В’ячеслав АРТЮХ

Курська Корінна ікона як дзеркало "Русского міра"

Минулого року в Сумах на майдані Незалежності з’явився великий дерев’яний хрест із таким написом: "Сей поклонный крест воздвигнут на месте разрушенного Никольского храма в честь прибытия в город Сумы Курской Коренной иконы Божьей Матери "Знамение" 9/22 мая 2010 года от рождества Христова".

Хрест був встановлений і освячений єпископом Євлогієм 22 травня. Таким чином УПЦ (Московського патріархату) відзначила перебування на Сумщині найбільш шанованої ікони російського емігрантського зарубіжжя, своєрідної "Одигірії російського розсіяння". Православними стверджується, що ікона ця дуже древня, історія її бере свій початок ще з часів монголо-татарського нашестя на Русь у ХІІІ ст.

Під час Громадянської війни, у 1919 році, вона була вивезена єпископом Феофаном за кордони Росії і зараз постійне місце її перебування – Нью-Йорк. У різні перипетії потрапляла ця чудотворна ікона на шляху свого довгого існування.

Однією із "темних плям" в її історії було обслуговування тих російських військових формувань, які у роки Другої світової війни пов’язали свою долю з армією нацистського вермахту.

Справа у тому, що 9 вересня 1941 року з колишніх російських білоемігрантів у Югославії почав створюватися Російський корпус (спочатку, в якості охоронної групи), який вів активні бойові дії на боці нацистської Німеччини. Російська православна церква за кордоном на чолі з Головою Архиєрейського синоду митрополитом Анастасієм (Грибановським) брала активну участь у створенні Корпусу. Так, ще "у вересні 1941 р. митр. Анастасій дав благословення на створення охоронної групи, в ряди якої вступили багато представників його пастви".

А «невдовзі після початку формування 2-го полку … з чудотворною Курською Корінною іконою Божої Матері відвідав казарми корпусу для освячення похідної полкової церкви і був урочисто зустрінутий частинами, що вишикувалися у дворі казарми». А 26 квітня 1943 року митрополит Анастасій відвідав також Бєлградську Троїцьку церкву, де приймали поповнення Корпусу з Росії і виступив перед молодими солдатами з "глибоко проникливим і любовним словом".

Власне, союзу з нацистами глава РПЦЗ залишався вірним до кінця війни.

30 листопада 1942 року Російський охоронний корпус був включений до складу вермахту. Освячені Курською чудотворною іконою частини Корпусу спочатку воювали проти сербських партизан-антифашистів Йосипа Броз Тіто, а пізніше проти регулярних військових частин Народно-визвольної армії Югославії. У вересні-жовтні 1944 року Корпус вів бої з болгарськими та румунськими військами антигітлерівської коаліції. Наприкінці 1944 року під містом Чачаком частини Корпусу вступили в бої з 65-ї Радянською армією.

За свідченням офіцера Корпусу В. Гранітова, в результаті була захоплена радянська батарея. А біля населеного пункту Д. Мілановець під натиском солдат Російського корпусу з поля бою втік 169 радянський полк. Керівник Корпусу генерал Борис Штейфон у грудні 1944 року домовився про входження цієї військової одиниці до складу Російської Визвольної армії генерала Андрія Власова.

Таким чином і вище духовенство Російської православної церкви за кордоном, і Курська Корінна ікона в їхніх руках забруднили себе активним співробітництвом з нацистами та колабораціоністами в роки Другої світової війни. Тоді постає питання: для чого ж владою міста Суми був даний дозвіл на встановлення хреста на честь такого неоднозначного (скажемо так) православного символу?

Що за роздвоєння особистості у "батьків" міста й області, коли 9 травня у своїх виступах перед поріділими рядами радянських ветеранів біля меморіалу Слави вони клянуться у своїй вірності ідеології антифашизму, а вже через три тижні хрестом символічно узаконюють російський фашизм?

Що за нерозбірливість?

А чи може вони просто не володіли інформацією про фашистське минуле ікони? Тоді, чому перед встановленням хреста на її честь не порадилися із спеціалістами-істориками? Питань виникає багато, а відповідь може комусь і видасться занадто загальною, але звучатиме, на наш погляд, вона приблизно так: місцева влада (як, до речі, і правлячі на сьогодні Україною політичні еліти) не визначилася із своєю геополітичного ідентичністю.

Не всі, але велика частина регіональних можновладців ніколи серйозно не ототожнювали себе ні з Україною, ні з українством, бо ще в роки своєї босоногої юності (коли вони робили лише перші кроки до вершин регіональної влади в якості комсомольських активістиків чи молодих партійних функціонерів) встигли на рівні особистої ідентичності стати частиною совєтського народу (із її російською мовною і культурною складовою).

Там же вони набралися і зневажливого ставлення до всього українського. Ну епоха тоді була така. І ось тепер, прийшовши до влади у вже самостійній Україні (от же ж поворот долі!), вони своїми рішеннями (і не тільки у гуманітарній сфері) продовжують активно демонструвати, що "зроблені в СССР".

Ні, на рівні пустої риторики влада Сум і Сумщини звичайно ж за входження України до складу Європейської цивілізації, а ось на рівні конкретних справ вона активно підігрує антиєвропейському російському цивілізаційному проекту, часто стаючи провідниками російського мовного, культурного та релігійного інтересу в нашому регіоні. Так не повинно бути, але так є.

