В’ячеслав Труш

День Героїв в українській історії

З грецької мови «герой» перекладається як «святий», «богатир», «звитяжець». Є навіть думка, що слово «герой» близьке слову «героїн» - обидва перекладаються як «сильно діючий». За визначенням герої — це ідеальні носії сили й богатирського духу.

Герої та святі

З грецької мови «герой» перекладається як «святий», «богатир», «звитяжець». Є навіть думка, що слово «герой» близьке слову «героїн» - обидва перекладаються як «сильно діючий». За визначенням герої — це ідеальні носії сили й богатирського духу. Хрестоматійними стали образи Гектора, Ахілла, Геркулеса, Тезея… Хоча, звісно, давньогрецькі герої були плоть від плоті давньогрецької релігії. Де на першому плані були суто тілесні якості – сила, мужність, хоробрість, навіть хитрість. Адже хто з давніх греків одразу пригадується? Та звісно ж – Геркулес! Втілене буяння ярої первісної сили – він рубає, душить, стріляє, опускається навіть до пекельних воріт, а після смерті потрапляє на небо. І якщо спершу героями є навіть ті, хто провадить братовбивчі війни (Ахіллес, Одіссей), з часом герої об’єднують Елладу-Грецію (цар Леонід, Демосфен).

Греки, звісно ж, не були виключенням. Особливе ставлення до героїв існувало в усіх без винятку народів. Геройство – це певна узагальнена модель поведінки, що вважається прийнятною у певної спільноти. З Біблії перед нами постає найвідоміший образ старозавітного героя – силаня Самсона. Проте цей ряд можна розширити. Тут і войовничі судді, і цар Давид зі своїми побратимами… З давніх руських билин – постаті Микули Селяниновича, Іллі Муромця, Добрині Микитича…

Важливо, що більшість героїв органічно пов’язані із духовністю. Нехай навіть такою натуралістичною, як давньогрецька. Проте в деяких народів герої навіть починають заступати собою небесні сили. Приміром давні римляни взагалі усіх імператорів, що померли своєю смертю, називали «божественними». І не лише вони. Божеством вважався і Юлій Цезар, що загинув від рук вбивць, і отруєний Клавдій І, якого вирішили вважати «божественним» аби приховати сам факт вбивства… Практицизм, що діяв і в сфері релігії. На іншому кінці континенту (хоча й пізніш), в Країні сонця, що сходить, героями, котрих шанували як святих, були хоробрі самураї. Навіть ті з них, котрі були страчені за військові злочини часів Другої світової війни за вироком Токійського трибуналу.

Із прийняттям християнства герой став часто-густо асоціюватися зі словом «святий». Значення слова «святий» - той, що відділений для Бога, присвячений Богові. Християнські подвижники (від слова «подвиг»!), мученики, стовпники, юродиві, мовчальники суттєво трансформували ідеал героя. Передусім ставлення до Бога, до себе, до людей, до природи. На перший план виходять ті якості, які в тих самих давніх греків не викликали захоплення. Замість сталевих м’язів – висушене постом тіло, замість ярої люті – милосердя, прощення (хоча не потурання!).

Проте християнство не виникло на порожньому місці. Передхристиянські вчення слугували своєрідною сходинкою до Христа. Тому, коли Євангеліє приходило в нові краї, воно знищувало зло, але не лише залишало, а й освячувало те добре й істинне, що було в духовному надбанні народів, котрі замешкували ці землі. Відбувалися органічна взаємодія, формування грецької, київської, латинської тощо традицій. Не змінюючи своєї суті, християнство зверталося до народу його мовою, освячувало його домівку і те, що було в цій домівці цінного, світлого, коштовного. Тому й народ тягнувся до віри, яка виявилася рідною – фактично подальшою стадією розвитку власної духовности. Часом цю взаємодію презирливо називають «двоєвір’ям», що не відповідає сутності явища. Певний синтез відбувся й у потрактуванні «героїв», «героїзму» та «героїчного». Підвалиною слугувала похвала Ісуса тим, хто офірує своє життя заради друга. Тобто тут ідеться про мотивацію вчинків, що їх називаємо героїчними.

Об’єднував героя та святого подвиг - учинок, мотивом для якого є високе почуття, готовність пожертвувати собою. Це почуття притлумлює страх, біль, думки про смерть і штовхає на здійснення вчинку, не замислюючись про його наслідки для свого матеріального стану, здоров’я і навіть життя.

Природно, що найкраще вплив Христового вчення на поняття «героїзму» простежується у військовій сфері. Адже вояки – це люди, які постійно стикаються зі смертю, для яких питання про сенс життя – не абстракція, а цілком конкретна реальність. Тому серед ранніх святих – багато вояків. Сорок мучеників Севастійських, Юрій Переможець, Дмитро Солунський – реєстр можна продовжувати й далі. У часи Середньовічяя героями стають учасники воєн, що велися із прибічниками інших релігій – лицарі-хрестоносці, а також і українське козацтво.

