Ігор Лосєв

Без паніки й істерик: уроки поразок

Поразка, якої Україна зазнала у 2010 році, рівна Берестечку й Чорнобилю (як цілком справедливо зазначив Юрій Щербак), викликала істеричну реакцію серед частини людей, до поразки причетних.

Поразка, якої Україна зазнала у 2010 році, рівна Берестечку й Чорнобилю (як цілком справедливо зазначив Юрій Щербак), викликала істеричну реакцію серед частини людей, до поразки причетних.

Замість того, щоб навіть не публічно, а хоча б перед самим собою покаятися за свою безвідповідальну і легковажну позицію в доленосний момент національної історії, вони продовжують робити вчинки, які навіть безнадійна політична дурість не виправдовує.

На жаль, знову не змінилися за сотні років негативні риси нашого характеру: нездатність стійко переносити удари долі і конструктивно на них реагувати, схильність до паніки, втрати розуму, до загострення і без того важкого становища, до відчаю, а потім прострації і апатії.

Ось уже півтора року звучать пронизливі крики: все пропало! Ні, не все, хоча багато чого. Є ще шанси виправити ситуацію, повернути втрачені позиції і піти вперед.

Українська національна ідея, яка раніше була локалізована на захід від Збруча, за 20 років зробила кидок до Центру і непогано там закріпилася (Майдан показав, що Захід і Центр є єдиним геополітичним тілом), а де-не-де вступила і на східний берег Дніпра (Чернігівщина , Полтавщина, Сумщина – за результатами голосувань 2004-2010 років).

Та й на Харківщині, Одещині, Дніпропетровщині, та навіть у Криму українська ідея вже не є екзотикою. Інша річ, що на найбільш русифікованих та совєтизованих територіях Півдня і Сходу українська ідея не зможе розповсюджуватися самопливом, потрібні зусилля не тільки патріотів-ентузіастів, а й суспільства, і держави.

Сумно, але держава Україна всі ці роки займала (у кращому випадку) нейтральну позицію в боротьбі між українськими і антиукраїнськими силами в цілому ряді регіонів, фактично сприяючи перемозі другим (Крим і Донбас).

Що з цього випливає? Тільки одне: політику треба змінювати. Необхідно засновувати спецпрограми сприяння українським державницьким настроям.

Робота важка, без орієнтації на рейтинги і вибори, розрахована на багато років. Здавалося б, це єдино позитивний шлях. Але ціла група “малоросійських квіслінгів” з числа деяких представників української інтелігенції виступила з відверто зрадницькими гаслами порушення територіальної цілісності України, пропонуючи “самоампутувати” вітчизняні регіони, оскільки, мовляв, там ніяк не торжествує українська ідея.

Найбільш пронизливо кричать ті, хто не робив жодних спроб працювати на українську справу в цих регіонах. Їх убогий політичний кругозір і підвищена емоційність при дефіциті раціонального мислення і аналітичних здібностей не дають їм зрозуміти, що проблеми Криму та Донбасу є не даністю, вони – “рукотворні”.

І за наявності певних суб’єктивних факторів їх можна створити в будь-якому куточку України. У тому ж Криму в 1991 більшість населення проголосувала за самостійну українську державу.

Це дійсно видатна перемога в найбільш совєтизованою і русифікованому регіоні країни була настільки ж бездарно упущена центральною владою в Києві, як і перемога Помаранчевої революції (згадаймо, що рейтинг Ющенка на початку 2005 року зашкалював за 60%, а на виборах 2010 року впав до 5% ).

Півострів на багато років цією владою був відданий на відкуп антиукраїнській пропаганді і промосковським силам. Останні свій шанс використали. Президенти ж України просто опустили руки на тлі скажених зусиль Москви.

Однією з найбільш розроблюваних у Криму антиукраїнською пропагандою тем є тема неукраїнськості Криму. Відомі сили, як за межами України, так і всередині її, психологічно готують українців до розчленування їх країни. Шкода, що в цьому беруть участь і деякі відомі україномовні інтелігенти… А між тим, той же Севастополь у ХІХ сторіччі був не чужий українському рухові. Коли Центральна Рада на переговорах у Бресті вже відмовлялася від Криму (так що наші інтелектуали тут явно не першопрохідці), лише гетьман Скоропадський однозначно заявив, що Крим є невід’ємною частиною України.

І тоді на кораблях Чорноморського флоту були підняті українські прапори, а флот оголосив себе флотом Української держави. І це сталося не на порожньому місці. Адже в Севастополі початку ХХ століття кипіло українське життя: діяла “Чорноморська українська громада”, “Просвіта”, гурток “Кобзар”.

А в 1917 на “зелені свята” активна учасниця української Громади дружина адмірала Колчака брала участь у національних заходах в українському костюмі.

На жаль, феноменальна некомпетентність верхівки нашої держави і на початку ХХ століття, і на початку ХХІ, робить свою справу.

