Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

Великий українець і його діти

Повчальна історія, яка навряд когось чомусь навчить

Повчальна історія, яка навряд когось чомусь навчить

У книзі спогадів “Стежками життя” останній прем’єр кубанського уряду Василь Іванис згадує, як на початку 1900-х років вибирався з дому, з кубанської станиці Настасіївської, навчатися до учительського інституту в м. Тифліс. Неподалік станції Лінейна, де він мав вперше у своєму житті сідати на потяг, росли величезні розлогі дуби й стояло декілька добрих хат. Належали вони Якиму Безкровному, батькові Кузьми Безкровного – визначного українського національного діяча Кубані доби революції 1917 – 1920 років. Під дубами бавилися гарно вбрані дівчинка і хлопчик. Василь підійшов до них і запитав по-російському: звідки і хто вони? Дівчинка несподівано твердо, українською мовою, відповіла йому:

– Ми діти вчителя Безкровного, ми не кацапи, чого ти з нами говориш, наче москаль?

Василя здивувало, що діти з інтелігентної родини говорять так, як у його рідній станиці Настасіївській. Та ще б більше здивувався він, коли б довідався, що ця дівчинка стане його дружиною, а іменем хлопчика, який бавився з нею, він назве свого єдиного сина.

Кузьма Безкровний прагнув дати своїм дітям освіту рідною мовою, а оскільки українських навчальних закладів у Російській імперії не існувало, то він змушений був послати своїх дітей на виховання аж у Галичину – до українського ліцею м. Перемишль. “Сам Денікін на згадку про Безкровного зеленів від злоби, кажучи: “Це страшний мазепинець: у нього діти-гімназисти говорять лише українською мовою!”.

Та неприхильна доля українська вирішила і над Кузьмою Безкровним зіграти злий жарт – навіть після його смерті.

Василь Іванис оповідає у своїх “Стежках життя”, що коли він 1938 року вперше відвідав могилу “дорогого покійника” Кузьми Безкровного на Ольшанському кладовищі у Празі (на похороні не зміг бути), то жахнувся: “Могила виявилася занедбаною (провалилася), на хресті з дощок був напис – о диво! – російською мовою: “Здесь покоится прах кубанського казака К. Я. Безкровного”, дати народження і смерті”.

– Хто зробив таке кощунство?! – запитав схвильовано В. Іванис.

– Не знаю, мабуть, кубанці... – байдуже відповіла його дружина, дочка Кузьми Безкровного.

Василь Іванис зламав примітивного хреста і відкинув друзки. Найняв робітника для впорядкування могили, заплатив за 10 років оренди землі й охорону могили та за мармуровий пам’ятник.

Якби хтось нагадав Василеві Іванисові у той момент історію з українською дівчинкою, яка гралася зі своїм братом Євгеном під дубами коло станції Лінейна на Кубані, мабуть, не повірив би він, що саме вона, колись патріотична дівчинка, а тепер байдужа особа, стала його, останнього кубанського прем’єра, дружиною.

Published on 20 June 2011