Сприйняття героїчного

Говорячи про героїчне, ми часто-густо впадаємо в крайнощі. Або лакуємо образ до неможливости, змальовуємо лише однією фарбою так, що п’єдестал зникає і постать героя зависає в повітрі, не маючи нічого спільного із людською природою та нашою (грішною? святою?) землею. Або ж навпаки – смакуються якісь суто особисті речі («людське, занадто людське», як писав Ніцше), так що герой ніби вже й не герой, а добре знаний сусід по вулиці, що має, як на наше око, більше вад, аніж чеснот.

Це психологія юрби, натовпу, сірости, що не сприймає яскравих особистостей: «Ми люди, але не герої. Герой Х - теж людина. Значить Х - не герой». Проте можна залишити цього софізму натовпові. Тут лише погодимося, що сприйняття героїчного (як і вищого, духовного взагалі) неоднозначне. Природною є людська цікавість, приміряння на себе образу героя – «Чи зможу?», «Що мені треба аби бути героєм (святим)?» І такою самою природною є схильність відокремлювати вище від нижчого, буденне, побутове від екстраординарного, коштовного. Від святого.

Дилема ця постала вже перед ранніми християнами і час від часу реанімувалася у вигляді різноманітних єресей. Маю на увазі полеміку навколо Божественної Природи Христа. Одні визнавали Його хоча й видатною, але людиною. «Самый великий человек, который когда либо жил» - добре відомий твір, що поширюється «Свідками Єгови», а його назва характеризує позицію аріянсько-унітаріянської єресі. І за їхніми компліментами «Найкраща, Найвеличніша Людина» стоїть та сама психологія натовпу без Бога. «Це теж людина. Велика, визначна, але людина». А далі вже викидає свої крижані паростки деїзм – «Бог Сам по Собі, а ми самі». Недарма символом цієї течії фактично є стовп (на якому, як вони вірять, було розіп’ято Христа). Стовп, який зупиняє на шляху до Неба, а не єднає Небо із землею.

Інший напрям проголошував, що Христос є ЛИШЕ Богом. Відтак на хресті Він не відчував болю, оскільки був Богом. Від такого христобачення віє тим самими духом розірваности, непоєднуваности Неба й землі, невіри у Боголюдськість Ісуса. Віє чимось холодним і байдужим, на кшталт буддистських персонажів, мертвих для світу, для будь-яких бажань та пристрастей, що линуть конвеєром до чорного виру нірвани…

Христос змінив сприйняття героїчного. Тесля, що любив милуватися лілеями, смакував смоквами і любив дітей. Ремісник, що пристрасно картав лицемірів, плакав за померлим і страждав від болю на хресті. І цей тесля, такий звичний і зрозумілий навіть через дві тисячі років, - був Богом. Відповідно і герой – він не з’являється у вигляді космічного прибульця-термінатора, невразливого до всього земного, що, як робот, знає лише свою програму. Він живе поруч із нами. Він може помилятися. Може навіть із нами посваритися. Але від того він не стає «просто людиною». Героїчне, тобто те, що приходить ззовні, підносить його на інший рівень.

У нас

В Україні поняття «герой» та «святий» також є близькими. Проте, як раніше, так і зараз, виникають дискусії – яке місце героїв та героїчного в Україні. Дуже добре це питання сформульоване у романі «Маруся Чурай» Ліни Костенко:

«І каже дяк: - Немає у нас ліри.
Та й розум за бодягу зачепивсь.
Сисой, Мардарій – мученики віри.
А Байда що, од віри одступивсь?»

Загалом це велике питання українського національного руху до Української Церкви. Яке місце наших героїв у нашій Церкві? Яке місце України у Церкві? Адже дехто з «українських» протестантів взагалі демонструють шовіністичну пиху - мовляв, «про Україну в Біблії не згадується!» Звісно, вони не чули, що Україну називали Скіфією, а остання таки у Святому Письмі згадується. Справа глибша. Справа – в усвідомленні власного шляху та його кореляція, співставлення із Божим задумом. І осмислення ролі українських героїв – складник цього усвідомлення.

Таке питання задають і в інших Церквах, і то не лише православних, а навіть у чужих релігіях. РПЦ МП давно взялася за вирішення цього питання – канонізовано Дмитра Донського, Андрія Боголюбського, Олександра Невського, адмірала Федора Ушакова… Крайній табір вимагає канонізації Григорія Распутіна, Івана Грозного, Йосифа Сталіна. Дехто – навіть Володимира Лєніна, Георгія Жукова, Ігоря Талькова... Питання канонізації значних особистостей - цілком природні. Адже держава-етнос-церква – сприймаються як один організм, відтак в єдиному організмі не має бути протиріч. І якщо Пушкін «не тягне» на канонізацію, то його твори визнаються й рекомендуються своїм вірянам як корисне читання. Навіть незважаючи на розпусну «Гавриліяду» чи шовіністичне «Клеветникам России».

