Василь ЗАЄЦЬ

Коли ж настане кінець московським казочкам?

До недавнього часу в Австрії спостерігалося, а може, ще й сьогодні спостерігається дивне явище

До недавнього часу в Австрії спостерігалося, а може, ще й сьогодні спостерігається дивне явище: уже розмінюється сьомий десяток років відтоді, як безславно пішов з цього світу один з паліїв Другої світової війни Адольф Гітлер, а його ім’я ще й досі значиться в списках почесних громадян деяких міст. Хтось випадково виявив цей парадокс, дав йому розголос, після чого підняли галас засоби масової інформації.

В зв’язку з цією несподіванкою дивує й інше: чому ж ніхто в Західній Європі не галасує з приводу не менш обурливого явища, яке спостерігається не у мовчазних глибинах мало кому відомих архівів (десь колись хтось виніс рішення про присвоєння фюреру почесного звання), а в повсякденному житті пострадянських міст і сіл, на багатолюдних вулицях і майданах: чимало їх ще й досі носять імена ленінсько-сталінських катів, а подекуди ще й пам’ятники їм вшановуються – під ретельною державною охороною перебувають старі, а то й нові появляються. Нащо вже катом з катів був Сталін, але це не завадило його великим портретам в цьогорічний «дєнь пабєди» «прикрасити» ряд наших населених пунктів, до того ж все те неподобство коїлося з благословення найвищої державної влади…

Такі «дива» творяться в нас, хоч уже два десятиліття минуло з того часу, як ганебний крах Совєтського Союзу врятував усю планету від найжахливішого монстра в історії. Тим часом Західна Європа з приводу отих історичних атавізмів зберігає мовчанку. Ніхто не збирається звинуватити авторів просталінських оргій у фашизмі, хоч московський сталінізм ні на йоту не був людянішим від свого побратима. Більше того: саме у московського «вождя всех народов и времен» училися гітлерівці заганяти людей у концентраційні табори, проте сталінського розмаху вони так і не досягли: якщо в їхніх каталажках мучилися тисячі, то на Соловках і Колимі пропадали мільйони…

Лавочка відчиняється дуже просто: пересічні люди погано знають минуле. Тож важко переоцінити значення книг, які відкривають людям очі на ті події, правда про які ще й досі ретельно приховуються духовними спадкоємцями професійних фальсифікаторів історії, очолюваних і субсидованих клікою кремлівських імперіалістів.

Завдяки зусиллям ентузіастів нещодавно побачила світ збірка статей Тараса Гунчака «Ключові проблеми історіографії другої світової війни».

В передмові Івана Патриляка «На крутосхилах історичної пам’яті» дається висока оцінка наукового подвигу напрочуд талановитого і сумлінного науковця:

«Здобувши освіту в кращих університетах Європи і Сполучених Штатів Америки, Тарас Гунчак впродовж 1970 – 1960-х рр. став одним із найвизначніших вчених – дослідників історії Східної Європи. Його праці «Російський імперіалізм від Івана Великого до революції», «Україна 1917 – 1922: дослідження революції», «Петлюра: листи, документи», «УПА у світлі німецьких документів», «Українська суспільна й політична думка в матеріалах і документах», «Симон Петлюра і євреї» тощо давно стали класичними дослідженнями, визнаними світовим науковим співтовариством». І далі:

«За півстоліття своєї наукової діяльності Тарас Гунчак зробив колосальний внесок у збереження історичної пам’яті українського народу, він розвінчав десятки, якщо не сотні, історичних міфів, якими наші вороги калічили (і, на жаль, продовжують калічити) внутрішній світ молодих поколінь українських громадян. (…)

Як це не прикро констатувати, але в сьогоднішній Україні справді обґрунтовані, зважені, науково грамотні дослідження не користуються масовою популярністю. Головним «духовним» харчем для українського споживача стають облудливі пропагандистські фільми та псевдоісторичні дослідження російського авторства, які задушили український ринок. Відтак, коли в суспільстві починається гостро дискутуватися та чи інша подія, більшість наших співвітчизників надалі залишаються дезорієнтованими і «оболваненими» російською пропагандою.

Щоразу, відповідаючи нашим журналістам на різні актуальні історичні запитання, починаєш дивуватися, як люди, які вважають себе інтелектуалами, які займаються формуванням громадської думки, так мало орієнтуються в проблемах історії».

