Антиповстанська боротьба: німці проти УПА»

3 липня 2011 року доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат історичних наук Івана Патриляка, який завідує музеєм історії КНУ, виступив у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові з лекцією на тему «Антиповстанська боротьба: німці проти УПА», що зібрала зацікавлену й уважну аудиторію. Подаємо виклад лекції.

«Дуже часто зустрічаємо вираз, що боротьба за українську державність у часи Другої світової війни була безнадійною й жодного шансу позитивно завершити ту боротьбу не було. Але не треба думати, що люди, які жили 70 років тому, були дурніші, ніж ми тепер, ніби вони були такими сліпцями й дурниками, що нічого не розуміли й не бачили. Очевидно, що ні. Важливо поставити себе в їхню шкуру і виходити з того кола знань, яке вони мали. А не з того, яке ми маємо зараз за ті 70 років, які минули.

Тож що вони бачили? Що війна між Німеччиною і СРСР перейшла у виснажливий, надзвичайно затяжний двобій. Вони бачили, що взимку 1941 року німці змушені були відступити. Але весною 1942-го наступ червоних провалився і німці знову наступали під Сталінград, Волгу і Кавказ. Вони бачили, що в серпні 1942 року німецький наступ знову провалився і червоні наступали, і вони за аналогією думали, що влітку знову німці наступатимуть. Тобто, їм вбачалося, що та війна Сході буде надзвичайно довгою і надзвичайно виснажливою. І як Перша світова війна призвела до виснаження воюючих держав, до розвалу імперій і революцій, бо тотальна війна не може тягнутися безконечно довго, адже суспільства врешті решт виснажуються, — так і Друга світова війна може мати такий ж сценарій.

Отож у момент дезінтеграції імперій, що розв’язали війну, потрібно було мати готову збройну силу для того, щоб якимось чином зреагувати на це. Власне концепт формування тої армії був не як партизанської (партизанщину оунівці заперечували), а як повстанської! Тобто армії, яка за принципом регулярної концентрується в певних місцях, але має мобілізаційний резерв. І у 1942 році було розписано: коли відбудеться дезінтеграція воюючих сторін, коли все рухне, тоді повстанські сили виходять із лісу і займають всю територію України, проголошуючи державу. Шах і мат!

Відповідно, і оунівці, бандерівці були в цьому не поодинокими, тому що польське підпілля діяло так само, розгорнувши операцію «Буря», яка дослівно є тим самим, що розробляли оунівці: концентрування сили, а коли виснажуються обидві сторони — захоплення влади. Щоправда, оунівці тоді не розглядали моменту повернення червоних. Вони ставили на те, щоб війна продовжувалася якнайдовше, якнайбільш на Сході. Їх справді цікавило, щоб війна тривала на території Росії, а не України.

З весни 1942 почалися масові набори людей на роботи, які виглядали як татарські набіги за ясиром. Свого часу ОУН (б) дала команду своїм низовим ланкам на Волині формувати місцеві боївки. Це не традиційна сільська самооборона, яку в 1943 році вже розформували, а боївки, які могли відлякати невелику групу обстрілом, організувати якусь диверсію чи підірвати якусь вузькоколійку, перекопати дорогу. Це зараз здається дурничкою, але треба враховувати, що тоді за це можна було отримати кулю в потилицю, бо німці особливо не розбиралися.

Восени 1942 року німці в своїх донесеннях відзначають наростання кількості «бандерівських банд». Оте 14 жовтня, яке відзначають як заснування УПА — дата символічна,бо ніякої армії за одним день ще не вдавалося створити, але вона символічна тільки до певної міри, бо 20 жовтня німецьке донесення по окрузі «Волинь-Поділля» писало, що 15 жовтня в районі Сарн українські націоналісти вперше зібралися у велику банду понад 500 чоловік для ведення військової підготовки і продовжують отримати поповнення. Тобто ця символічна дата не далека від істини.

Очевидно, це були ще не стаціонарні відділи, які збиралися на деякий час на проведення вишколів, а потім розходилися по домівках. Стаціонарні групи були тоді дуже невеликими: по 20-30 чоловік. А спробуйте-но прогодувати 30 молодих чоловіків протягом тижня. Це справа не проста. А їх ще й утримувати, одягати треба, бо справа йшла до зими, — це складно. Але така потуга спиралася на підтримку.

Ще один важливий момент — грудень 1942 року. Вважали довго, що в грудні відбулася військова конференція ОУН (б), яка остаточно відкрила шлюзи до формування повстанської армії. Але мені видається, з тих документів, які нам позаминулого року вдалося знайти в архіві СБ у Києві, що було, власне, дві конференції. Пощастило знайти документи одного із радянських агентів, який під псевдонімом «Ярослав» був інфільтрований у підпілля ОУН і був на якихось досить серйозних позиціях. Його звіти дають інформацію, що було дві конференції. Мені здається, що це правда. Одна була в середині листопада, де було прийнято рішення розробити концепцію розгортання армії, а друга, яка затвердила цю концепцію, — у грудні.