Інший шлях демонструють протестанти. Відмовившись від усіх святих, вони фактично відмовилися і від героїчного у своєму житті. Певне, лише у лютеран зберігається особливе ставлення до Мартина Лютера, яке можна порівняти із ставленням до героя, до святого.

Перед українцями також стоїть це питання – питання освоєння і засвоєння героїчного. Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа – ці постаті прямо й безпосередньо пов’язані із християнством, із його київською традицією. Не буде нічого дивного, якщо із часом вони будуть канонізовані. Проте дев’ятнадцяте століття, століття націоналізму, принесло нові виклики. Напевне найгірше було італійцям. Адже Джузеппе Мадзіні, ідеологові італійського націоналізму, довелося виступити не проти когось, а проти Папи. З часом ці ж питання постали перед українськими націоналістами в Галичині. Маю на увазі конфлікт між ОУН та Греко-Католицькою Церквою у міжвоєнний період.

Віддати своє життя за волю, за свободу, за щастя свого народу – чи це не святість? А загинути від кулі товариша чи своєї власної, аби не дістатися живим ворогові - не зрадити своїх під час тортур? Це питання, які не є зручними з формальної точки зору, але на які Церква не може дати прямої відповіді, покладаючись на Божу мудрість. Проте розмірковувати над цими питаннями потрібно. Варто також врахувати і те, що Церква Христова, виносячи якесь рішення, повинна діяти зважено. Теперішній світ змінюється блискавично, ставить перед Церквою нові запитання, кидає їй нові виклики або й завдає болючих ударів. І завдання Церкви в дусі любові розрізнити ці питання – де шепіт серця, що шукає й страждає, а де – лише дражливе шарудіння попелу випалених гріхом душ.

Можна також додати, що герої (умовно кажучи, світські) – це ті, хто задає Церкві важливі для Неї питання. (Часом – і відповідає також). Питання Тараса Шевченка, Івана Франка чи Лесі Українки відомі. Герої церковні (святі) – це ті, хто на ці питання відповідає. Андрій Шептицький, Йосиф Сліпий, Патріархи Мстислав та Димитрій…

Сторінками історії ХХ століття

В ХХ столітті встановлюються українські військові свята. У 1941 році Другий Великий збір ОУН (р) ухвалив відзначати 23 травня як Свято (День) Героїв, що покликане відродити серед українців героїчний дух минулих поколінь.

Свято було приурочене до 23 травня 1938 року, коли в Роттердамі було вбито Провідника ОУН Євгена Коновальця. На Великому зборі було також зазначено, що саме у травні пішли з життя «кращі сини України XX століття»:

3 травня 1924 року - головний ідеолог державної самостійности України початку ХХ століття - Микола Міхновський;

25 травня 1926 року - головний провідник української національно-визвольної боротьби 1917-21 років - Симон Петлюра.

І хоча свято встановлене на честь українських вояків, проте поняття «герой» є досить широке – до них зараховуємо і Тараса Шевченка, і Лесю Українку, і Василя Стуса, і Зеновія Красівського, і Олексу Гірника тощо.

До здобуття Україною незалежности День Героїв святкувався підпільно, з проголошенням незалежности, з 1992 року – відкрито, хоча, звісно, не в усіх областях однаково. Для зручности святкування було перенесене на останню неділю травня.

Що цікаво, деякий час в УПА існувало й Свято Зброї (31 серпня) - день звільнення Києва від більшовиків у 1919 році. Проте пізніше це свято було перенесене на 14 жовтня - Свято Покрови, а згодом день заснування УПА.

Не можна сказати, що ці два свята дублюють одне одного. 14 жовтня переважно певний акцент робиться на козацтві та УПА, а на День Героїв – на Перші визвольні змагання (хоча такого вже чіткого поділу немає). До цих свят тяжіє й День української молоді (свято вшанування крутянців) – 29 січня.

Святкування в УПА

Відомо, що в Українській Повстанській Армії особливі свята відзначалися за участи представників Проводу ОУН. Обов'язково відправлялася Служба Божа, виголошувалася промова капелана та політвиховника. Потім співалися пісні у виконанні хору та відбувалися бесіди з актуальних тем.

Під час святкувань та урочистостей виставлялася підсилена охорона повстанських таборів, скільки свята використовувались ворожими військами для здійснення нападів.