Й історія з іконою є прекрасною ілюстрацією викладених вище тез. Російська православна церква і її українська складова (УПЦ (МП)) з приходом до влади патріарха Кіріла активно впроваджують в українське національне середовище ідеологію «русского міра». У "русскій міръ", за задумкою творців цієї ідеологічної доктрини, входить населення з територіями, на які розповсюджується вплив Російської православної церкви. Російська релігійна єдність оголошується вищою за феномен української національної свідомості і української національної держави.

Все українське ідеологами "русского міра" сприймається штучним утворенням, що спеціально винайдене ворогами Росії для руйнування її єдності. Тому українська мова, українська культура, українська історія і, врешті, українська державність у російському православному вимірі підводяться під категорію єресі. Натомість пропонується називати Україну Малоросією, що може існувати лише як регіон Росії.

Ідея "русского міра", яка виникла в межах Російської православної церкви активно використовується проімперськи налаштованими елітами Росії у тій інформаційній війні, яку вони активно ведуть проти України.

Отже, прихожанин УПЦ (Московського патріархату) повинен через духовну єдність з російською православною церквою перейти до усвідомлення необхідності своєї єдності з державою Росія, що включає в себе в якості проміжного елементу формування на рівні свідомості такого віруючого ідеї несприйняття факту політичної незалежності України. Ось так поряд з проповіддю Євангелія (і навіть під прикриттям його) Російська церква активно проповідує і великоросійський націоналізм. Ідея "світу дольного" бере верх над ідеєю "світу горнього".

Тоді стає зрозумілим, яке відношення до Сум має Курська Корінна ікона із російською білогвардійською еміграцією вкупі. Так, як вони є складовою «русского міра», то їхній вплив повинен поширитися і на Сумщину. Чому це Сумщина повинна залишитися поза межами "русского міра"? Між іншим, ті ж самі десятки тисяч російських білоемігрантів, які в роки Другої світової війни під антибільшовицькими лозунгами активно воювала на боці німецьких нацистів сподівалися, що німці якимось чином допоможуть їм відновити "єдіную і нєдєлімую Рассєю".

Ну, а факт існування такого державного утворення зрозуміло що виключає існування незалежної Української держави.

Незважаючи на те, що всі релігійні конфесії в Україні, які були у законний спосіб зареєстровані перед законом рівні, сучасне керівництво Сумщини серед всіх церков чомусь особливо активно виділяє свою співпрацю саме з УПЦ Московського патріархату.

Само собою зрозуміло, що коли 22 травня 2010 року до Сум прибула Курська Корінна ікона, то її зустрічали і голова облдержадміністрації Юрій Чмирь, і міський голова Геннадій Мінаєв, і заступник міського голови В. Волонтирець, і багато інших керівників області й міста.

Перебування ікони на Сумщині ну, а потім і встановлення хреста на честь цього перебування – це ж прекрасний привід для Московської церкви ще раз зафіксувати на символічному рівні належність нашої землі до "русского міра".

І яке це має значення, пов’язана та ікона з фашизмом чи не пов’язана, набагато головніше, що вона російська і цього достатньо, щоб не помітити її попередньої непривабливої історії. Тому, не маючи на руках ніяких дозволів місцевої влади, того ж таки 22 травня УПЦ (МП) і поставила хрест на честь перебування Курської Корінної ікони в Сумах на майдані Незалежності. І лише через 5 днів, 27 травня, взявши "під козирьок", заднім числом, виконком Сумської міської ради надав офіційний дозвіл на встановлення цього пам’ятного знаку (рішення № 284).

А що, могло бути інакше?

Хай знають, хто в домі хазяїн.

І ще одне зауваження. Цей хрест на майдані Незалежності мабуть не так би різав очі, коли б він був встановлений приміром на подвір’ї Спасо-Преображенського собору. Нехай собі вірні УПЦ (МП) вшановують свою святиню, якщо вона такою для них є. Але ж хрест на честь ікони, будучи встановленим на майдані Незалежності, набуває значення загальноміського символу.

І вже останнє. Такі факти як позитивне ставлення до ідеології і керівників доктрини "русского міра" в нашому місті й області, встановлення хреста на честь Курської Корінної ікони, зневажливе ставлення з боку облдержадміністрації до історичної боротьби наших земляків за українську державність та відверте ігнорування частиною представників влади державного статусу української мови і є тим лакмусовим папірцем, яким перевіряються владні еліти нашого регіону на лояльність щодо феномену української державності.

І тут уже не замаскуєшся за "правильними" промовами на урочистостях 9 травня чи 24 серпня. Чи пройшли велика частина керівництва перевірку на цю саму лояльність, висновок робіть самі, шановні читачі. Печально, що про все це потрібно писати напередодні 20-ї річниці незалежності України. Вже 20-ї.

Використана література:

1.Русский Корпус на Балканах во время ІІ Великой войны 1941–1945 гг. Исторический очерк и сборник воспоминаний соратников. – Нью-Йорк: Наши вести, 1963. – 416 с.

2.Шкаровский М. В. Духовенство Русского корпуса в Югославии в 1941–1945 годах // Вестник церковной истории. – 2008. – № 1 (9). – С. 179–200.

3.Шкаровский М. В. История русской церковной эмиграции. – СПб.: Алетейя, 2009. – 260 с.

Published on 14 July 2011