Артем Гринчук

Сяючий шлях?

Останнім часом Україні помітно бракує державних візитів.

Останнім часом Україні помітно бракує державних візитів. Чільні керівники близьких та далеких країн оминають Київ. Поодинокі контакти у Харкові та Криму тільки підкреслюють поглиблення дипломатичного вакууму. Тому поява в Україні лідера Китаю вартує на серйозну увагу.

Чого хоче Китай від України? Розмови про «дружбу та любов» залишимо речникам МЗС України. На хвилі захвату від «моменту успіху» вони зараз говорять таке, про що краще б помовчати. Наприклад, навряд чи можна радіти «плановому» збільшенню ближчим часом товарообігу із Китаєм на 25%. Адже для Росії аналогічний показник становить 67%. Зверніть увагу, йдеться про відносні показники, які могли би бути дуже близькими – за рівних умов співпраці. У абсолютних цифрах різниця ще більш вражає…

Так само обережно варто сприймати розмови про очікування «дешевих грошей» китайських інвестицій та про «відсутність політичних застережень» з боку Китаю. Варто лише уважно прочитати доповідь голови уряду Китаю Вень Цзябао, яку він зробив у березні цього року в Пекіні. Там прямим текстом – про необхідність «утримувати фінансовий дефіцит та державні запозичення у розумних межах», про «оптимізацію структури кредитування», про «посилення інфляційних очікувань». Тільки як про перспективу говориться про «збільшення норми допомоги нужденним» та про «зменшення кількості бідних».

Це економічна складова. А ось і політична – у тій же доповіді «неухильне проведення миролюбної політики» недвозначно передує відвертому прагненню «встановити гармонію на Землі, створити більш сприятливе зовнішнє середовище та умови для нашої модернізації».

Це не «спонтанний виступ на майдані», це офіційний документ, виголошений головою уряду серйозної держави. Тому саме у стратегії на «створювання більш сприятливого зовнішнього середовища» знаходиться ключ до стосунків Китаю із Україною.

Уважний огляд партійних та державних документів Китаю, а також офіційних джерел масової інформації протягом останніх кількох років дозволяє зробити кілька незаперечних висновків. Вкажемо тільки два, до яких Україна має безумовне відношення. По-перше, Китай прагне посилити свою військову присутність у всіх регіонах світу. По-друге, Китай намагається всіма засобами збільшувати виробництво сільськогосподарської продукції.

Доказів – більше, ніж достатньо. У рамках «Шанхайської угоди» (далекосхідний аналог НАТО) китайські вояки активно тренуються за межами власної країни. Минулого літа (саме під час візиту президента України Віктора Януковича) китайська зведена бригада відпрацьовувала маршрут термінової передислокації до Казахстану. 5 тисяч вояків із невеликою кількістю бронетехніки та авіатехніки – лише маленька часточка понад 2-х мільйонної армії Китаю. Але головне тут не у кількості – відпрацьовувалася модель, яку згодом можна повторити багато разів та більш крупними формуваннями. Не випадково передислокацію забезпечувала потужна група генералів та вищих офіцерів, а відправлення контролював особисто керівник Генерального штабу. Після такого «рейду» зовсім інакше виглядає бажання Китаю забезпечити собі стабільний коридор на аеропорт у Борисполі – із перебуванням «на місці» дуже «обмеженого контингенту» власних збройних сил.

А тепер саме час згадати про прагнення Китаю закріпити за собою якомога більше сільськогосподарських угідь – у різних країнах – та «заповнити» цю землю власними громадянами. «Сільськогосподарське освоєння Росії має великі перспективи» – це із недавнього виступу китайського селянина Ван Синью на сторінках головної партійної газети Китаю. Цей селянин вже вісім років мешкає на території Росії і радий «поглибленню співробітництва між країнами». Трохи далі на цій же сторінці – міністр сільського господарства Челябінської області Іван Феклін запрошує китайців до себе «вирощувати овочі». А віце-консул Росії у Шеньяні Доржи Ганжуров тут таки зазначає, що Росія багата на сільськогосподарські ресурси, а Китай має перевагу у робочій силі, що «обіцяє світлі перспективи співробітництва».

Щоправда, діючі та колишні співробітники МЗС України намагаються переконати (наприклад, кореспондентів ВВС) у неможливості «китайської експансії». Але якось аж надто синхронно окремі китайські громадяни почали шукати «далеких родичів» на теренах України та Кубані. А та сама головна партійна газета Китаю дуже вчасно (кілька днів тому) надрукувала статтю про «російських красунь», які «із задоволенням» одружуються із китайськими чоловіками. Газета вказує і на причини такого стану. «Китайські чоловіки заможні. Економічний розвиток Китаю зробив популярними китайських чоловіків». А ще – китайські чоловіки «дуже серйозно ставляться до шлюбу».

Із останнім твердженням, начебто, сперечатися важко. Дійсно, конфуціанські традиції виховували повагу до власної родини. На жаль, та сама газета на початку цього місяця писала про те, що в Китаї кількість розлучень зростає сьомий рік поспіль і тенденція набуває загрозливого вигляду. Минуло рік, наприклад, одружилося 1 млн. 200 тисяч пар, а розлучилося – 1 млн. 960 тисяч.

Але ще більш проблемним є «заможність» та «економічний розвиток». Знову подивимося на доповідь керівника уряду Китаю. Річний здобуток селянина – менше 6 тисяч юанів (сьогодні один юань трохи дорожчий за одну гривню). І далі – кільки цитат. «Ми тверезо розуміємо, що нерівномірність, негармонійність та нестійкість нашого розвитку кидається в очі». «Нинішнього року ситуація для розвитку нашої країни залишається складною». «Ми знаходимося і ще довго будемо знаходитися та початковій стадії соціалізму».

І насамкінець саме час згадати про угоду між Компартією Китаю та Партією регіонів України. Хтось ще сподівається, що цей «локомотив» витягне «у світле майбутнє»…

Published on 20 June 2011