Дуже часто комуністи кажуть: чому бандерівці не підривали ешелонів? Зрештою, те, як червоні партизани підривали ешелони — це все великий міф, бо вам по секрету скажу, що коли була т.зв. знаменита рейкова війна перед наступом німців під Курськом, то скорочення поставок на фронт завдяки цій рейковій війні відбулося аж на 5 відсотків! Тобто німці практично й не відчули нічого, бо підірвані рейки вони відновлювали за кілька днів. У них була розроблена система обхідних поставок.

Але найголовніше, що українцям не було сенсу підривати боєздатність вермахту на фронті. Навпаки, треба було, щоб якнайдовше там вермахт колошматився з червоною армією, а совєти, якщо колись повернуться, щоб вони були максимально виснажені.. Дзеркальною ситуація була в 1944, коли червоні пішли на захід, і тоді повстанці наносили удари по тилах і по залізницях в тому числі. Чому? Тому що червоні йшли на захід так швидко, що треба їх було максимально ослабити, щоб вони в Європі товклися якомога довше, знову виснажуючи один одного.

Така концепція була не позбавленою логіки. Адже пригадайте: був такий американський конгресмен, потім віце-президент, потім президент Гарі Трумен. У 1941 році, коли розпочалася німецько-совєтська війна, він публічно в газеті «Вашингтон Пост» заявив, що позиція США має бути така: поки перемагатимуть німці, допомагати совєтам, коли перемагатимуть совєти, допомагати німцям, аж поки вони одні одних не переб’ють. Такою була позиція не останньої людини в американському політикумі. Тут треба збагнути, що всі адекватно мислячі політики дивилися на ці сторони як рівносильні по своїй злочинності. І те, що одна сторона згодом була засуджена, а інша ні, то це ще не робить її апріорі святою.

На кінець 1942 року, коли ОУН(б) формує свої військові одиниці, в районі Сарн – Костопіля на Житомирщині, там уже існує рух Боровця. І якраз в цей момент (червень-липень 1942 року) на Волинь починають закидати радянських диверсантів. І тоді ж із весни-літа 1942 року польське підпілля («Звьонзек валкі збройней») приймає рішення переформатуватися в Армію Крайову, в т.ч. передбачає створити 6 округів на території Галичини. Отже всі ці сили, що вступили у боротьбу, думають, що буде по завершенню другої світової війни, кожен дбає про те, щоб укріпити свої позиції.

Процес формування Української повстанської армії завершується до літа 1943р. На весну на Волині були сформовані штаби, базові одиниці. Усе це розбудовували шляхом мобілізації. Від початку року пишеться, що партизанська війна є увертюрою, початковою фазою до майбутнього загальнонаціонального повстання.

Першою акцією проти німців став знаменитий напад 7 лютого 1943 року сотні Перегіняка – «Довбешки» - «Коробки» на районний центр Володимирець Рівненської обл. Одного із місцевих провідників «Діброву» німці арештували і Перегіняк вчинив напад заради того, щоб витягнути провідника із тюрми. Жандармерію охороняли 6 німців і 30 узбеків. Німців захопили і стратили в лісі, з десяток узбеків загинуло під час нападу. Визволення провідника відбулося успішно.

Польський історик Гжегож Мотика, відомий своїми книжками про УПА, свого часу висунув і далі активно підтримував тезу про те, що після нападу на Володимирець сотня «Коробки» знищила польську колонію Парослє. Два роки тому я писав до польського журналу «Пам’ять і справедливість» 50-сторінкову рецензію, де вступив у публічну дискусію із Гжегожем Мотикою щодо його версії. І зараз стою на тих позиціях.

Отож, 7 лютого відбувся напад, а 21 лютого сотню «Коробки» німецькі каральні сили оточують у районі Висоцька на півночі біля Білорусі. Сотня «Коробки» налічувала тоді близько 70 чоловік, з яких 30 були озброєні крісами, а решта — пістолетами і ручними гранатами. Зрозуміло, що за такого озброєння, вони не могли бути потужною бойовою одиницею. Також зрозуміла їхня логіка, — вони після нападу відходять на 50 км. у поліські болота і під Висоцьком намагаються пересидіти переслідування німецької каральної акції. Тому треба було бути крайнім ідіотом, щоб після атаки на німецький штаб і жандармерію у райцентрі йти вирізувати сусіднє село на південному заході, що лежало близько до німецьких центрів дислокації. У цьому нема елементарної логіки! Зрозуміло, що це абсолютна дурниця — приписувати ту акцію сотні «Коробки». Там є ще й інші нюанси: посилання на полонених повстанців, які там не були, це вже все доведено й розписано. Можна поставити себе на місце тих людей і спитати себе, чи зробив би такий маневр в очікуванні приходу кількох німецьких батальйонів, які мають мене знищити, чи відступив би кудись.