Між іншим, коли армія Лівобережної України під командуванням талановитого полководця цього періоду полковника Петра Болбочана здійснить блискучий у військовому відношенні бойовий марш-кидок від Харкова до кримського Бахчисараю, стрімко подолавши укріплений Перекоп, то, як напише в своїх спогадах “Слідами новітніх запорожців” учасник подій прапорщик Монкевич: “Ніде українську армію не зустрічали так захоплено, як у містах Криму”.

Це було. Це і сьогодні може бути. Але при наявності в столиці здорової, патріотичної не на словах, а на ділі, професійної і відповідальної влади. Саме відсутність такої влади викликало (не тільки в Криму та Донбасі) найбільше презирство до офіційного Києва.

Полковник Болбочан, розстріляний за наказом українського уряду, писав про своїх майбутніх катів: “Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч большевизмові й більшовикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці, замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями…”.

Написане полковником армії УНР Петром Болбочаном 90 років тому, звучить жахливо сучасно … Спочатку програти, причому, не в запеклій боротьбі, а через дурість і лінь, через легковажність і безвідповідальність, а потім здавати території з примарною надією, що на інших територіях вдасться подолати власну дурість і лінь.

Здавати людей, які на цих землях роками безкорисливо працювали на українську справу, не отримуючи від офіційного Києва нічого, крім ударів в спину і плювків в душу.

Багатьох з них я особисто знаю і нікого не проміняю на тисячу завсідників галицьких і європейських кафе, які самі й пальцем не поворухнули в ім’я України, а тепер виступають ідеологами національної капітуляції і зради, що на століття зганьбить добре ім’я України.

Що, зрадити багатьох українських патріотів у несимпатичних “літературним класикам” регіонах і навіть цілі народи, наприклад, кримських татар, які чудово розуміють, яка доля їх чекає у випадку втрати Криму (приклад Північного Кавказу перед очима)?

Але ж наші позиції в Криму багато в чому посилюються позицією кримсько-татарського народу. І не тільки в політиці. На відміну від багатьох “слов’янських братів”, кримсько-татарська молодь охоче вчить українську мову і шукає своє місце саме в українському суспільстві.

Так, що? Навіщо потіти в ім’я соборності України, адже це клопітно. А так, дивись, трьома галицькими областями можна буде і в Європейський Союз стрибнути (так мріють зараз наївні і егоїстичні галицькі інтелігенти).

На жаль, у галицьких мрійників знайшлися політичні послідовники в Києві, в тому числі, серед громадян з колись патріотичної репутацією.

Дуже сумують вони з приводу низької свідомості виборців Криму та Донбасу. І не знаходять ніякого іншого способу нормалізації, крім ампутації. Мовляв, позбудемося проблемних областей, і тоді все у нас піде на лад.

Не піде. Надихнувшись вашим боягузтвом і капітуляцією, ті сили, які, на відміну від офіційного Києва, надактивно діяли в цих регіонах, створять вам ще кілька Кримів і Донбасів. Так що вiдступати доведеться до станції Чоп, а там здатися політичним русинам. Не для того могильники України взялися за Крим і Донбас, щоб на цьому зупинитися. Те, що зроблено в Криму та Донбасі, можна зробити (за наявності низки створюваних умов) в Одесі, Дніпропетровську, Миколаєві, Запоріжжі і так далі.

Алгоритм вже відпрацьований і перевірений. До речі, а Київ? А може, треба дати самовизначитися цьому місту, жителі якого двічі поспіль (!) вибрали собі “космічного мера”.

І залишиться від України одна Галичина. Якщо, звичайно, залишиться…

Хочеться нагадати і естетствуючим колаборантам колись відоме кожному галичанину: УССД – Українська Самостійна Соборна Держава – це символ нашої спільної віри. З цієї формули не може бути безкарно вилучено жоден елемент, якби таке сталося – завалиться вся будівля української державності.

До речі, Юрій Андрухович став одним з найпопулярніших персонажів у середовищі сепаратистської-шовіністичних сил в Криму: на нього посилаються, його цитують, наприклад, в такому контексті: “Якщо українська інтелігенція пропонує нам відокремитися, то треба так і зробити”. Не можеш зробити нічого корисного для України, то, хоча б, не пакости, не бий у спину…

Ми не японці, щоб у разі поразки робити собі харакірі. Потрібно заспокоїтися, проявити характер і, зціпивши зуби, працювати на українську справу, виправляти становище. Без істерики, без пораженства і загравання з політичними опонентами.

Не будемо гнівити Бога, нам набагато легше, ніж попереднім поколінням українських державників, людям, які пройшли через найстрашніші випробування… Навіть у нинішній ситуації є один безумовний позитив: вона допоможе відокремити зерна від полови, істинних патріотів від провокаторів, базік і пристосуванців.

Published on 2 June 2011