Правові підстави визнання законності та легітимності політичної і бойової діяльності Організації Українських Націоналістів(ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА)

Правовими підставами визнання законності та легітимності політичної і бойової діяльності Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА)

Правовими підставами визнання законності та легітимності політичної і бойової діяльності Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА) є відповідність дій згаданих структур загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права і сучасному законодавству України, які схвалюють національно-визвольний рух народів за свободу і незалежність, а також визнають невід’ємне право націй на самовизначення й утворення власних національних держав.

Національно-визвольний рух – сукупність різних (мирних і немирних, збройних) форм боротьби нації за визволення від чужоземного панування, національного і колоніального гноблення, досягнення національної незалежності й реалізацію невід’ємного права нації на самовизначення. Діяльність ОУН-УПА була частиною національно-визвольного руху українців ХХ століття за самовизначення й утворення власної національної держави на своїх етнічних землях.

Історичними прикладами реалізації права на самовизначення є українська революція 1648-1654 років, американська революція і наступні революції в Латинській Америці проти європейського колоніалізму. На Паризькій мирній конференції (1919-1920) викладено концепцію президента США В.Вільсона, в якій проголошувалося “...право кожного народу на суверенітет, в умовах якого він хоче жити...”

Принцип самовизначення був відображений в положеннях Ліги Націй через посередництво системи мандатів, при якій держави-мандатарії брали на себе “священну місію” сприяти “добробуту і розвитку цих народів”. Боротьба за свободу народів від поневолення була проголошена головною ціллю війни з Німеччиною Рузвельтом і Черчіллем.

В першій статті Статуту ООН сказано:

“Організація Об’єднаних Націй має за мету:

1. ...

2.Розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів... “

В статті І Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, а також Міжнародному пакті про економічні , соціальні і культурні права сказано: “1.Всі народи мають право на самовизначення. В силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток.”

У Декларації про державний суверенітет України проголошено: ”Українська РСР як суверенна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення”. Конституція України 1996 року теж наголосила на здійсненні українським народом свого невід’ємного права на самовизначення.

Аналіз постанов, маніфестів, звернень І-го й наступних Великих Зборів ОУН та накази й інші документи й матеріали Головного Військового Штабу УПА і їх практична діяльність у політичній, дипломатичній і воєнній площині та всенародна підтримка дає підстави безапеляційно стверджувати, що ОУН-УПА діяли згідно принципу самовизначення націй і в інтересах українського народу. Вони вели свою боротьбу під гаслом: “Свобода народам, свобода людині!” за Українську Самостійну Соборну Державу. Ця боротьба була легітимною і законною з погляду міжнародного права і законодавства сучасної України.

Реалізація права на самовизначення може здійснюватися як мирними, так і немирними засобами. Відмова окупанта надати пригнобленому народу незалежність розглядається як порушення міжнародного права і цей народ має законні підстави у такому випадку перейти від політичної до насильницької, збройної форми боротьби. У ХХ ст. практично всі поневолені народи Європи, Азії та Африки здобули свою національну і державну незалежність переважно збройною боротьбою. Право на збройну боротьбу поневолених народів визнано навіть у визначенні агресії, схваленому резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3314 (ХХІХ) 1974 року. В ст. 7. визначення агресії сказано, що ніщо в цьому визначенні “не може яким-небудь чином завдавати шкоди праву на самовизначення, яке випливає із Статуту, свободі і незалежності народів, які насильницьки позбавлені цього права”, “а також праву народів боротися з цією метою і просити й отримувати підтримку згідно з принципами Статуту”. Відповідно ООН в різних своїх резолюціях визнала право палестинців і темношкірого населення Південної Африки на відновлення своїх прав “всіма засобами”.

Збройна боротьба ОУН-УПА за незалежність України була законною і легітимною. Українські націоналісти воювали не з власним національним урядом, не з українською урядовою армією, а з окупаційними режимами в Україні: націонал-соціалістичної Німеччини, комуністичної Росії, а також Польщі, Румунії, Угорщини та їх карально-репресивними органами.