Ще один важливий нюанс у протистояння повстанців з німцями полягав у тому, що окупаційна адміністрація спиралася на Волині, де зародився повстанський рух, на такі військові сили: власне німецьку поліцію й жандармерію, якої було небагато (регулярних німецьких військ там на той момент взагалі не було, — саме відбувалися події під Курськом, і їм було не до того), різноманітні східні легіони (узбеки! азербайджанці! донські козаки! росіяни!), українську поліцію і польську поліцію.

У березні 1943 року відбувається масове дезертирство з української поліції. Є стереотип, особливо підтримуваний поляками, про те, що 5 тис. поліцейських перейшли в УПА, але такого не було. За тими даними, якими зараз можемо оперувати, до УПА перейшло 2-3 тис. із тих 15 тис., що дезертирували, решта розійшлися по домівках. Німці розпочали проти українців у зв’язку із поширенням повстанського руху чинити репресії, німці не довіряли українській поліції, тому українці, боячись, що німці їх роззброять і поженуть на примусові роботи в Німеччину, масово кидають службу й розбігаються. Ті частини поліції, які були під впливом оунівців (луцький господарський курінь, рівненський вишкільний курінь), переходять у повному складі 500-700 чоловік до УПА. Але про 15 тис. говорити не доводиться, хоча частина з тих людей потім потрапила до УПА через мобілізацію. Але одномоментного переходу такої кількості людей ніколи не було.

Коли ці люди зникли, німці сформували поліцію із поляків. Тому боротьбу із німцями називають боротьбою з поляками, особливо на Волині. Дуже часто було, що проти повстанців каральні акції здійснювала рота німецької поліції і рота польської. То з ким боролися повстанці: з поляками, узбеками чи таки з німцями? Знамените чесько-українське село Малин на Рівненщині, де понад 700 осіб у липні 1943 року загнали в церкву і спалили, — цей злочин здійснила саме польсько-узбецька поліція, яка була на німецькій службі…

Коли українці йшли проти польських шуцманшафтів, вони начебто боролися із Німеччиною, але одночасно із поляками. Щоб уявити рівень тої боротьби, варто звернутися до свідчень одного із фольксдойчів, який був поліцейським на Волині, а потім опублікував спогади в Польщі. У містечку Янова Долина ще до війни було велике поселення польських робітників, а під час війни стаціонував батальйон польської поліції. Той фольксдойч пише, що влітку 1943 року український повстанський рух настільки посилився, що рота 120-180 чоловік була замалим відділом, щоби можна було виходити збирати продовольчий контингент. Щоб увійти в якесь село, треба було відправляти як мінімум батальйон, тобто 500-700 чоловік.

Дуже часто комуністи люблять говорити: «скажіть, а какіє города і сьола УПА освободіла от нємцев?». Та фактично цілі величезні райони! Особливо на Волині. Є німецькі звіти, коли приїжджав у червні 1943 року з інспекційним візитом партайгеноссе Розенберг — керівник окупованих територій Сходу, рейхс-міністр, тоді керівник Волині Шьоне йому казав: «Ґвалт! Ми можемо вже говорити про українське повстання, тому що ми нічого вже не контролюємо, крім великих міст і залізничних станцій. Все! Населення нас не боїться і тому нас не підтримує. Ми втратили 70 відсотків поставок зернових, до 90 відсотків поставок м’яса, ми фактично втратили поставки робочої сили в Німеччину через дію оцих націоналістичних банд».

Після візиту Розенберга, у липні 1943 року починається великий масований німецький наступ проти УПА. Німці концентрують 1-12 тис. чоловік різних частин з угорців, узбеків, поляків, німецького есесівського полку. Що цікаво, до того між УПА і червоними партизанами була домовленість про ненапад. А коли німці 7 липня починають велику інвазію, то червоні партизани намагаються вибити повстанців із лісів Славутського лісового масиву Хмельницької області, фактично допомагаючи німцям.

Але великий літній наступ 1943 року німців практично нічого не дав, бо вони застосували невдалу тактику: використовували бронепоїзди і бомбардували села й лісові масиви з авіації, що було малоефективним, бо тільки налаштовувало проти них людей. Однак вони почали масові розстріли в Рівному, Луцьку, Кременці, Дубно. Сотні української інтелігенції розстріляли, звинувачуючи у підтримці українського підпілля. І здебільшого ці звинувачення висували поляки, які перебували на німецькій службі, бажаючи просто позбавитися української інтелігенції начисто. Це загострило україно-польський конфлікт.

