Богдан Мельничук

Кривавий відступ

У вересні 1939 року частина населення Західної України зустрічала червоних «визволителів» з квітами і хлібом-сіллю.

Київська область
«Биківня»: 19 лісовий квартал 6783 політв’язнів розстріляно сталінським режимом

Волинська область
В червні 1941 року в Ковельській тюрмі було розстріляно близько 200 мирних жителів, яких перезахоронено в лютому 1942 року з дозволу німецької адміністрації

Тернопільська область
Микулинецький цвинтар: близько 1000 понівечених тіл були урочисто похоронені після вступу німецьких окупантів в липні 1941 року

У вересні 1939 року частина населення Західної України зустрічала червоних «визволителів» з квітами і хлібом-сіллю. Люди раділи, почувши рідну українську мову «братів-східняків», тому що нелегко їм жилося і під польським, і під австро-угорським гнітом. Тоді здавалося, що зрештою, здійснилася віковічна мрія про об'єднання українського народу і земель в єдиній державі. Але не так сталося, як гадалося!

Ввічливий, культурний, доброзичливий, богомільний, працелюбний і дуже гостинний народ навіть у страшному сні не міг уявити, що приготувала їм оця червона московська навала.

Що ж чекало Західну Україну і її народ ?Що приніс їм «золотий вересень» 1939 року?

«Радісне возз’єднання» українців по обидва боки Збруча – обернулося фізичним знищенням "класових ворогів" нового режиму – цвіту української нації: вчителів, лікарів, священиків, гімназистів і учнів. А кому "пощастило" лише конфіскацією майна і депортацією до Сибіру.

Чому ж тоді дивуватися на реакцію наших краян на проголошення 30 червня 1941 року Акту відновлення Української Держави у Львові, адже перед цим були тюрма на Лонцького у Львові, «яблуницькі криниці», Дем’янів Лаз і ще тисячі подібних кривавих місць.

Митрополит Андрій Шептицький у листі до Папи Римського від 26 грудня 1939 року писав про перші два місяці окупації Галичини «большевиками». «Всі розпорядження радянської влади, що надходять, є цілеспрямованими тільки на те, щоб нас упокорити, пригнобити та знищити. Наїхали до нас з Києва та Москви ціла група урядовців, канцеляристів та уповноважених. Кожен урядовець секвеструє, що тільки може і всім, і всюди грозить карою смерті. Виглядає що большевицькі урядовці мають владу убивати людей без того, щоб їх кликано до відповідальності…»

У містах і містечках, на полях і в лісах Української землі, будівничі «світлого майбутнього людства» залишили свої кроваві сліди.

По лісах і гайках західних областей України з’явились штучні галявини, замасковані квадратиками дернини, привезеної з пасовищ. То були місця поховання, стандартні 4х8 ями, заповнені доверху трупами.

Після закінчення війни злочинці, повернувшись на попередні місця, викорчовували ліси, зрівнювали бульдозерами яри (ліквідовували «спецоб’єкти” , на жаргоні енкаведистів), а живих свідків прибирали. Скільки тих могил потаємно захованих у лісах і ярах, на околицях міст і містечок по всій Україні, ще не повністю встановлено.

Околиці Пасічнянського лісу, що на Івано-Франківщині до приходу «визволителів» були поділені на невеличкі ділянки – лази і перебували у приватній власності різних господарів сіл Пасічної і Загвіддя.

Дем’янів Лаз ( за іменем власника лісу) – сьогодні відомий, як одне з багатьох місць масових захоронень жертв комуністичних репресій.

У 1989 році до прокуратури Івано-Франківської області від ініціативної групи надходить заява про те, що в урочищі Дем’янів Лаз, захоронені сотні людей, розстріляних напередодні війни 1941 року. Прокуратура області порушує кримінальну справу за ознакою ст.98 КК Української РСР у редакції 1927 року (перевищення влади або службових повноважень, тобто вчинення дій, що явно виходять за рамки наданих законом особам повноважень).

Розслідування цієї кримінальної справи доручають старшому слідчому прокуратури Івано-Франківської області, юристу І-го класу – Даниліву М.М.

Після відтворення обставин цих події з виїздом на місце вдалося приблизно встановити район захоронень.

На початок вересня 1989 року було опитано 14 свідків. Почались пошуки місця страчення і захоронення жертв.

Щодо трагедії у Дем’яновому Лазу, свідок Петро Захарович Вінтонюк розповідав: «Декілька днів не пускали людей в ліс, де протягом ночі їхали вантажні машини криті брезентом. З тих машин капала на дорогу кров. Жителі села чули постріли, що луною відбивалися з лісу – енкаведисти добивали ще живих…У липні 1941 року, коли німці робили розкопки, я ходив дивитись. З трьох були відкриті дві ями. Я заглянув в одну і побачив мужчин у камізельках…»

І тут почалося. Партійні чиновники твердили, що ніяких захоронень немає, але після розкопок першої ями приховати очевидне було вже неможливим. Виявлене було страшним. Сумніву, що тут захоронені жертви більшовицького терору, вже не було ні в кого. Тисячі кісток, зотліла одежа, набої без маркування, якими користувались тільки служба НКВС, знайдені в захороненнях гребінці, ґудзики, дерев’яні ложки, документи – все свідчило про вчинений злочин.

«Висока» партійна комісія до останнього намагалася переконати, що розстріли вчинені бандерівцями, або відступаючими німцями. Але аргументи комуністичних бонз розсипалися, коли в зітлілій одежі однієї з жертв виявився документ – копія вироку на Мишковського Станіслава Івановича, виписана на бланку НКВС, а кримінальна справа витребувана з архівів КДБ підтвердила вчинення злочину – розстрілу «визволителями» без відповідного вироку суду. За документом, уродженця села Королівки Тернопільської області, поляка за національністю, 40-річного підофіцера польської армії було засуджено на 10 років.

