Стефан Романів, Голова ОУН (б)

Плач не дав свободи ще нікому

Українська держава наближається до чергової річниці своєї Незалежності. Ця подія вимагає аналізу теперішнього стану речей та пошуку виходів із ситуації, що склалася.

Українська держава наближається до чергової річниці своєї Незалежності. Ця подія вимагає аналізу теперішнього стану речей та пошуку виходів із ситуації, що склалася.

Внаслідок кропіткої та жертовної боротьби багатьох поколінь українців, двадцять років тому Україна здобула усе необхідне для свого розвитку – міжнародне визнання, індустріальні потуги, освічене та висококваліфіковане населення. Однак, ми мусимо визнати, що цей шанс не було використано на користь українського народу: через два десятиліття наша держава лідирує у рейтингах епідемій, корупції та тиску на свободу слова.

Критика влади, доцільна і часто адекватна в таких умовах, охоплює все ширші і ширші верстви населення. Результати нещодавнього опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, свідчать: якби президентські вибори в Україні відбулися в середині лютого, з усіх виборців за Віктора Януковича готові були проголосувати лише 16,9%. Нагадаємо, у жовтні 2010 року цей показник складав 29,4%, а у червні 2010-го – 39,2%. Тобто, за півроку (опитування проводилося у лютому 2011 року) рейтинг чинного Президента упав більше ніж вдвічі. У той же час, близько 63% українців вважають, що справи в Україні йдуть у неправильному напрямку, а 7% – що не йдуть взагалі.

Міжнародні організації також застерігають, що в Україні відбувається занепад рівня свободи слова та порушення прав людини. Міжнародна організація «Freedom House» у своєму звіті від 27-го квітня звернула увагу на ці тенденції. Судові процеси над політичними конкурентами нинішньої влади – Луценком, Тимошенко та іншими, – ведуть до ще більшої зневіри не лише у виконавчій гілці влади, але й закріплюють недовіру до судової системи, що мала б бути незалежною. І причини такої тенденції не суто в особистості гаранта Конституції чи в окремих постатях із його оточення, але, передусім, у політиці, яку проводить чинна влада.

Звісно, можна відзначити кроки чинної влади щодо спроб зменшити вплив Росії на енергетичну сферу, недопущення вступу України до Митного союзу, роботу із пошуку нових стратегічних партнерів. Однак, ці кроки нівелюються політикою щодо власного населення, тиском на малий і середній бізнес, політичних опонентів, реформами в гуманітарній сфері та медицині, нелюдськими положеннями Житлового кодексу. І все це – на тлі світової економічної, енергетичної та продовольчої криз.

У своєму оперті на олігархічну верхівку та відриві від народу влада ставить себе в позицію колоса на глиняних ногах, який завалиться від дії нового політичного суб’єкта. Маніпуляції із мовним питанням, червоними прапорами та освітою через одіозного Дмитра Табачника лише поглиблюють цей стан.

В той же час, не зменшуючи ролі президентів і урядовців країни, варто зазначити, що байдужність, пасивність зневіра ведуть до того що замість творення політичної альтернативи, творення громадського руху, є лише застій та хибне уявлення, що ХТОCЬ зробить, ХТОCЬ наведе порядок.

Питання: «А хто це має зробити?» Відповідь: «Хто, як не МИ? Хто, як не Я?».

Громадське життя України сьогодні залежить від волі окремих сил, від грантів Заходу та Росії, однак не від народу. Виступи студентів та підприємців були яскравими, але короткочасними. Вони привертали увагу до проблем, однак не ставали фактором тиску на владу. Ці виступи, як і тихе обурення, яке фіксують соціологічні опитування, є прямим натяком чинній владі щодо її невідповідності та повинні спонукати суспільство творити, будувати та розвивати широкий громадський рух.

Перед українським суспільством стоїть питання не просто про збереження української держави, але про її перетворення на Українську самостійну соборну державу, де джерелом влади є народ, на який обрана влада може опертися та якій народ буде довіряти. Без активної громадянської позиції, без спільної та координованої роботи зробити це неможливо.

Економічні та політичні проблеми, недовіра людей до влади не зникне через просту ротацію кадрів. У сучасній системі владних відносин зміни є просто неможливими. В Україні склалася ситуація вибору без вибору, у якій між собою змагаються давно відомі та розрекламовані політики. Висока вартість виборчих кампаній, система кругової поруки у державних органах зводять нанівець усі спроби змін.

Між окремими фінансово-промисловими групами та народом склалося розшарування, де всі ресурси активно накопичує вузьке коло, натомість у звичайних громадян відбирають засоби до існування, ставлячи їх у пряму залежність від політичних рішень. Політика перестала бути справою виборних осіб – її роблять інші люди, прибутки яких зростають в геометричній прогресії, не зважаючи на світову кризу, борги держави та зубожіння населення. Їм прибутки – народу податки.

Проблема громадянської активності також не може вирішитися через бажання двох-трьох десятків людей. Натомість, ця активність має вирости від усвідомлення того, що опиратися слід на власні сили, шукати підтримки серед таких, як сам, бо «хто борець, той здобуває світ».

«Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави!» – це завдання кожного українця в Україні та за кордоном та кожної людини, що проживає на території України.

Радянська система залишила в свідомості населення жахливий міф про те, що все залежить від влади, а не від звичайних громадян. Українці терену мають зрозуміти, що всяка влада призначається ними та повинна слугувати їх інтересам. Українці розсіяння повинні пам’ятати про те, що Україна – їх колиска, тому проблеми українців на рідних землях є проблемами української спільноти.

Двадцять років – це вік зрілості та усвідомлення своїх потреб, коли необхідно робити рішучі кроки для утвердження власної самостійності.

Published on 19 July 2011