Повстанські відділи отримали наказ вийти з південної Волині на північ в Полісся. Вони зайшли у величезні лісові масиви й болота. Німці прочесали південно-волинські ліси, але нікого не знайшли. На цьому операція закінчилася. Потім повстанці повернулися назад.

У цьому протистоянні, за повстанськими даними, загинуло понад 700 повстанців і до 2,5 тис. наступаючих. Але правда завжди лежить десь посередині. Мабуть, по 1,5 тис. з кожного боку загинуло. Повстанці не враховували втрат серед цивільного населення і місцевих відділів самооборони, які не відходили в ліси, бо німці убивали їх на місці.

Другий великий німецький наступ проти повстанських сил на Волині відбувся восени у жовтні-листопаді 1943 року. У листопаді червоні переходять Дніпро і територія від Києва до Волині стає безпосереднім тилом німецької армії. Тоді вже проти повстанських загонів кидають регулярні частини вермахту. Ситуація стає дуже складною. На території Волині концентрується півмільйона німецьких військ фронтових частин. Проти такої армади встояти практично неможливо. У грудні 1943 керівництво УПА видало розпорядження: із фронтовими частинами в бій не вступати, а чекати переходу фронту.

На Галичині, де з літа 1943 року почалося формування самооборони, яка в грудні перейменовується на УПА-Захід, бої вишкільних куренів УНС з німцями відбувалися в районі Дрогобича, Сколе, Долини. Найбільший бій був на горі Лопата. Але переважно на території Галичини боротьба зводилася до роззброєння німецьких частин, що відступали. 1944 року німці відступали масово через різні лісові дороги, де їх там масово роззброювали.

Часто закидають також переговори між представниками вермахту і повстанцями, мовляв, УПА почала переговори з німцями, — ні чорта! Німці почали переговори! Знайдено документи про те, що з грудня 1943 року коли командири німецьких частин звертаються до місцевих керівників повстанських відділів з проханням нав’язати контакт. Німецьким фронтовим частинам осточортіло, що противник кругом, бо вони звикли до противника тільки на фронті, їм потрібні були локальні договори, щоб їх не рухали. І такі локальні договори почали на Волині заключати. Але є відповіді повстанських командирів, коли німці просили нав’язати контакти з керівництвом: «Наше керівництво (Бандера і Стецько) у вас в концтаборі, з ними й контактуйте!».

Але були й локальні домовленості. Це цілком очевидно, наприклад міняли на зброю їжу, домовлялися, що німці не будуть грабувати місцеве населення, яке вже було оподатковане на користь повстанської армії, натомість зможуть отримати їжу в обмін на боєприпаси (скорострільність автоматичної зброї була величезна, а боєприпаси не вироблялися). Це не унікальний випадок, бо такі ж домовленості з німецькими військами, що відступали, мали польські партизани Віленського округу АК, — відомі документальні дані. І через це ніхто вулиці ім. АК у Кракові чи Варшаві не перейменовує на ім. Червоної армії і трагедії з цього не робить.

Наші політики, які у всьому розуміються, люблять говорити, що УПА не може бути визнана стороною, яка воювала проти німців, бо вони стріляли в червоноармійців, енкаведистів, тобто воювали проти армії антигітлерівської коаліції, значить тим самим вони належать до гітлерівської коаліції. Ці мудреці не знають інших речей. У Греції під час війни найпотужнішим рухом опору був ELAS — народно-визвольна армія Греції. Це були комуністи, ліві. Грецію звільняли британці, і коли вони туди увійшли, грецькі комуністи почали воювати проти британських солдат. Врешті Сталін під час переговорів із Черчілем їх здав і сказав: «Робіть з ними все, що хочете». І британці їх там роздовбали, призначивши не комуністичний уряд.

То виявляється, якщо притримуватися такої точки зору, грецькі комуністи не були рухом опору проти нацистів, тому що вони потім вбивали британських солдатів. Я вже не кажу, що аковці також і проти німців, і проти червоних воювали.

Відповідно, така оцінка — «гітлерівська коаліція», «антигітлерівська коаліція» — абсолютно не підходить до рухів опору, які існували в Європі під час війни й після війни.

Усі історики працюють із однаковими документами, але доходять до різних висновків. Уся справа в оцінці подій. Якщо якийсь історик заявляє, що він не заангажований, абстрагований від усього й пише одну правду-матінку, то я кажу студентам: плюньте йому в обличчя, — такого нема! Ми не можемо абстрагуватися від нашого виховання, світогляду, віку, статі, життєвого досвіду. Отож оцінка подій виходить із тої системи моральних, світоглядних координат, в якій живе кожна людина. Тому оцінюймо: прагнення національної держави не дає народу знищитися, асимілюватися з іншими народами, зникнути, — із цього випливає, що кожен рух, кожна людина, яка боролася за здійснення цієї ціннісної мети, є позитивними!»

Published on 14 July 2011