не лише про Волинь. Поряд з текстами автора вміщено архівні документи, спогади очевидців. Андрій Бондарчук, грунтуючись на широкій документальній базі, висвітлює історію України в ХХ столітті. Значну увагу приділено боротьбі ОУН – УПА, підступним діям НКВД. В книзі подано історію сіл Грива Камінь-Каширського району, Соб,ятин Маневицького району і Вовчак Турійського району Волинської області.

Інженер-полковник у відставці, учасник бойових дій під час Другої світової війни Василь Бутовець із села Володимирівка Городнянського району на Чернігівщині згадує про Голодомор: «Українців не пускали через білоруський кордон (4 км.), не пускали в Росію. Голодуючі, що прибували з півдня, помирали в наших лісах, поблизу кордону (їх не випускали). Моїх родичів Марію Романюк і її батька Трохима у 1933 році червоні активісти вигнали з Воронежчини зі словами «Їдьте здихати у свою Хохляндію». Отже, ще до війни комуністичний молох вирвав з села Володимирівка 441 мешканця! Під час Другої світової війни (без Халхін-Гола і фінської війн) загинуло 215 осіб. Тобто у мирний період село втратило вдвічі більше, ніж у воєнний. І не дивно: війна проти українського села ніколи не припинялася».

А.Бондарчук зазначає, що в Луцьку і деяких інших обласних центрах є стіна сіл, зруйнованих і спалених гітлерівцями.На стіні у Луцьку 107 назв. Майже всі села відродились. Там живуть і працюють люди. На місці сільських населених пунктів, знищених «волею КПРС і радянського уряду», - пустка. Поле, бур’яни або лісосів. 1109 сіл і хуторів ліквідовано КПРС. Такий пам’ятник аграрній політиці партії. «Процес пішов» і продовжується в незалежній Україні.

Про перемогу у Другій світовій війні Бондарчук пише:»Результати війни політично, мілітарно зміцнили СРСР, але демографічно, генетично, морально послабили. Перемога, здобута ціною величезних втрат, набагато більших за переможеного, яка не принесла переможцеві дивідендів у вигляді вищих соціальних, економічних, моральних стандартів – неповноцінна. Це перемога за фактом, а не за змістом. Та це не вина тих, хто здобув її. Вони заплатили за неї найвищою ціною. А життя своє віддавали не за помпезні пам,ятні урочистості, іконостаси нагород на грудях тих, хто не скуштував передової, піар влади на їхньому подвигу. Жертвували його перемозі, за якою бачили майбутнє своїх дітей, онуків, правнуків у вільній цивілізованій країні».

А наслідки такі: «Нащадки переможців знов їдуть до нащадків переможених, упокорених країн на... заробітки і приниження, якщо ще поталанить потрапити туди. І будуть задаватись болючим питанням: хто ж виграв у тій війні? Чи, можливо, втішатись: так, живемо ми гірше вас, але у нас... перемога. І далеко не всі усвідомлюють, що жити так, як переможені, їм не дають сили, котрі й зорганізовують бравурні паради і свята на честь перемоги. А ті давно живуть за рівнем переможених, для інших же вважають, цього робити не варто – вони втратять безмежжя влади. Так, ті, хто поліг, і не думали про таку розв’язку, результат перемоги».

А.Бондарчук звертає увагу, що для України святкування перемоги у Другій світовій війні має свій підтекст: «Для України це свято фактично є спробою реанімації померлого СРСР, виховання молодих на традиціях вірності КПРС, запереченням нашої незалежності, адже воно прославляє статус УРСР у складі СРСР, відкидаючи героїчну боротьбу ОУН – УПА за суверенну державу. З історії України викреслена ціла сторінка про високожертовний подвиг борців за незалежність держави. Хіба владу, яка нищить національну ідею, можна назвати українською? Повною політичною, державною, моральною патологією є позиція прокомуністичної, проросійської влади України, імперської Росії – з колишнім ворогом (Німеччина) – братня дружба, з тими, хто боровся за незалежність, але проти обох, - ворожнеча». І далі: «Святкувати перемогу за чужим сценарієм, не визнавати ролі визвольних змагань – це означає поділяти погляди тих, хто знищував цей рух. Країни Заходу вважають наш «день перемоги» днем суму, пошанування жертв війни, а Польща - початком другоїокупації. Країни, де рівень життя набагато вищий аніж у нас, не дозволяють собі витрачати шалені гроші на помпезні святкування. Наша нова влада, пропагуючи сувору економію, викидає мільйони на піар свята. Воно могло б стати українським, коли б «визволитель» у 1945 році дарував Україні незалежність. Натомість він став душити прагнення до волі, розв,язав проти повстанців брудну і підлу війну. Тим часом, день перемоги перетворився у «головне свято країни», як його назвала газета «Сегодня». Але хіба цей день приніс нам незалежність? Ні, ще на 46 років утвердиася новий жорстокий режим, який робив усе, щоб Україна, як держава не відбулася».

