Сергій КВІТ

Ярослав Дашкевич та суб’єктивізм в історичній науці

Відгук на збірку історичної есеїстики Я. Дашкевича «… Учи неложними устами казати правду»

Відгук на збірку історичної есеїстики Я. Дашкевича «… Учи неложними устами казати правду» (1989-2008), опубліковану 2011 року київським видавництвом «Темпора» (827 сторінок), належить до моїх особливих завдань. Це не якийсь «борг» перед Ярославом Романовичем, а продовження звичайної розмови з ним. Причому розмови усної, яка ніколи не переривалася. Історичні праці Я. Дашкевича здебільшого можуть оцінюватися не лише як наукові, але також як есеїстичні, такі, що мають у собі щось із художньої творчості. У цьому випадку для їхнього кращого розуміння нам слід мати уяву про особу автора – прямого, високого і худорлявого, з довгим сивим волоссям, незабутнім гумором, шляхетною поставою. Все, що було надзвичайно серйозним і науковим, біля нього перетворювалося на просте, людяне і просто цікаве. Усміх Дашкевича, його переконливість та іронічність створювали специфічну атмосферу особистої зануреності у проблему, вимагали власного вибору й відповідальних рішень.

Перше, що привертає увагу, – це фотографії, опубліковані у книзі. Більше того, вони вражають. Чим? – Своїм аматорством! Зазвичай якщо якесь видання звертається до свого автора з проханням надіслати інформацію про себе та якісне фото, це робиться моментально. Люди немов чекають на подібні пропозиції із заготовленими бандеролями з великим вибором самозакохано-нарцисичних фотографій. Як виявилося, Я. Дашкевич не подбав про власні портретні зображення. Ті, що потрапили до книжки, – головним чином, прості, робочі, щоб не сказати – такі, що випадково були зроблені і збережені. Здається, це дуже важлива риса для характеристики вченого, який протягом усього життя дбав про головне. Тобто про істинне. Не про саму істину як результат наукового пошуку, а про істинне промовляння, яке витворює довкола себе інтелектуал, поселяючись у ньому й відповідно змінюючи світ довкола себе. Там, де з’являється есей, відразу виникає потреба обізнаності з біографією автора. Вступна стаття І. Гирича про нерозривність науки і суспільно-політичного життя у спадщині Я. Дашкевича – насамперед сумлінна. Вона підкреслює, що неможливо відділити науковий пошук і розвиток національної історіографії від тих процесів, які відбуваються у відповідному суспільстві, нації та державі. Відтак історик не працює цілком відсторонено. Він також дає відповіді на ті питання, які ставляться життям. Принаймні така вимога постає перед українською історіографією, якщо остання прагне втриматися в межах наукової адекватності й заперечити різноманітні (пост)колоніальні намагання викривити історію України. Я. Дашкевич веде мову про такі спроби з боку російських та польських шовіністів, як наслідок певних «політкоректних доцільностей», некритичного сприйняття вітчизняними науковцями західних теорій, психології меншовартості частини українських істориків, що призводить до відмови від власної історії, або навпаки, до її гіперболізації та ін.

Виникає паралель з «Орієнталізмом» Е. Саїда, в якому були розкриті уявлення Заходу про Схід без запитування самого Сходу, що він про це думає і що насправді собою являє. Тобто українська історіографія, на думку Я. Дашкевича, повинна позбутися цілком надуманих і з фактологічного погляду фальшивих уявлень про Україну, накопичених за століття мовчазного безчасся нашої бездержавності. Він звертається до проблем походження українського народу, окремішності власної історії та її геополітичної контекстуальності, історичної пам’яті народу, права українців на національно-визвольну боротьбу. Справа в тому, що пострадянська / постколоніальна / посттоталітарна українська історіографія часто продукує дуже дивні (зокрема політизовані) погляди, які не мають нічого спільного з науковими дискусіями. Іноді навіть доводиться ставити під сумнів душевне здоров’я окремих авторів. Своїм полемічним дискурсом Я. Дашкевич намагається вирівняти покручене, представити цілісну картину фактологічної історії України.

Зауважмо, що у своїй пристрасній полеміці він зовсім не виглядає «об’єктивним». Для розуміння меж науковості, суб’єктивності та істинності нам слід звернутися до жанрового означення творів, представлених у книжці: «історична есеїстика». Ми з Ярославом Романовичем попередньо обговорювали не лише багато з тих статей, які потрапили до цьогорічного видання. Між нами було зокрема досягнено взаєморозуміння в оцінках значення есеїстики та постмодернізму. Я. Дашкевичу особливо імпонувала ідея есеїстичності наукових поглядів. Есей не заперечує науковість, але полемічно загострює позицію автора. Цей жанр ні якому разі не монологічний. Він спирається і накладається на діалог. Натрапляючи на відповідно представлену інакшу пропозицію (включно з авторською переконаністю, теоретичним підґрунтям, науковою аргументацією, здатністю слухати і чути іншого), есей не протистоїть, а збагачується відмінним розумінням, формуючи цілісний поліфонічний дискурс. Звучання дискурсу є істинним настільки, наскільки воно спрямовує нас в напрямі правильного мислення й відповідності відомим фактам. Така стратегія найбільш відповідна підставам філософської герменевтики.

На окрему увагу заслуговує негативна оцінка постмодернізму. Можна ствердити, що ідея відносності історичної істини, чи навіть неможливості її віднайти, більшою мірою не приймається Я. Дашкевичем у протистоянні з представниками генерації недавніх українських соцреалістів, нашвидкуруч перефарбованих під постмодерністів. Тобто він заперечував явище, назване В. Медвідем «постсоцреалізмом», коли запал комсомольської нетерпимості посилюється новими, тому маловідомими й належно не осмисленими «ізмами». Дискусія відбувалася, наприклад, не між Я. Дашкевичем та М. Фуко, який, несумнівно, виявляв ознаки геніальності, а з його поверховими посередниками, інтерпретаторами-«релятивістами». Я. Дашкевич взяв до уваги окремі публіцистично поширені в Україні 1990-х твердження Фуко й не приділив увагу таким неймовірно плідним концептам, як «турбота про себе». Щоправда, «археологія знання» Фуко стосується історії мислення і ставлення, а не самої «фактологічної історії», якої, на думку Я. Дашкевича, в першу чергу потребує сучасна Україна. Натомість блискучі концепти Дашкевича «постмодернізму І» (тоталітарних режимів ХХ ст.) і «постмодернізму ІІ» (поширеного після Другої світової війни) виявляють тоталітарні підстави ідеологічної стратегії, побудованої на цьому інтелектуальному продукті. Адже подвійні стандарти теперішнього глобального світу також пов’язуються багатьма експертами з ідеями постмодернізму.

Побувавши на львівській та київській презентаціях історичної есеїстики Я. Дашкевича, мені приємно відзначити особливу теплоту у ставленні киян до славного професора, який ніколи не відділяв себе від своєї великої і чесної праці. Насамкінець складаю щирі слова подяки видавництву «Темпора» і особисто п. Юлії Олійник за незабутню книгу, професіоналізм і стурбованість найголовнішим.

Published on 4 August 2011