Леонтій Ріпа, с. Хільківка (Україна) - Братислава (Словаччина)

Від Саліни до Берліна, і назад

70 років тому словацькі війська відкрили місце масових розстрілів українців в урочищі Саліна, що на Львівщині.

70 років тому словацькі війська відкрили місце масових розстрілів українців в урочищі Саліна, що на Львівщині. Міжнародна комісія встановила: тисячі тіл у шахтах та ярах – «клієнти» карателів НКВД СССР, які 1941 року, перед утечею на схід, повбивали етапованих в’язнів – звичайних українських людей, заарештованих то за вишиту сорочку, то за криве слово у бік окупаційної влади.

Українська трагедія стала відомою світу завдяки експедиційному корпусу незалежної Словаччини – молодої європейської країни, визнаної, зокрема, й урядом СССР. Тоді, коли словацькі вояки витягували із шахт Саліни трупи закатованих совєтами жінок і дітей, державі Slovensko було всього два роки. Але вона вже пройшла війну із Угорщиною, переділ кордонів та стрімке національне будівництво, яке тривало гарячково-стрімко, «на ходу», у вирі Другої Світової війни.

Звикли говорити: батько незалежної Словаччини – Гітлер, який розвалив федеративну Чехо-Словаччину. Він спонукав до державної незалежності Братіславу та й, до речі, закарпатський Хуст – Карпатську Україну. На обидві «пост-чеські» території претендувала міжвоєнна Угорщина, яка хворобливо марила «старими кордонами» Габсбурзької імперії – у ній вона номінально мала спільний угорсько-польський кордон, а саму Словаччину йменувала просто – Гірська Сторона.

Попри виняткові союзні стосунки із адміралом Горті, голова Третього Райху проявив характер і не пішов на ультиматум Будапешту – Словаччина не стала знову «Гірською стороною». Вона вперше в історії здобула самостійність. Державу очолив богослов Йожеф Тісо, уряд – лідер Глінкової народної партії Войтех Тука. Із цими двома харизматичними особами пов'язаний весь драматичний шлях Першої Словацької Республіки – 1939-1945 року.

Після повоєнного «дерибану» Європи, Словаччина знову стала сателітом Праги. Та ще й якої – комуністичної! Ім’я країни писалося з малої букви у словосполученні – «Чехословаччина». 1946 року – аби не було зайвих питань - вбили Президента Тісо та Войтеха Туку – дивака-угорця, який поклав життя на вівтар словацького націоналізму.

Про ті буремні, а разом з тим вкрай темні часи, сучасні словаки знають ніби багато. Але «магія Ялти» - доволі цинічної змови країн-переможців Другої світової війни – досі панує над Словаччиною. У формально вільній країні – вона член ЄС та блоку НАТО – немає консенсусу щодо ключових сюжетів «першої словацької держави».

У місті Банська Бистриця (до речі, в місцевому університеті фахово вивчають історію УПА) - помпезний Музей повстанців-комуністів, які за підтримки НКВД СССР кували катастрофу незалежної Словаччини. По всій країні – від Нітри до Кошиць - бовваніють серпасто-молоткасті монументи сталінським воякам. Тепер таких не побачиш навіть в Естонії чи Грузії - вони їх демонтували, поклавши край «символічній окупації».

З огляду на це поява солідного фотоальбому «Словацька держава у світлинах» стала в країні подією політичною та контрапунктною. Укладач видання, який підготував перший ґрунтовний фотолітопис «неправильної Словаччини», учений Іван Каменец. У передмові до книжки він пише: «Словаки у ХХ сторіччі пережили таку кількість державних змін, яких би іншим народам вистачило на кілька сторіч. Бо ще живе покоління, яке має приватні стосунки із шістьма різними політичними режимами, з трьома типами національних та мультинаціональних держав».

Каменец погоджується: перша словацька держава – таки «дар Гітлера», і сама держава була тоталітарною. Та попри це, Словаччина Йожефа Тісо – а саме ця постать є ключовою у всьому фотолітописі Каменеца, - є наріжним каменем державної самосвідомості словаків, з «тією Словаччиною» триває прихований, але масовий діалог на предмет: «хто власне ми і куди йдемо?» Без «воєнної Словаччини» - годі казати про стійку словацьку ідентичність у теперішньому. А вона ще в процесі боротьби із шовінізмами Угорщини, Чехії, Російської Федерації і навіть Євросоюзу. Нестійка, вона й сама продукує внутрішній, словацький шовінізм - щодо української Пряшівщини передусім (людей там масово переписали русинами, а тепер вже й просто словаками – дарма, що греко-католики).

Що ж казати про Україну, яка хоч і має відмінну історію у Другій світовій війні, та із Словаччиною єдина в одному: хтось уперто заважає говорити просто і нелукаво про власні справи недалекого минулого. Весь час слід озиратися через плече – на Брюссель, соціал-демократичні мафії у країнах ЄС і, звичайно, сталіністську Москву. Що скажуть вони?

Тим часом, у братиславському альбомі є дві промовисті світлини – вони натякають на тисячі неосягнутих історій українсько-словацького буття: візит до Києва 1941 року глави уряду Словаччини Войтеха Туки (його зафіксували на тлі підірваного комуністами Успенського собору) та зустріч 1944 року Міністра внутрішніх справ Словаччини Александра Маха з митрополитом Київським УАПЦ. Про що говорили урядовець приреченої країни та Церкви-вигнанки? Питайте в архівах КГБ.

Через 60 років після означених подій, український мовознавець Юрій Шевельов розповість Оксані Забужко ще одну маргінальну деталь: із німецького табору переміщених осіб, перед приходом «освободителів», його вирятував словацький офіцер. Дізнавшись, що біженець із Харкова – син білого російського генерала.

Довідка про фотоальбом:

«Словацька держава у світлинах» має шість розділів: виникнення держави; структури влади; закордонна політика та військові товариства; дискусія про ґрунт держави; щоденне життя; останні доби існування. Має каталог словацької боністики, сфрагістики, поштових марок. Численні автографи державних діячів Словаччини. Плакати, карикатури, взірці військової пропаганди. Військові відзнаки, уніформи, прапори та озброєння армії.

Published on 7 July 2011