Одним з надзвичайно шкідливих московських міфів, яким повсякдень оболванюють пересічного українця, продовжує залишатися нікчемна баєчка про «нашу общую победу в Великой Оточественной войне советского народа». Насправді, ніколи не було ніякого «советского народа», а тяжко страждали десятки поневолених московськими катами народів, насильством і терором загнаних у «советский союз» - ту ж царську тюрму народів, яку большевики зробили в десятки разів нещаднішою і кривавішою. Він аж ніяк не був для тих народів вітчизною, тож і війна, яку вів, «союз» проти свого ворога, не могла бути вітчизняною. З приводу того, як вона починалася, промовисті факти знаходимо в статті Тараса Гунчака «Пакт Рібентропа – Молотова і ґенеза Другої світової війни»:

«Трактат СРСР та Німеччини цілковито змінив політичну констеляцію в Європі – Сталін вирішував, як хотів, проблеми на Сході, а Гітлер на Заході. Європа стала закладником двох тоталітаризмів, коляборація яких базувалась тільки на власних планах, без огляду на міжнародні закони. Для Гітлера Сталін дав вільну руку, оскільки німецька армія вже була готова до війни проти Польщі, що, до речі, було записано в Секретному Протоколі, який в дійсності говорив і про поділ Польщі. 1 вересня почалася війна. Німецькі війська перейшли польські кордони, у відповідь Британія і Франція 3 вересня виповіли війну Німеччині.

Так почалася Друга Світова Війна - по одній стороні Гітлер та Сталін у ролі коляборанта, а з другої сторони Франція, Британія, до яких долучилися демократичні держави. Варто відзначити, що саме в той час, коли Англія, Франція, Бельгія, Голландія та інші співдружні держави воювали проти Німеччини, Радянський Союз активно допомагав Гітлерові, постачаючи йому стратегічну сировину для воєнної індустрії.

(…) Щоб не показати світові свого правдивого обличчя коляборанта Гітлера, Сталін вислав Червону армію через кордон Польщі 17 вересня під прапором «визволення єдинокровних братів Західної Білорусії і Західної України». Про це «братерське визволення» та «возз’єднання» цікаве роздумування написав Юрій Шаповал. Він пише, що «з точки зору міжнародного права, це була відверта агресія, що порушувала низку міжнародних домовленостей. Ці факти не перекреслити розмовами про «золотий» для Західної України вересень 1939 року. Цей вересень був коричнево-червоного кольору, а СССР був відверто на нацистському боці».

Висновок ясний - два гади, Гітлер і Сталін, карикатура в лондонському виданні «Панч», щоби здійснити свої імперські плани, досягли домовлень, які коштували народам світу мільйони жертв та знищення культурних цінностей».

Як бачимо, казочка про «вероломное нападение» не витримує суду історії, як і всі інші московські казочки, що їх і досі розповідають нам, як нерозумним діткам.

«…Я не буду відповідати на численні вигадані історії, що досі публіковані в газетах і книжках у Росії і деінде, які змальовують повстанців українського визвольного руху - Організацію Українських Націоналістів (ОУН) або Українську Повстанську Армію - як «фашистів». Навіть в Україні ще й тепер є значне число людей, які зловмисно знеславлюють тих, хто жертвував своє життя за свободу і незалежність рідної країни. Очевидно, деяким особам легше зробити «наукову» кар’єру», висуваючи безпідставні звинувачення».

Це роздуми зі статті «Шухевич і батальйон «Нахтігаль»: фабрикації Москви про український визвольний рух». Нахабство московських брехунів, як відомо, не знає меж. Заради своїх імперських забаганок базікають вони і їхні найманці про те, що бандерівці виконували вказівки гітлерівців. У відповідь на таку нісенітницю Тарас Гунчак пише: «Як могли німці контролювати керівництво ОУН, коли вже в липні 1941 року вони взяли під арешт двох лідерів організації, Степана Бандеру і Ярослава Стецька, яких у січні 1942 р. вислали до концентраційного табору Саксенгавзен? Після їхнього ув’язнення наступили масові арешти інших провідних членів ОУН. (…) Як же ОУН проводила свою співпрацю з нацистами - із нутра концентраційних таборів, чи з підпілля?»

Так само переконливо, на багатющому фактажі написані й інші статті, що увійшли до збірки: «ОУН - поміж колабораціонізмом і резистансом проти нацистської Німеччини», «Поляки і українці під час Другої Світової Війни», «Українсько - єврейські стосунки під час совєтської та німецької окупацій», «Українська національна ідея в історичній перспективі», «Україна і Росія: імперія знову», «Проблеми історіографії: історія та її джерела».

Вчитуючись в ці переконливі, зворушливі тексти, знову і знову ловиш себе на думці: автор сумлінно виконує нелегку, але почесну місію українського вченого, ту місію, про яку Іван Патриляк пише з не меншою відповідальністю:»… за умов несприяння з боку державних чинників, за умов ворожості до українських історичних проблем з боку власників електронних засобів масової інформації в нас лишається єдиний вихід - ще більше публікуватися, десятки й сотні разів представляти українському суспільству результати своїх наукових пошуків, щоб вони стали тими краплями, які розіб’ють камінь історичного невігластва»

Published on 20 June 2011