Негероїчне «героїчне»

За совєтських часів влада комуністичної партії намагалася контролювати все. І навіть героїв. Тому було вирішено – кого вважати героями, а кого ні. Оскільки святих християнських уже не було, потрібно було замінити їх своїми героями – вояками та трудівниками. Зайве говорити, що героїв не визначають за указами вищої влади. Це цинічне та нерозумне використання святинь у своїх побутових цілях. Так-так, саме нерозумне – бо хіба герой може бути двічі чи тричі? У цьому ж смисловому ряді нагородження «посмертно», зачислення до складу військового підрозділу «навічно». Це примітивне мавпування Царства Божого силами темряви. Замість живих євангельських слів – цитати мертвих вождів («Вєрним путьом ідьотє, таваріщі!»), замість усвідомлення таємниці Воскресіння (у Бога немає мертвих – усі живі!) – похмуре поклоніння мертвим. Призначеним верховним синклітом героям. Із пекельним вогнем, що виривається з-під землі…

Нагороди потрібні живим. Загиблим потрібні молитва та людська пам'ять. У піснях, книгах, фільмах, картинах. У серцях. Якщо вони на те дійсно заслуговують. В Україні ж разом із іншим бур’яном часів СССР культивується стара нагородна система. Зокрема – звання «Героя України». Смішно вважати, що нікому не відомі чиновники вирішують - кому давати це звання. Пересічна людина не зможе назвати жодного із «паперових героїв». Додаток же «посмертно» взагалі виглядає якимось мормонським хрещенням (у цій секті є звичай охрещувати померлих). Виходячи із такої логіки можна дати звання «героя», приміром, Ярославу Мудрому чи Святославу Хороброму. Думаю, що найдоцільнішим буде скасування цього звання.

Ще дещо про героїчне

Відомий вислів - «Історія пишеться переможцями». Додамо, а «історію переможених пишуть переможені, що вижили». Як вижили – це ще питання… В кінці 1980-х відбувалася реабілітація тих українських діячів, які були дуже близькими до совєтів – соціалістів. Так було легше воювати з режимом. Було легше обстоювати «теж соціалістів» Каменєва, Бухаріна чи навіть Троцького, аніж націоналістів Миколу Міхновського, Степана Бандеру чи отаманів Холодного Яру. Проте поступово «компромісні» реабілітовані почали подаватися як українські герої, видатні особистості. Зокрема Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Б. Мартос тощо. На еміграції саме їхня точка зору отримала значну підтримку, а потім прийшла і в Україну. Бо по тих, що загинули зі зброєю в руках «дзвони не грали». А ті, що вижили – мали можливість писати мемуари й підручники історії. (Хоча ні – за отаманів теж писали. Але вороги. Переважно – слідчі-чекісти). Відтак як героїв почали шанувати Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, а імена Миколи Міхновського, Павла Скоропадського, Петра Болбочана відійшли у тінь. Повстанські ж командири, які розчарувалися у центральній владі і діяли самостійно – отримали зневажливе прізвисько «отаманщина».

Проте саме на керівництві Центральної Ради в першу чергу лежить відповідальність за знищення Армії УНР, розвал державного апарату, загалом – за програш у Перших визвольних змаганнях. За сліпоту й пиху. За нехтування святим і героїчним. «Солодко й почесно померти за Батьківщину» - казала на похоронах юнаків-крутянців людина, що обрала солодке й почесне… життя академіка. Навіть згадуючи Симона Петлюру ми не можемо забувати того факту, що й він несе пряму відповідальність за програш. За смерті. Чого варта лише страта Петра Болбочана або «збруцький шрам» - здача полякам Галичини? Проте, на відміну від колишніх «центральнорадівців», що побігли випрошувати посади у своїх учорашніх ворогів, Симон Петлюра на еміграції залишився українським націоналістом, символом боротьби за Українську державу, а своєю мученицькою смертю засвідчив вірність цій боротьбі.

Тішить той факт, що в сучасній Україні відбувається відхід від давніх схем десятирічної давнини. Немов затонулий материк з дна моря забуття увійшов в українство Холодний Яр. А разом з ним – почалася реабілітація в історичній науці та українській свідомості українських військовиків та повстанських отаманів. Тих простих, звичайних (селян, вчителів, підстаршин), які стали героями. На жаль, українським героям загрожує не лише комуністичне, але й ліберальне протистояння. Лібералізм ставить акцент не на героях, а на жертвах. На натовпі, який волів померти, аніж виступити зі зброєю в руках. Відтак герої стають непотрібними. Ба навіть шкідливими – адже лідери натовпу бояться особистостей. Бояться, що на сірий натовп впадуть промені життєдайного Світла і розфарбують його на кольорове.

Адже призначення героїв – бути прикладом до наслідування. Вириватися із лабет сірости, пороху, з якого ми сотворені – до блакитного неба, до золотого сонця. До самого Бога.

Published on 13 June 2011