Відомо, що після падіння у 1921 році Української Народної Республіки окремі українські землі окупували війська сусідніх держав, насамперед Росії. Оскільки ніякого союзного договору про створення СРСР підписано не було і територія УНР була включена до складу Радянської Росії без згоди на те українського народу шляхом збройного насильства (анексована), стан окупації України тривав фактично до 1991 року. Збройна боротьба ОУН-УПА з окупантами та їх колаборантами була законною, оскільки з погляду загальноприйнятих законів і звичаїв війни партизанський рух на окупованій агресором території абсолютно правомірний. Партизани є комбатантами. Партизанська війна є особливим видом народної війни і має справедливий характер.

Вперше у договірному порядку питання партизанської війни були врегульовані в Гаазьких конвенціях 1899 і 1907 років, які визнали партизанів законними комбатантами. Хоч за змістом цих конвенцій створення партизанських загонів допускалося на неокупованій території, але вміщена в IV Гаазьку конвенцію декларація Мартенса, згідно з якою у випадках, не передбачених конвенцією, “населення і воюючі залишаються під охороною і дією начал міжнародного права”, фактично давала можливість розглядати як правомірну і партизанську війну на окупованій території. Для визнання населення “в якості воюючого” IV Гаазька конвенція вимагала від осіб зі складу партизанських сил, “відкрито носити зброю і дотримуватися законів і звичаїв війни”.

IV Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, а також Женевська конвенція 1949 року визнають воюючими регулярні та нерегулярні збройні формування, якщо їх особовий склад відповідає таким вимогам: а) має на чолі особу, яка відповідає за своїх підлеглих; б) має визначений і явно видимий здалеку знак розрізнення; в) відкрито носить зброю і г) дотримується у своїх діях законів і звичаїв війни.

Женевські конвенції 1949 року поширюють закони і звичаї війни на “конфлікти, які не мають міжнародного характеру”, і вже тим самим узаконюють народну війну, допускають підпорядкування збройних сил уряду (або владі), які не визнані державою, що воює з повстанцями. Таким невизнаним СРСР та його союзниками українським підпільним урядом був Генеральний Секретаріат Української Головної Визвольної Ради, створеної 1944 року з представників усіх українських земель. Йому підпорядковувалася УПА. Головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Р.Шухевич одночасно очолював Генеральний Секретаріат УГВР і виконував у ньому функцію Секретаря військових справ (Міністра оборони).

Легітимність УПА був визнана представниками офіційних органів сусідніх з Україною держав, які вступали з речниками УПА в переговори й підписували угоди. Йдеться, зокрема, про домовленості щодо припинення воєнних дій між українською та угорською армією, укладені делегацією Міністерства оборони Угорщини та представниками Головного штабу УПА наприкінці 1943 року. Взимку 1943 року представники УПА вели в Одесі й Кишиневі переговори про припинення воєнних дій з Міністерством закордонних справ Румунії.

Боротьба членів збройного підпілля ОУН та вояків УПА фактично набула легітимності навіть в СРСР, хоч це і не було офіційно оголошено. Сталося це на підставі осуду З’їздом народних депутатів СРСР російсько-німецького договору 23 серпня 1939 року (пакту Молотова-Ріббентропа), внаслідок якого СРСР вступив у ІІ-у світову війну як союзник фашистської Німеччини. Керівництво країн Балтії вповні використали цей факт для реабілітації націоналістичних збройних формувань, які боролися там з російськими окупантами в 40-х роках минулого віку.

Однак в Україні нічого подібного не сталося, оскільки після формального проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року український народ так і не отримав політичної влади у своїй країні. Вона й надалі перебуває в руках злочинної інтернаціональної зграї, яка продовжує проводити в Україні ганебну політику нещадного національного і соціального гноблення корінної української нації. Ці українофоби ніколи не визнають законності збройної боротьби українських націоналістів проти іноземних загарбників, адже є прямими нащадками згаданих загарбників і продовжувачами їх злочинної діяльності щодо українського народу.

Published on 5 August 2011