Четвертий документ, який був знайдений 25 вересня і прочитаний у міліцейській лабораторії по вулиці Чекістів (сьогодні А.Сахарова) – це була квитанція, на якій вказувалось, про речі, вилучені у в’язниці від Пастушенка Федора із с.Павелчого (нині Павлівка).

Федір Пастушенко, після закінчення у 1930 році Празького університету, працював бухгалтером на залізничному транспорті. Разом з друзями організували в Павелчому товариство «Пласт», а потім – «Сокіл», а також були ініціаторами побудови в селі читальні «Просвіта».

16 грудня 1940 року Ф.Пастушенка арештував НКВС. Забрані з хати твори Т.Шевченка, І.Франка і диплом виданий Празьким університетом – спалили на подвір’ї під час обшуку. Після суду дружині Пастушенка повідомили, що її чоловік позбавлений волі на 10 років. В 1947 році за пошуки свого чоловіка КДБ зачинив дружину Пастушенка на 2 тижні у в’язниці і хотів їй «пришити» співпрацю з УПА.

Майже 40 днів без вихідних, у важких дощових осінніх умовах працювали на розкопках активісти – жителі сіл Пасічної і Загвіддя, під керівництвом Романа Миколайовича Круцика, уродженця с.Яблунів Галицького району Івано-Франківської області, члена осередку ТОВ «Меморіал» при культурно-науковому товаристві «Рух». Роман Миколайович працював машиністом з випробовування тепловозів після ремонту. А книгу «Дем’янів Лаз” написав аж у 2007 році, щоб ми, нині сущі і майбутні покоління української нації не забували про масові вбивства кращих синів і дочок українського народу, про ліквідацію українських церков та духовенства, вбивства невинних людей большевицькими катами та їх посіпаками.

На восьмий день розкопок 28 вересня 1989 року закінчили виймати людські останки з першої ями (8м х 4, 2м, з якої витягли 212 останків). Другу могилу допомогли знайти робітники похоронного бюро, згодом яких влада звільнила з постійного місця роботи, знайшовши підстави.

Документи і велика кількість особистих речей небіжчиків – ключі від хатніх замків, поясні ремні, олівці, ручки, сірники, кишенькові годинники, гроші і багато інших особистих речей засвідчувало, що їх власники не сиділи довго в тюрмі, а їх схопили в останні передвоєнні дні і арештовували за попередньо заготовленими списками.

З кишені одного із кожухів витягли добре збережені документи: копія вироку і квитанція про обшук Касюк Марії Василівни, яку засудили на 7 років, а розстріляли у Дем’яновому Лазу. Касюк Марія 1920 року народження була заарештована 14 січня на свято Маланки, а її матір у 1947 році вивезли на Сибір.

Виникало питання: чому в ямі на небіжчиках лежало стільки зимової одежі, адже за свідченнями розстріли датувалися кінцем червня і початком липня ? Колишні ГУЛАГівці внесли ясність – подих воєнної бурі НКВС відчув швидше від міністерства оборони і вирішив знищити всіх політичних в’язнів у Західній Україні – заарештував їх ще зимою 1941 року.

З другої могили вийнято 204 останки.

Один із документів – ордер про обшук від 18.03.1941 року, який проводили сержанти державної безпеки Авиєнко і Тихонов у Голинського Григорія Васильовича. Голинський Григорій Васильович проживав у м.Делятин, під час визвольних змагань 1917-1923 рр. був сотником УГА. Його дочка, Любов Григорівна Негрич-Галицька, яка приїхала на розкопки розповідала, що батько народився 9.03.1895 року і слава до нього прийшла на берегах Золотої Липи і на горі Лисоні в Бережанах. Вже тоді російське військове командування заочно винесло ненависному сотникові смертний вирок.

У 1939-1940 рр. Голинський працював директором Микуличинського лісопункту. Перед арештом 13 березня 1941 року його звільнили і викликали до Яремчого у справах працевлаштування. З Яремчого він додому не повернувся. Червоні виконали вирок білих.

13 жовтня закінчили виймати людські останки з третьої ями – вийнято 108 понівечених тіл.

Під час розкопок у Дем’яновому Лазу знайдено документи 23 жертв, жителів Прикарпаття, але не було жодного, який би засвідчував, що комусь із в’язнів суд виніс смертний вирок. Як стверджувала співробітниця медпункту тюрми НКВС м.Станіслава М.Темніна, що живе в Курській області, вона жодного акта про смерть у ті роки не підписувала. 14 жовтня 1989 року в будинку культури відбулась установча конференція обласної організації товариства «Меморіал». Конференція визначила дату перепоховання жертв комуністичного режиму 29 жовтня 1989 року.

«…Могили Дем’янового Лазу в с.Пасічній на околиці Івано-Франківська – це місце страшної трагедії нашого народу, це одна із безлічі Голгоф, які перенесла Україна, це місце злочину, впродовж півстоліття оповитого таємницею. Хай кожен з вас схилить голову перед жертвами Дем’янового Лазу, хай кожен з вас зробить усе, щоб Дем’янів Лаз не повторився по відношенню до наших дітей і онуків…» (із «Звернення до населення краю»).

Та в державі, де відрито встановлюють пам’ятники кату України Йосипу Сталіну і судять тих, хто намагається їх позбутися, в шкільних підручниках з історії прославляють "подвиги визволителів" та на державному рівні змушують поклонятися червоним окупаційним прапорам, все ще неможливо однозначно стверджувати, що цього більше ніколи не станеться.

Published on 13 June 2011