Ніна Вірченко

Ірині Сеник – Героїні українського народу - 85 років!

8 червня 2011 року виповнилося б 85 років великій Дочці України

8 червня 2011 року виповнилося б 85 років великій Дочці України – Героїні України і світу, талановитій поетесі, золотій майстрині української вишивки, жінці-борцю, найдовгостроковій жінці-політв’язню (34 роки в’язниць, таборів і заслань), одній із 100 Героїнь Світу, визнаних на з’їзді СФУЖО в США 1998 р., членові Української Гельсінської Групи, громадському діячу, почесній громадянці міст Борислава і Львова, почесній голові Бориславської міської організації Конгресу Українських Націоналістів.

Львів – Східний Сибір (Тайшетлаги) –
Івано-Франківськ – Анжеро-Судженськ –
Казахстан – Борислав – і вічність та безсмертя –
така її дорога!

Життя Ірини Сеник – це дорóга боротьби, праці й творчості! У місті Бориславі (на 101-ому кілометрі від рідного її Львова), де вона проживала свої останні роки, – пішла у засвіти 25 жовтня 2009 року, похована у Львові.

Дивовижну виставку, присвячену Ірині Сеник, урочисто відкрито 10 червня цього року в історико-краєзнавчому музеї Борислава. Організатори –невтомний творчий голова міської організації КУН, начальник відділу культури Бориславської міської ради – Андрій Спас, працівники музею, родичі Ірини Сеник.

Якою ж теплою, щирою була аура в Ірини Сеник у цій кімнаті–музеї, все дихало любов’ю, захопленням, пам’яттю про нашу дорогу Ірцю!

Я знала
Я знала ще зрання,
Що навіть найбільші
Страждання
Не приносять народові
Волі.
ЇЇ здобувають
На бранному полі.

Цими словами поетеси Ірини відкрив урочисте зібрання Андрій Спас. Коротко, образно й гарно окреслив життя та борню Ірини, а отець Ігор Птатів благословив і цю подію, і все зібрання.

Не вщухали виступи: посестер Ірини (Ніни Вірченко й Анастасії Закидальської), згадав інших визначних людей міста і міський голова Володимир Фірман, багато цікавого розповіли про Ірину гості із Івано-Франківська (Галина Литвин, Орест Смісцнюк), Ростислава Федак із Львова; вразили, зачудували всіх пісні (на слова Ірини)талановито виконані співачкою Лілією Кобільник з Дрогобича; довгими оплесками дякували всі маленькій 6-річній Ларисочці Бориславській (лауреатці конкурсу читців) за так майстерно прочитані поезії Ірини. Довго тривало урочисте зібрання: звучали і поезії, і пісні, і спомини, не обійшлося й без сліз…

Треба згадати також гарні цьогорічні свята пошани Ірині Сеник, які відбулись у Львові, у Дрогобичі та в інших місцях.

Писала Іра в Сибіру:

А я ще вернуся у Львів
І буду в ньому вічно жити,
Бо там розцвів мій перший спів,
Найпершого кохання квіти.
Там наливався щастям дім,
Як повінню весняні ріки,
Ти, Львове, завше будь моїм,
Бо я твоя навіки!

У Львові, наприклад, про неповторні сторінки земного буття Ірини так емоційно й хвилююче розповіли Ірина Калинець, Ростислава Федак, Ореслава Хомик, Андрій Спас, Орест Сеник (небіж Ірини), Дануся Пилипчук, учні, викладачі юнацької організації «Галичанка» та багато інших. Здавалося, що гімн подяки, вінок поезій та пісень звучали нескінченно… А в музеї «Дрогобиччина» (м. Дрогобич) люди так довго співали й згадували її, теж не хотіли розходитись…

Слава Богу, наш народ вміє вшановувати своїх героїчних доньок і синів!

Віршувати Іра почала рано, десь із 9-ти років, надиво багато з того зафіксувалось у неї в пам’яті. Рано прилучилася вона й до борні за волю України. У 1941 р. складає «присягу на вірність ОУН», а далі – активна праця і в крайовому відділі пропаганди ОУН, і виконує функції зв’язкової генерала Романа Шухевича та ін. І скрізь завжди енергійна, запальна й смілива!