Дослідник, називаючи злочини комуністичного режиму, додає: «А от ще одна заборонена тема. Йдеться про масове насильство доблесних переможців над німецькими жінками.Російська влада продовжує це заперечувати й тепер... Експерти підрахували, що в середньому кожна з жертв, вік яких був від 9 до 90 років, була згвалтована 12 разів... Багато літніх жінок не витримали цього». Насильство чинилося не лише над німецькими жінками і дівчатами. Василь Бутовець згадує: «У жовтні 1943 року мене з возом і конем забрали в армійський обоз. Не дали навіть шапки, теплого одягу. Пам,ятаю, у Чернігові доводилося підбирати трупи згвалтованих і вбитих нашими «визволителями» місцевих жінок і дівчат». Бутовець відзначає: «З нашого призову з 16 осіб серед живих залишилося четверо». Ветеран пояснює причину таких великих втрат: «Навіть у 1944 році німці навчали новобранців 6 місяців, а наші 10-15 днів або зовсім без підготовки посилали в бій».

Андрій Бондарчук прослідковує спільну традицію для всіх окупаційних влад:»З чим вони боролись на Україні? З її історією, мовою, вірою, традиціями, національною гордістю. Тобто з тим, що складає національну ідею народу. З погляду чужоземних зайд, це є загрозою державі, національній безпеці. Тепер проаналізуймо про що б’ють тривогу націонал-патріоти України на двадцятому (!) році незалежності. Нищення історичної пам,яті, утиски мови, звуження її вжитку, закриття українських шкіл. Нонсенсом є відстоювання в судах права вживання української мови. Патріотів судять за знесення, розфарбування пам,ятників катам українського народу, національних героїв суди позбавляють високих звань... Нині нова влада взялася за проведення економічних, соціальних, правових реформ. Аналізувати їх теж нема потреби. Час покаже їх доцільність, дасть оцінку. Дивує інше.Чому перш ніж взятися за реформи взялися за Бандеру, Шухевича, історію, мову, українські школи?Вони, ці суто історичні, культосвітні питання якось впливають на економіку, судоустрій, соціальні проблеми, територіально-адміністративні новації, стосунки гілок влади, є передумовою чи складовою реформ?.. Зрештою, що для суспільства небезпечніше:потвора корупції чи ОУН – УПА, Бандера, Шухевич, історія України? Відповідь будь-якого регіону буде однозначною. То чому у нас шукають міфічних ворогів, а не борються з реальною небезпекою?»

В Україні багато в чому продовжується комуністична політика: «У нас значення терміна «український націоналіст» націоналісти чужої держави хочуть укоренити у свідомість суспільства як вороже йому поняття. Трагедія, коли якоюсь країною керують «раби Отечества чужого»... Вона може знов опинитись у його кайданах».

Ще одна цікава обставина: «Так, у Верховній раді тоді ми обговорювали причини дефіциту патріотизму в українському суспільстві. Своє бачення проблеми висловив відомий громадський і політичний діяч, талановитий поет Іван Драч: мовляв, єврей чи росіянин стане українським патріотом лише тоді, коли один стане жити краще в Україні, аніж в Ізраїлі чи Росії. Так він вирішив одвічну філософську дилему: що є первинним, вірніше, важливішим – матеріальне чи духовне. Не знаю, чи й тепер Іван Федорович дотримується цього постулату, бо двадцять років незалежності геть спростували цю тезу. Чи живуть, наприклад, гірше Д.Табачник, Фельдман, Фірташ, Добкін і багато інших однокрівців гірше, аніж в Ізраїлі? Чи так тяжко потерпають Азаров, Єфремов, Клюєви, Колесніков, Льовочкін, Чечетов та інші? Чи стали вони українськими патріотами, Іване Федоровичу? Особливо обурливі антиукраїнські пасажі та дії Д.Табачника, який займає високий державний пост, одержує за свою «роботу» не дуже бідні гроші і має преференції посадової особи. За досить високого рівня життя ні він, ні інші чиновники і олігархи-однокрівці не виявляють бажання переселитись на землю обітовану, громадяни якої на скупій кам,янистій землі створили дійсно чудеса».

З приводу знищення української мови в Україні А. Бондарчук зауважує: «Нахабно, облудно звинувачуючи в міфічних утисках російської мови, мовних утисках меншин, їх «захисники» вмовкають, коли їм поставиш питання: чому з багатомільйонної армії українських заробітчан за кордоном ніхто не скаржиться на мовні утиски у цій країні, а швидше опановує її мову? І це у демократичних, цивілізованих, високорозвинутих країнах».

Дослідник наголошує, що збільшення кількості мігрантів в Україні поруч із скороченням українського населення починає загрожувати нашій національній безпеці: «Вже виростають китайські, в,єтнамські, африканські, циганські регіональні Косово». Косовський сценарій можуть реалізувати в Україні. Америка, Франція, Німеччина, інші європейські країни, хоча й з великим запізненням, втямили, до чого веде ліберальне законодавство про мігрантів і значно посилили закони.

Андрій Бондарчук радить прислухатись до настанови В’ячеслава Липинського: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочем бути».

Published on 8 August 2011