У 1944 р. Ірця вступає до Львівського університету, та недовго там навчалась: у 1945 р. її заарештовують, засуджують ВТР на 10 років виправно-трудових таборів та 5 років позбавлення прав, а далі – етапом спровадили до Східного Сибіру. Вона опиняється в спец таборі Озер лагу Іркутської області. А тут – тяжка праця: лісоповал, кам’яноломні, шпалзавод і т.п., та ще й хвороби…

Та Ірця жила Україною і для України. Дух батька – січового стрільця, материнська молитва, любов до України, вірність ідеалам її визволення завжди були з Іриною, живили силу її в найважчі хвилини. У цих таборах: ні газети, ні клаптика паперу, два листи на рік, суворий, жорстокий режим. Та стражденна поетка з Божої ласки і тут творить… Поезія і вишивання – це її духовне повітря, без них вона б задихнулася! Від неї йшло тепло, увага, любов, як від сонця, до всіх дівчат, а українок було ж у тих таборах більше 80%.

Страдницька одіссея чекала Іру на кожному кроці. Та вона переживе все, навіть своє незміренно довге невільницьке майбуття. Пророче мріє:

На етап поволі плететься,
Всі замучені вкрай…
А мені у тайзі цій верзеться
України визвольний розмай.

І до матері довгі-довгі послання у думках, і в писаних словах. Мати Ірці в Землі чужій-засланській навіки зосталась.

Боже!
За сльози й муки матерів
Скарай хоч раз
Усіх катів!

Неймовірно важка доля в’язня, а жінки-каторжанки й поготів. Трагізм такої долі відбився в Ірининих пекучих рядках:

Навколо Братська
Могили братські.
На трупах в’язнів –
Тисячі трас,
На трупах в’язнів –
Тисячі ГЕС.

«Ми тут страждали,
Ми тут вмирали», –
Звучить понурий
Стукіт коліс.

Що Освєнцім, Бухенвальд і Майданек?!
Спаленим легше, це ж мить,
Аніж роками ятрати рани,
Терпіти муки без меж.

Згодом виходить Ірця на першу «волю» - інвалідом. Дивуєшся, як вона вижила! Бо ж і вмирала, і прикутою до ліжка бувала, та все перемогла і здолала. Далі – проживала на засланні в Анжеро-Судженську (Кемеровська обл.).

Та минула відлига 60-х… Далі прийшов новий арешт в 1972 році, і новий – вже «Мордовський період» (до 1978 року). Згадує про неї і Ірина Калинець, яка була поруч, що Ірину Сеник називали у таборі «електричною Іркою» за її надзвичайну енергію, за організаторський хист. А 1978 р. Ірину Сеник відправляють у Казахстан.

Звільнившись у 1983 р., вона оселилася у Бориславі – на 101-ому кілометрі від Львова, бо саме на такій найменшій віддалі мала право жити. Нагляд і сексотня насичували Іринине життя аж до 1991 року, але й далі було всього: напади, побої і т.п., бо дуже вже активною була ця мудра, талановита й мужня жінка!

Ірина Сеник написала й опублікувала багато статей про визвольний рух в Україні, була авторкою прегарних книг, зокрема: «Сувій полотна» (поезії), «Біла айстра любові» (збірник поезій та вишиванок), «Заґратована юність» (поезії), « В нас одна Україна», «Метелики спогадів».

«Сталінська машина людовбивства затягла в свої сатанинські триби, аби знівечити, перетворити в ніщо, але не дала собі з нею ради, бо в її душі завжди були Бог і Україна, і душа ця линула до них на хвилях поезії, розмовляла з ними високим поетичним словом», - писав про Ірину Ярослав Радевич-Винницький у статті, присвяченій одній з її поетичних збірок.

Ірина Сеник була поруч із нами і залишилася у наших лавах навічно зразком незламності духу, мужності, великим прикладом для наслідування – як треба змагатись за волю і не схибити, як боротися і не впасти, як вірити, щоб перемагати.

Наче заповіт, наче заклик до єдності – звучить одна з останніх її поезій:

Чи немає доріг до згоди?
В нас один бо поріг,
Мій народе!
В нас одна Україна,
Як суцільна руїна,
Татарвою, ляхами плюндрована,
Москалями руйнована!
Не руйнуймо ж і ми ї надалі.
Гей! До згоди,
Мій славний народе!
Пошукаймо доріг поєднати усіх,
Щоб не було таборів ворожих,
Ми ж бо діти одного Народу,
Усі прагнем Свободи!
Поможи об’єднатися, Боже!

Published on 17 June 2011